Чтение онлайн

— Та що я зробив? — здивувася Гел. — Я ж захищався, а ти хіба б дозволив себе вбити? Хлопці я не терплю закритих приміщень та й ще під «землею»! Я ж нікого з ваших не вбив, навіть того дурного міністра! Ви ж також солдати.

— Та йди ти, солдат патлатий, — ніби розізлився, але крізь посмішку, дядько з синцем, — до ями. Не вбив… — і прошепотів, — сильніше потрібно було Куєлока кидати.

У Гела відвисла щелепа. Може і справді потрібно було сильніше. Та не відповів, бо впирався закованими ногами у край ями, молодший солдатик збив його ноги з бортика і на тому протистояння скінчилось. в'язень опинився у тісній ямі, по коліна у холодній воді. Над головою зачинився люк.

В тиші почулося, дзюркотіння води за мить вона полилась холодним потоком на голову. Гел відчув, як йому важко дихати, ледь впорався із собою, мусив пам'ятати, що на цей раз його не поховали живого, і не замурували у стіну, а лише тільки зачинили. За десять хвилин руки і ноги оніміли, біль розповсюдилась по всьому тілу і скувала його не гірше кайданів.

Варко переглянув запис перших хвилин перебування в'язня у «мішку» побачив, що калтокієць на цей раз не збрехав. Та втримався від бажання відразу ж його звільнити. Звелів диспетчеру «підземно"i» в'язниці роздрукувати декілька фотографій мокрого калтокійця. І з цими фотографіями пішов розмовляти зі мною.

Міністр навідався до лазарету перевірити чи немає у нього струсу мозку.

Як на мене, слід було взагалі перевірити присутність того розумового органу у його черепній коробці.

Лікар, приписав день спокою, міністр замість спокою наказав видати йому ще склянку спирту, вихилив "i"i і тоді вже вирішив, що подібним чином потрібно лікуватися і надалі для заспокоєння нервів і для кращого сну. Лікар з ним не сперечався. Сп'янівши Корде Пантро задзвонив Варко на мобільний телефон, і запросив його до компані"i на лікування, Варко відмовився:

— Вибач, друже, у мене багато роботи. Хіба що пізніше.

— Та куди вони втечуть, тво"i довбані, ідеальні, патлаті солдати? Зранку до них повернешся, — відповідав міністр, язик якого вже почав заплітатись.

— Потрібно знайти той катер, на якому вони прилетіли, — ледве стримуючи злість, відповів пан Варко, — твоя ж ідея.

— А… Ну так… — знітився міністр, — дійсно треба, я ж сам це хотів зробити… — і відімкнув телефон.

Я перебирала струни на гітарі Нака. Зіграти, як Гел я не змогла б, та іноді щось і в мене виходить, наприклад підібрати найпростішу мелодію до смішно"i пісеньки, щоб заспівати "i"i біля багаття.

Солдат, який чергував біля залізних дверей, підвівся і виструнчився. Хто підійшов я вже знала. Звичайно, пан Варко.

Солдат, виконуючи розпорядження, голосно наказав, напевне, мені, бо нікого у замкненій кімнаті більше не було:

— в'язень! Підійдіть до дверей!

Я обережно поклала інструмент на матрац, підвелась, зняла сорочку, на мені була ще чорна майка, підв'язала сорочкою штани, щоб вони не падали, і підійшла. Мабуть, пан Варко має щось цікаве мені розповісти…

Пан Варко тримав у руці фотографі"i:

— Доброго ранку, Мілене, — ввічливий, стриманий як завжди.

Я кивнула головою, та мій погляд вже був прикутий до тих клятих фотографій. Варко простягнув "iх мені. Я взяла. Сфотографовано були спеціальною камерою, у цілковитій темряві і на тих картках чудово, у чорно-білому, спектрі було видно мого брата.

Я відчула біль майже на фізичному рівні, так ось як, таки дійсно вони його заб'ють, холод для нас зараз ніби отрута, повільно призводить до смерті, я запитала, не відриваючи погляд від тих фотографій:

— Що ви хочете?

Варко надіявся, що йому не доведеться мені оце зараз погрожувати. Не мав бажання катувати ще й мене:

— Ви покажете мені де залишили катер?

Я кивнула головою. Варко полегшено зітхнувши, повідомив:

— Ви"iзд через півгодини, — розвернувся і зник у темному коридорі, як привид. Ходив він дуже тихо, мабуть і сам служив колись у якомусь військовому спецпідрозділі…

Рано-вранці, коли порядні півні повинні ще спати. Коли на вулиці ще темно. За мною прийшов Нак. Ніс його перебинтовано, під очами сині кола, гарний — гірше не буває.

Напевне, Варко упізнав гітару. Згадав що Гел нічого цьому Накові не зламав (крім носа), хоч і міг. Тому:

— Вибач, дитинко, та я твій конво"iр, — підтвердив Нак мо"i думки. А ще він приніс мотузку для мо"iх штанів і дві пари кайданків.

— Розумно, — відповіла я, забираючи свою мотузку, якою могла б вдавити не одного конво"iра…

Підв'язала штани, вдягнула сорочку, простягнула руки до віконця у ґратах.

— Повернись до мене спиною… — несподівано не наказав а попросив рудий Нак.

З гримасою дитячого невдоволення я підкорилась.

Нак не зовсім уміло замкнув мені кайданки на руках, відчинив двері, вдягнув другу пару на мо"i ноги.

Два його товариші тримали мене під прицілом двох найтійських пістолетів.

Хотілося бі дізнатись скільки у них тих чортових пістолетів загалом?! Так ось що вони для нас приготували — голчасту зброю, а кулі мало того що розривні, ще й кірідові. І хто б це міг надати "iм цю зброю? Цікаво, а Варко хоч частково розуміє чим мені погрожують його солдати. І що один такий пістолет вартує космічно"i яхти.

Я заклякла, поворухнусь, а вони зі страху почнуть стріляти. Мені зараз багато не потрібно, аби померти від втрати крові, отримавши перед тим больовий шок.

— Може увімкнете запобіжники на тих пістолетах? — удавано спокійно попросила я у Нака.

— Після того що уткнув твій брат, ні. Бачиш, який я зараз красень? — спокійно відповів мені рудий солдат.

— Мені дуже шкода вас… — щиро поспівчувала я, приглядаючись до ново"i форми його носа, — та мені страшно під прицілом.

Нак усміхнувся, думки його теж були трохи блоковані, та я вловила здивування, він таки помітив різницю між тим, як ми поводились під дулами звичайних автоматів, і як ми заклякаємо перед цими пістолетами, через декілька хвилин він доповість про це Варко. Але Варко напевне про це і так вже знає. Тільки чи знає, він справжню причину?

Нак не питаючи мого дозволу безцеремонно підхопив мене на руки, наче дитину, бо не було іншо"i можливості конвоювати мене до машини, на закованих у кайданки ногах ходити неможливо. Довгий, що теж був тут, зав'язав мені очі. І попередив, що хлопці стрілятимуть, навіть якщо доведеться поранити Нака.

Поранити?!! Розривні голчасті кулі з кіріду вбивають людину лише потрапивши до організму: численні скалки розлітаються по тілу без перешкод, розриваючи не тільки м'які тканини а й кістки, а потім і стіну чи борт корабля, ті скалки мають закруглену форму бумерангу, вони кружляють, поки сила інерці"i не вщухне. А копроконці кажуть про поранення. От на"iвні…