Чтение онлайн

– - Ти ж не пояснив Іверу, наскільки це буде складно. – криво посміхнувся, вугляр.

Він скоса зиркнув на болотника, щоб помітити його реакцію, на свої слова, і був задоволений побаченим. Івер міцно стис губи, і почервонів від образи, але стерпів і нічого не відповів.

– - Вже скоро стемніє. Краще заночуємо тут. — вирішив за всіх, Плато. —А в ранці, з новими силами рушимо далі.

Всі погодились.

У горах ніч настає стрімкіше ніж на рівнині, варто лише сонцю опуститись за верхівки гір. Ще деякий час, після його заходу, нагріте за день каміння віддавало своє тепло. Та все ж, поступово, нічна прохолода починала проникати під одежу, пробираючи до кісток. Бахтар щільніше закутався у свитку, і притисся спиною до скелі. Чарівний вогонь, що він розпалив просто на камені, не грів, а лише освітлював невеликий простір навколо. Чаклун спробував заснути, та це йому ніяк не вдавалось. Весь день, поки він брів гірською тропою, його не полишало відчуття переслідування. Чаклун відчував, ні, він був упевнений, що за ним хтось слідкує. Та навколо нікого не було. Тоді він вирішив, що то, мабуть, здають його напружені нерви, і дає ознаки втома, і гарний відпочинок, йому, не завадить. Та пройшло пів ночі, а сон до Бахтара так і не прийшов. Із за скелі визирнув місяць, і Бахтар чітко побачив, що над ним кружляють два великих кажани. Нічні істоти були досить високо, та з птахами, чаклун не міг їх сплутати. Можливо, саме вони і переслідують його весь день, а тепер ще і вночі за ним спостерігають. Бахтар крутнув головою і, з пересердя, сплюнув. Це ж треба, які дурні думки лізуть у голову. До ранку все мене, і набравшись нових сил, він сприйматиме все навколо інакше, оптимістичніше. Та і в ранці чаклунові не стало краще, за ніч його вимучила безсонниця. Лише кілька хвилин йому вдалось заснути. Він задер голову і подивився у небо. Чиста, яскрава блакить осліпила очі. Бахтар примружився, нічних істот не було видно, та все ж він відчував на собі чийсь погляд. Це вже не марення, за ним справді спостерігають. Чаклун підійшов до водоспаду, простяг руку в його бік, і промовив закляття. Вода, що падала з гуркотом до підніжжя гори, наче завмерла і перетворилась на величезне люстерко, і в ньому Бахтар побачив царицю Тамілу, що їхала верхи на білосніжному коні, в оточенні своєї варти. На її обличчі сяяла посмішка задоволення, вона знала куди їде. Чаклун зрозумів, це вона його переслідує. Можливо його розповідь про скіпетр, її зацікавила дужче, ніж він гадав. Як же, її, тепер позбутися? Зайві конкуренти, йому зовсім не потрібні, досить і того хлопчиська, що весь час надокучає йому. Він згадав про свій трунок, і роззирнувся навколо, шукаючи хоч якусь живу істоту. Неподалік на камені побачив маленьку змію. Він спритно ухопив її за голову, і капнув у рота чарівне зілля. Тваринка почала швидко більшати, звиваючись у його руках. Він поклав її на землю, і не зводячи з істоти очей, промовив:

– - Будь кого, хто ітиме цим шляхом, убий! Ніхто не повинен тут пройти!

Сказав, і пішов не озираючись. Йому було не цікаво, у що перетвориться змія. Він знав лише, що створив монстра, який закриє за ним шлях. Та марно Бахтар сподівався, що це створіння позбавить його конкуренції Таміли. Цариця була не з лякливих. В її серці не було місця для страхів та сумнівів, інакше вона б не була властителькою такого великого народу, як каурданці. Як тільки страховисько стало на шляху у її загону, на розгубившись ні на мить, Таміла виїхала на перед, і опинилась з велетенською змією сам на сам. Створений Бахтаром монстр, загрозливо зашипів, роззявляючи пащу продемонстрував усім присутнім, страшні ікла, по яким стікала, і капала на каміння, смертельна отрута.

– - Темхусе, повелителю темряви і моєї душі, почуй мене! До тебе звертається володарка Каурдану! Почуй мій призив! Дай сили здолати всі перепони, що поставить на моєму шляху, до заповітного скіпетра, чаклун Бахтар! Бо лише я, на віки, залишуся вірною тобі!

Тільки встигла цариця закінчити звернення до свого повелителя, як страшна, невидима сила струснула гори Каурдану. Поштовх був такої сили, що навіть деякі коні не встояли на своїх чотирьох ногах, і попадали на землю. Не лише охоронці, а навіть володарка, відчула жах. Нічого подібного, ніколи не було в цій місцевості. Скелі, під змією, розкололась як лушпиння горіха, і за мить, величезна гадина, зникла у безодній прірві, що виникла під нею. Гори знову зімкнулись, і навколо запанувала мертва тиша. Ні тварини, ні люди не проронили жодного звуку, всі очікували що буде далі. Та більше нічого не відбувалось, і помалу прийшовши до тями, загін Таміли рушив далі по сліду коротуна. Той брів невеликою гірською рівниною, і не дійшов, лише, кількох метрів до скелі, коли стався поштовх. Це врятувало Бахтарові життя, бо з гори полетіло безліч гострих уламків. Зляканий чаклун став на коліна, і притиснувся до каменю, наче боявся, що його підкине в небо, а потім вдарить о землю.

– - Карол цього не зробить, його магія забороняє чинити зло. — розмірковував він .— Це справа рук Таміли. Нічого, вона ще не зрозуміла з ким грається! Я виберу слушну мить, щоб покінчити з тобою, маленька відьмо, раз, і на завжди!

А от, Каролові і його друзям, пощастило менше. Вони, в цей самий час, просували вузенькою тропкою, до якої ще з вечора, їх довів Готар. Мандрівники, для більшої безпеки, зв’язались одне з одним мотузкою. А так як мотузки були закороткими, утворилось дві групи. В першій, один за одним, пішли Плато, Івер, Карол і Готар, в другій, Капер, Теймур, Самсон і Юка. Теймурові було не до вподоби, що він опинився поруч з розбійником, та все ж стримав себе, і намагався не подавати виду. Самсон же, лише посміхався в думках, поглядаючи на сердите обличчя вугляра. І ось коли вже друзі дійшли майже до середини цього небезпечного шляху, скелі захитались, на них, з гори ,полетіло каміння. Величезний уламок скелі впав перед Капером, відділивши першу групу, від другої, і повністю загородивши шлях, камінь зачепив і болотника, вдаривши по голові і плечу. Чоловік знепритомнів . Теймур кинувся на допомогу, але град дрібного каміння не дав йому цього зробити, він спіткнувся, і мабуть полетів би у прірву, якби не встиг вчепитись руками за краєчок виступу. Він глянув на Самсона, та в погляді не було прохання про порятунок, швидше це було очікування якогось підступу. Та Самсон з усієї сили тяг за мотузку, намагаючись втримати Теймура від падіння. Можливо це був лише самозахист, адже вони були зв’язані, і впавши у прірву, Теймур потяг би і решту людей. Так як Капер лежав непритомний, то лише Самсон міг запобігти трагедії. Він обіперся спиною о скелю, а ногами о виступаючий камінь, щоб було зручніше тягти, і в нього майже вийшло. Теймур вже поклав лікоть на виступ, ще мить і він вибереться на гору. Та раптом, камінь в який упирався ногами Самсон, відколовся, і розбійник вдарившись потилицею, сам зірвався вниз. Від сильного удару головою, він на якусь мить втратив свідомість, та майже одразу отямився. Самсон зрозумів, що вільно гойдається над прірвою. Він підвів погляд у гору. Там над ним, на вузькій стежині, ще троє людей боролись за життя. Він бачив як Юка, з усієї своєї сили, тримала його. Та скільки там було тієї сили? Теймур, що майже було вибрався, знову висів на руках, бо падаючи, Самсон потяг його за собою. У хлопця, від подряпин об каміння, пальці зробились слизькими від крові, і він ледь тримався. Розбійник зустрівся очима з поглядом жінки. Він їй ледь помітно посміхнувся, наче вибачаючись. Потім потягся рукою до паска, за нього була прив’язана мотузка, і розстебнув його. Останнє, що чув Самсон, це надривний крик Юки:

– - Самсоне! Ні!...

Все це відбулось так швидко, що Карол не встиг вчасно відреагувати, і прийти на допомогу. Бо і сам з рештою мандрівників намагався сховатися від каменепаду. Лише коли почув крик Юки, зрозумів, сталось щось жахливе. Мить і він вже був біля Теймура. Він допоміг другові вибратись на стежину, потім роззирнувся. Капер помалу приходив до тями, по обличчю у болотника цівкою бігла кров, з досить великої рани, трохи вище лоба. Юка напівлежала на камені і ридала дивлячись у низ. Лише тепер Карл зрозумів, що не вистачає ще однієї людини. Він глянув у прірву. Там внизу виднілось тіло Самсона. Він одразу ж перенісся до бідолахи , і з першого погляду зрозумів, розбійник мертвий. Та ще не все було втрачено, адже недаремно він стільки років навчався у кращого мага. Молодий чарівник сів біля голови загиблого, і поклав долоні на його чоло. Потім заплющив очі, і почав шепотіти закляття. Його огорнув білий, і густий туман. Чарівник відкрив очі, до нього з туману підійшов Самсон, він був напівпрозорий, та очі дивились як завжди, трохи насмішкувато.

– - Я прийшов по тебе. Ти хочеш повернутись до життя?— спитав у нього, Карол

– - Це ж моя не перша смерть, чарівнику?— замісто відповіді, спитав Самсон.

– - Ні.

– - Я все пригадав, навіть те, чого начебто ніколи і не було. Тепер я зрозумів, чому у вас, до мене, таке ставлення. Та знаєш, третій раз помирати мені не хочеться. Та і навряд чи хто, сумуватиме за мною. Навіть ти, прийшов сюди не тому, що шкода мене, а тому що так треба. Тебе вчили, що ти повинен допомагати кожному, хто цього потребує.

Карол на мить замислився над його словами. В них була велика доля правди. Та все ж, він і серцем відчуває потребу допомагати людям.

– - Але ж, є людина якій ти не байдужий. Втрата тебе, для неї страшне горе. Хіба вона не варта того?— спробував переконати розбійника, хлопець.

– - Я розумію про кого ти говориш. Та ти знаєш мене. Юка цікава для мене, поки я не зустріну кращу за неї. Це, буде для неї набагато більшим болем, ніж зараз. Краще нехай у неї, про мене, залишиться гарна думка.

– - То це, твоя остаточна відповідь?

– - Так. Перекажи мої вітання Теймуру. Він гарний хлопець. Гадаю в нього буде довге і щасливе життя.

Самсон , як і з’явився, зник у густому тумані. Який одразу ж і розвіявся. Карол підвівся на ноги. Сумно зітхнувши над тілом загиблого, але з усвідомленням того, що він зробив все що міг, молодий чарівник почав обкладати його камінням. Ті хто стояв на горі, все одразу зрозуміли. Тихо, майже беззвучно заридала Юка. Готар сів поруч з нею, і обережно погладив по спині. Він не знав як заспокоїти її, тому не сказав ні слова. Та чи було потрібне їй його співчуття? Скінчивши роботу Карол повернувся, і відповідаючи на німі запитання, сказав:

– - Він не схотів повертатись. Померши, Самсон згадав усе. І нашу з ним першу зустріч, і свою першу смерть.

Потім Карол звернувся до Юки:

– - А тобі, Самсон переказував велику вдячність, за те твоє ставлення до нього. І велів не сумувати. Він сподівається, що ти будеш ще щасливою.

Юка, крізь сльози, посміхнулась:

– - Йому, там, добре?

– - Краще, ніж було тут. — запевнив дівчину, молодий чарівник.

– - Я, на його місті, теж би не повернувся. — тихо промовив Івер. — Одного разу, я вже відчув смерть, і не хочу щоб це повторилось. Та нажаль, вічно живуть тільки боги.

Карол , не підводячи голови, наче соромлячись дивитись у очі друзям, він сказав:

– - Обіцяю, я зроблю все можливе, щоб такого більше не сталося.

– - Не бери, за цю смерть, вину на себе. — спробував заспокоїти чарівника, Плато. — Можливо, у Самсона, така доля. Боги, можливо таки, не даремно, дали йому другий шанс. Він помер, рятуючи життя іншим, і цим довів, що вартий поваги, а не лише нашого осуду. Не кожен, навіть серед порядних людей, здатен на таке.

Юка слухала їхню розмову, і думала: « А моя доля яка? Вперше за все життя, я зустріла чоловіка, який, як мені здалося, був до мене не байдужий, який міг змінити моє життя! Тепер як мені бути? Мою молодість висотала відьма Таміла, а життя і без того коротке! Може краще піти за ним?» --- жінка глянула вниз і можливо цим виказала свої думки. Готар міцно стис її за плече:

– - Навіть думати, про таке, не смій. Я не знаю, чи виконає свою обіцянку Карол, та я точно, тобі, не дозволю цього зробити.

Молодий розбійник, обережно, за підборіддя, підвів її голову і зазирнув у заповнені слізьми, сірі очі. Ті очі, з холодною байдужістю, подивились на хлопця, та і вуста дівчини, у відповідь, не проронили жодного слова, і розбійнику стало за неї лячно.

– - Я, ставився до Самсона, судячи з нашої першої зустрічі, та мабуть я таки був не правий. – подав свій голос, Теймур. — Той, колишній Самсон, ніколи не пожертвував би своїм життям, за ради інших. Можливо, це вже не має значення, та я приношу свої вибачення.