Чтение онлайн

– - Не шукай, хлопчику мій, легкого шляху!— ляснув, по спині Івера, Плато.

– - Та я, і не шукаю!— вигукнув з запалом, парубок. – Я гадав, що річка покаже нам вихід.

– - Не покаже. Пішли далі. — закінчив, цю безглузду суперечку, молодий чарівник.

Він першим увійшов в прозору воду, і за мить вже був на іншому березі. Товариші, по слідували його прикладу, і маленькій загін, знову прорубуючи собі шлях, рушив далі. Попереду забіліли якісь споруди.

– - Здається тут є поселення. — схвильовано промовив, Теймур.

– - Може легенда Юки, не така вже і нісенітниця! І тут справді мешкають нікелійці. зрадів Івер.

– - Чому це тебе тішить?— запитав у нього Капер. — Ти впевнений, що тутешні мешканці, такі вже доброзичливі?

– - Не впевнений. Та чомусь, мені здається, що це, саме так!

Хоч і повільно, та все ж, друзі наближались до поселення. Перше що їх вразило, це дивовижної краси скульптура, що була вирізьблена з каменю. Вона стояла неподалік крайньої будівлі. Це була фігура жінки, що начебто зривала квітку. Коли мандрівники наблизились в притул, то і справді в кам’яній руці побачили стеблинку.

– - Чого тільки не вигадають, ці метці. — посміхнувся Теймур.

Він доторкнувся до стеблинки, і вона розсипалась на порох. Від такої несподіванки вугляр аж здригнувся:

– - Виходить, ця рослина, була і справді колись живою.

Карол уважно дивився на кам’яну постать, потім торкнувся до неї рукою. Його обличчя, зблідло.

– - Що з тобою, друже?— розхвилювався Плато. — Ти щось відчув?

– - Так. Вона жива.

– - Хто?— не зрозумів болотник.

– - Скульптура жива.

– - Але ж вона, з каменю!— заперечив Плато.

– - Не з каменю, а закам’яніла. — пояснив чарівник.

– - Ти хочеш сказати, що колись це була жива людина, а її перетворили на камінь?— перепитав ще раз болотник.

– - Саме так. Я відчув, живу душу.

– - Кому було потрібно перетворювати, таку гарну жінку, на статую?

– - Не знаю. Та до поселення нам потрібно заходити дуже обережно. — попередив друзів, Карол.

Не галасуючи, повільно пересуваючись один за одним мандрівники наблизились до першого будинку, і оторопіли. Вони побачили на подвір’ї ще кілька закам’янілих постатей.

– - Оце так!— не стримався Івер. — Та тут мабуть всі мешканці такі!

– - Боюсь, що ти правий. — погодився з ним Карол. — Тут щось відбулось.

Друзі пішли в глиб містечка. Навколо було дуже гарно, чисті вулички, квітуючи садки, викладені з білого каменю будинки. Та одночасно було дуже моторошно, бо навколо, куди не кинь оком, були закам’янілі постаті. Ось жінка пригортає до грудей немовля. Вона ніжно йому посміхається, а воно тягне до неї свої рученята. Поряд чоловік, він пхає невеличкого возика. Далі гурт поселян, вони стоять колом і начебто про щось розмовляють. Мандрівники обережно просувались по вуличці, боязко озираючись на всі боки. Юка аж тремтіла від страху, і тулилась до плеча Готара, а той скориставшись нагодою, обережно обняв її . Та жінка навіть уваги на це не звернула, і Готарові від цього було трохи образливо.

Вуличка вивела мандрівників на велику площу перед палацом. Ця будівля була також викладена з білого каменю, але майстри постаралися, і зробили її дуже гарно і вишукано. Одразу було зрозуміло, що тут мешкає правитель цього світу. Широкі ступені вели до воріт. Їх охороняло кілька кам’яних вартових, вони пильно вдивлялись в натовп статуй перед палацом, вишукуючи порушників спокою володаря. Друзі в нерішучості зупинились.

– - Що робитимемо, Кароле?— запитав у чарівника Плато. — Підемо до середини?

– - Так. Мені чомусь здається, що відповідь на те, що тут відбувається, десь за цими стінами.

– - То чого чекаємо!— як завжди, з запалом, вигукнув Теймур. — Чи злякались вартових?

– - Не гарячкуй, Теймуре. — заспокоїв молодого товариша, Капер. — Треба все добре обміркувати. Можливо зло, що тут панує, очікує нас, саме там.

– - Ні, я не відчуваю присутності зла, тільки відчай і страх. – заперечив Карол. — Гадаю за воротами палацу для нас немає небезпеки.

Мандрівники рушили до воріт, вони довірились відчуттям чарівника, і майже без остраху зайшли до палацу. Це було досить просто зробити, бо ворота виявились не замкненими. Зайшли , і зупинились вражені дивовижною красою внутрішнього двора. Навколо буяла така кількість квітів, що очам навіть дивитись на них було боляче. В повітрі стояв п’янкий аромат їхніх пахощів. Юка , як мабуть і кожна жінка на її місці, не втрималась і простягла руку до великої рожевої квітки, що була поряд. З відти вилетів метелик. Він підлетів трохи в гору, і закружляв над Юкою. Дівчина посміхнулась:

– - Це перша жива істота, що ми тут зустріли.

Вона підставила відкриту долоню, і комашка, наче учена, сіла на неї. Дівчина підвела руку до очей, щоб краще розгледіти метелика, та несподівано зойкнула, і струсила комаху з руки.

– - Що сталось?

Чоловіки, як один, кинулись до неї. Та було пізно. жінка безвольно опустила руки, закрила очі, і якби Готар не підхопив її, то рухнула б на землю.

– - Той метелик вкусив її! Я бачив!—в розпачу, вигукнув він.

Хлопчина поклав Юку на лаву, що стояла під розлогим кущем. Карол схилився над нею, наче до чогось прислухаючись.

– - Не мовчи, скажи щось. — хвилювались друзі.

– - Вона просто спить. Та сон якийсь дивний, я нічого не можу зрозуміти. — відповів чарівник.

– - Зрозуміти не можеш, а вдіяти? Ти ж повинен знати якесь закляття, щоб розбудити її. —в голосі Готара відчувався стриманий плач.

– - Закляття не знаю. Та в мене є зілля-протиотрута. Воно знешкоджує майже всі відомі мені отрути.

– - То роби ж щось! Не зволікай!— не витримав нервової напруги і Івер, він як і всі інші, хвилювався за здоров’я подруги.

Карол дістав з торбини пляшечку з рожевою рідиною, і піднявши голову жінки, трохи залив тієї рідини їй в рота. Мандрівники стояли навколо них затамувавши подих, і очікували на результат. Та Юка продовжувала мирно спати, і дивитись свій дивовижний сон. Снилось їй в цей час, що вона знаходиться в якійсь печері, посеред якої палає багаття, і вона стоїть перед ним. По інший бік вогню, дівчина бачить старого в білій, довгій сорочці. Полум’я відбивається на його обличчі , і робить його якимось загадковим. Старий дивиться їй просто в очі, і говорить:

– - Якщо ти мене бачиш, дівчино, то значить що тебе вкусив метелик.

– - Так, вкусив. — погоджується Юка.

– - То я його послав.

– - Хто ти?

– - Моє ім’я Вартохар. Тіло моє давно померло. Та ми, чарівники, не живемо за правилами простих смертних. Тобі важко це зрозуміти.

– - То навіщо, ти послав ту комаху?

– - Щоб він відшукав людину, що зможе допомогти поселянам які попали в біду.

– - Ти кажеш про закам’янілих людей? Чим же, я зможу їм допомогти, адже я, слабка жінка.