Чтение онлайн

— Дядечко, а як вас звати?

— Нак його звати, — з посмішкою відповів худий і довгий за свого товариша. Посмішка хлопцю личила, він аж світився, коли посміхався.

— Пане Нак, дайте нам, будь ласка, вашу гітару, а я вмовлю брата, і він заграє щось гарне.

Гел тихо вилаявся на міжгалактичній мові.

Так братику невеличка, несправедлива помста за те, що ти погодився на цю роботу.

— Дівчинко, нам не можна з вами розмовляти, — удавано сердито відповів велетень у бронежилеті роблячи круглі страшні очі, ніби розмовляв з малою дитиною, а не з інопланетним шпигуном.

— А ви не розмовляйте, я ж не про співбесіду прошу, а тільки гітару, — зовсім по-дитячому відповіла я.

Гел спробував мене зупинити:

— Міл, не чіпляйся до людей? Вони тут службу несуть. Та й не хочу я зараз тіє"i гітари.

Довгий теж вирішив ляси поточити, коли нема що робити, хочеш не хочеш, а починаєш розмовляти навіть з в'язнями, з якими розмовляти не можна:

— Нак, віддай дівчинці гітару, що не бачиш — "iй твоя музика не до вподоби.

Рудий найманець ще більше округлив очі і басовито ледь не сміючись запитав:

— То моя музика "iй не подобається!? От бери. І нехай твій братик зіграє краще! — простягнув велику пласку гітару мені через ґрати.

Я схопила інструмент, притягнула його до нашого настилу і поклала Гелу на коліна.

Брат сидів на тонкому матраці, підтягнувши ноги. На велику копроконську гітару подивився, як на міну, та зітхнувши узяв "i"i до рук і влаштувавшись зручніше приречено спитав:

— От мала каверза… І що ти хочеш?

Я прибрала його тарілку на тацю, вмостилась поряд і відповіла:

— Пісню про чарівника.

Налаштувавши гітару, Гел почав награвати спокійну мелодію, і тихо заспівав мою улюблену пісню. Співати він вмів дуже гарно (навчався у видатного оперного співака), та співав тільки на наших збіговиськах під час відпочинку біля багаття. Калтокійські найманці навмисно знаходили по підвалах розорених міст старе вино, аби підпо"iти Гела до того стану, коли він сам починав вимагати якийсь музичний інструмент. Свого у нього ніколи не було.

Копроконські солдати слухали тиху пісню, ніби зачаровані. Потім попрохали заспівати ще щось… Дивний то був ранок…

Увечері, прийшли «спеціалісти», кремезний чоловік у вицвілій сорочці з підкоченими рукавами, демонстративно брязкаючи кайданами спокійно наказав:

— Хлопче, підійди до ґрат.

Гел підвівся. Хотів обуритися, та чомусь стримався і мовчки підкорився. Йому простягнули мотузку, щоб він підв'язав сво"i штани. Гел ту мотузку взяв і декілька хвилин супровід чекав поки він повільно і старанно намагався "i"i зав'язати. А йому заважала сорочка, він щоразу задирав "i"i, а вона падала і мотузка втретє випала з рук.

— Та скільки можна вовтузитись з тією мотузкою? Я тебе нею зараз вдавлю, — лаявся помічник «спеціаліста».

Гел затягнув таки вузол і спокійно поправив сорочку.

— Нарешті… - буркотів супроводжуючий з кайданами, — тепер повернись до ґрат спиною, і руки за спину! Та ближче підійди, я ж не гумовий! От малий паршивець, він ще й знущається! — супроводжуючий різко потягнув руки Гела до себе через віконце, вивернув "iх і замкнув кайдани. Гел зашипів. Потім двері відчинили, Гела витягли. Двері зачинили. Я залишалась сама. Рудий гігант Нак гітару свою поки залишив мені. Просив, щоб я з нею нікуди не втекла. Смішний жарт… Особливо коли мені зовсім не до жартів. А він пішов за тими «спеціалістами». Я стиснулась у куточку на настилі наче налякана миша, обхопивши коліна руками заклякла.

Біля дверей залишились незнайомі охоронці, молодші і здавалось зліші — може "iм спати хочеться, а не можна, бо за що "iм мене ненавидіти.

Колись я могла відчувати те, що відчуває мій брат і бачити те, що він бачить, незважаючи на відстані у міжпланетних масштабах. Останній часом ми відчуваємо одне одного лише на відстані не більше кілометра. Та зараз його заберуть хіба що на інший поверх, і я зможу думками бути поруч. Хоч ще вчора спересердя обіцяла не втручатись.

Гела привели до велико"i кімнати з високою конічною стелею, вікон звичайно не було, надто глибоко під землею. Під тією високою стелею лише одна тьмяна лампочка що освітлювала лише стіл посеред кімнати, та декілька стільців навколо того стола, на столі стояла яскрава настільна лампа, плафон яко"i був нахилений донизу.

Гел як закляклий дивився на високу масивну табуретку, у темних плямах засохло"i крові, що над нею висів закріплений під стелею масивний ланцюг. Біля табуретки стояв здоровенний «Головний спеціаліст» — чи просто кат, у запраній, майже до білого кольору, формі, і теж з демонстративно позакочуваними рукавами.

Під стіною стояло п'ять озброєних солдат, біля них зупинились Нак і Довгий, вони, аби не нудьгувати, тихенько і зовсім буденно розповідали анекдоти та курили цигарки наповнюючи кімнату сизим димом.

Гела підштовхнули до столу. Кат здивовано, зверху вниз, оглянув в'язня, наче і справді не розумів, що з таким малим і тонким робити, аби випадково не розчавити. Запитливо подивився на помічника, той знизав широченними плечима і відійшов. «Головний спеціаліст» зітхнув і штовхнув Гела до буро"i табуретки, брат ледь не впав. А спеціаліст запитливо подивився на вже на Нака, той теж знизав плечима, мовляв: «Маєш, те що маєш».

До кімнати поспіхом по діловому зайшов міністр державно"i безпеки, сів на край столу перд Гелом, поклав теку з документами на стіл, біля лампи, поводився буденно, байдуже, як на роботі…

Хоча, хто зна може допит і є його основна робота…

Пан Пантро привітно і ласкаво привітався в в'язнем:

— Приємно тебе тут бачити, хлопчику, — Гел мовчки дивився на міністра з-під лоба, як загіпнотизований, і трохи тремтів, бо у кімнаті було холодно. А Корде Пантро що було сподівався на інакше поводження прибульця, засумнівався у правдивості отримано"i, стосовно гостей, інформаці"i, зневажливо посміхнувся, і продовжив: — Та не все так погано, як тобі здається, нам потрібна деяка інформація — ти все, що потрібно, розказуєш, і ми відвозимо тебе та твою маленьку сестричку на космодром, навіть квитки вам купимо на корабель Копроконе-Ракірла, і летіть собі…

Міністр, граючись, повернув яскраву лампу світло ніби вдарило прямісінько в обличчя в'язня. Гел від очікувано"i несподіванки заплющив очі, спробував відвернутись, «спеціаліст» дав йому легенького стусана: «Не відвертайся, коли с тобою така шанована людина говорить».

Тут зайшов пан Варко, пройшов мимо Гела, і сів за стіл навпроти в'язня, в розмову поки не втручався.

Корде Пантро продовжував говорити, спокійно, чітко, аби жодне слово не залишилось поза увагою наляканого в'язня: