Чтение онлайн

Я прокинулась, і подумки покликала брата, він не озвався, мене налякало його мовчання, бо виникло дивне відчуття, ніби він помер. Я скочила на ноги, побігла до дверей, загорланила до охоронника: «Будь ласка покличте пана Варко!»

Охоронець подивився на мене, як на ідіотку, знизав плечима і пішов до внутрішнього телефону на стіні, щось сказав у слухавку і повернувся на свій пост. Я дивилась на нього з надією і відчаєм, він знітився і співчутливо промовив: «Як звільниться, прийде…»

І Варко прийшов. Зайшов до моє"i камери. Навіть страшний пістолет з кобури не виймав.

Охоронник зачинив грати за його спиною, відійшов у тінь, залишивши нас на самоті.

Я сиділа, загорнувшись у ковдри, та мені все одно було холодно.

Варко мовчки сів поряд, трохи згорбився, нахилив голову, уважно дивився на мене, великий, сильний і якийсь нещасний, ніби за цей день постарів на десятки років, він тихо і спокійно запитав:

— Чому ти репетуєш на весь підвал?

— Він помирає, - відповіла я, ледь не крізь сльози.

— Ви спілкуєтесь на відстані? — Варко не запитував — стверджував.

— Якщо я буду відповідати на ваші запитання, ви витягнете Гела звідти? — тихо питала я, ніби не почувши запитання.

— Гел, — повторив Варко ім'я мого брата, — це ім'я йому підходить — Гел… А ще ти обіцяла відповідати на усі запитання? Я вже запитав — про телепатію. А ти не почула.

— Ми близнюки — я відчуваю його, — прошепотіла я.

— Близнюки… — Варко саркастично посміхнувся, — я помітив що ви близнюки. Та твоя істерика вказує на впевненість у тому що він помирає, а не про якісь там ефемерні відчуття близнюків, — і дивлячись мені у очі, - а я теж дещо відчуваю. Наприклад, що ви читаєте мо"i думки, хоча до цього часу я вважав такі здібності нісенітницею.

Я теж не відводила погляду, а він чекав, чекав що я почну хоч щось говорити, я мовчала. Його погляд став гострим, а саркастична посмішка зникла, рота перекривила гримаса зневаги:

— Тво"i обіцянки, дівчино, нічого не важать. Ти плачеш і тобі шкода брата, та ти зовсім не хочеш йому допомогти. Думаєш розчулити мене відчаєм, чи дівочими сльозами?

— Так, я трохи володію телепатією, та ваші думки не завжди можу прочитати, — відповіла я, тепер вже розглядаючи пропалену цигаркою дірку у старому матраці.

— Це вже трохи нагадує діалог, — Варко знову посміхнувся і вже ніби знущаючись запитав: — А чому ти не завжди можеш прочитати мо"i думки?

— Їх хтось блокує, - я все ще вивчала стару дірку у старому матраці, аби тільки не дивитись йому у вічі.

— З тебе кожне слово потрібно витягати…

— Хтось з ваших.

— Хто? — він таки виказав нетерпіння, і я зрозуміла, що Варко мало що знає про цю справу. Але мені потрібно ще й дізнатись, що він знає. Отако"i…

— Не знаю, думки ж блокують. Доступу до них у мене нема.

Інту"iція підказувала недовірливому Пану Варко, що на цей раз моя відповідь правдива. Він дістав з кобури чорний блискучий пістолет, і суворо запитав:

— Чому вас так лякає ця зброя.

— Вона дуже небезпечна, — я засумнівалась, чи можу я розповісти йому всю правду про дію кіріду. Адже Варко не вагаючись випустить у нас ці кулі коли виникне потреба.

— Небезпечна для кого? — сьогодні пан Ліро був таки більш терплячий ніж нетерплячий.

Але у мене була паніка. Я не могла продовжувати цю розмову, не могла бути спокійною, чомусь тремтіли руки, я попросила:

— Може ви накажете щоб перевірили ту яму, я ж його не чую…

— Накажу, та мусиш дати відповідь.

— Ці кулі вбивають, куди б не потрапили. Це ж кірід! — я не помітила, як шепіт перейшов у крик.

— Чим особливий цей кірід?

— Невже ви не розумієте, я не можу спокійно відповідати на ваші запитання, коли він там!

— А мені і не потрібно, аби ти спокійно відповідала, — жорстко мовив він, — мені потрібно, щоб ти говорила правду. Що таке кірід?

— Особливий метал, сплав каатер-толлу і іріда, форми йому можливо надати тільки під час первинно"i обробки, поки ці два метали, з'єднавшись, не охололи. Після охолодження він… — я пробувала пояснити, та нервуючи не могла підібрати потрібних копроконських слів, затиналась, — цей метал найтвердіший, його структура вічна, ні кристали, ні кислота, ні інший, будь який метал, не залишають подряпин навіть на молекулярному рівні, це вічний метал.

Я розповідала, тільки про фізичні властивості кіріду та не згадувала, що на цей метал взагалі ніщо не впливає, не тільки магія, а й уміння керувати матерією взагалі, кірід він, чомусь, поза матерією, де б він не був — він найосновніший, поглинає всі імпульси тіла і душі.

Тому, щоб не дивитись на той пістолет, бо він притягував до себе мій погляд, ніби був змією, я зосередилась на дірці у матраці. Навіть відтягнула край кігтиком і подивилась на те сіре і збите, що наповнювало старий матрац.

Варко слухав. А потім несподівано вхопив мене за руку. Я хотіла висмикнути, та він тримав міцно, а ламати йому пальці зараз не потрібно, тим більше, він підняв пістолет на рівень мого обличчя, змусивши мене заклякнути. Потягнув мене за руку, виявляється для того, щоб уважно подивився на кінчики мо"iх пальців.

— Це ж кігті? — здивувався він.

— Ми ж вікторіанці, у нас така форма нігтів, — бовкнула я, розглядаючи дуло темного пістолета.

— Ти знову почала сво"i шпигунські ігри? — розсердився Варко. — Я зустрічав вікторіанців, у них людські нігті. А ви часом не нодійці?

— Ви вірите у казки? — я розуміла, що цим питанням можу тільки зашкодити Гелу, та погодитись з тим, що ми нодійці, все одне, що зізнатись у тому, що ми калтокійці. Хоча, яка вже різниця.

— Вже починаю, — сердито відповів Варко, — я витягну вашого брата з тіє"i ями, та не тому, що ви розчулили мене сво"iми сльозами, а тому, що він повинен оклигати до наступного допиту. Ціє"i ночі наш президент буде сам з вами говорити.

Я відкрила рота… Новина вкрай неприємна.

Нак отримав наказ: в'язня витягти з ями і повернути до камери, він забрав з собою лікаря, і для певності ще трьох солдат, з тими дивними пістолетами.

Лікар тупцював слідом за величезними широкоплечими солдатами, і перспектива ще раз зустрітися з навіженим хлопчиськом йому, м'яко кажучи, була зовсім не до вподоби…

Нак відчинив двері, потім люк, зазирнув до ями, скривився, ніби йому допікав зубний біль, в'язень був непритомний. Не вагаючись, рудий солдат підхопив те мокре, закуте кайданами, тонке тіло попід руку, і витяг з ями. Всі хто був поряд полегшено зітхнули.