Чтение онлайн

Я не бачила очима я відчувала обриси і образи, я сприймала емоці"i, холодний наповнений пахощами осені вітер, краплі дощу, тепло тіл, і тепло двигуна машини.

Велика машина з затемненими броньованими вікнами чекала на мене на подвір'"i, у салоні світила тьмяна лампочка, а біля машини стояв пан Варко — він спостерігав за тим, як мене турботливо садовлять на заднє сидіння тіє"i машини і обережно знімають шарф з мо"iх очей. Варко, ніяк не міг зрозуміти, яким чином ми так впливаємо на нього і його людей. Не розуміє, бо відчуває все на підсвідомому рівні. Це знають дерева і звірі, та цього не розуміють люди… А причина проста: у пана Варко жива душа, чого не можна сказати про президента і його міністра — пана Пантро.

Нак сів поруч зі мною, тепер і у його руці той клятий пістолет, з друго"i сторони Довгий. І навпроти двоє, з пістолетами. Маю надію, що на цій планеті лише три одиниці ціє"i страшно"i збро"i. Та взагалі і одного б вистачило, там у обоймі тисяча тоненьких голчастих куль і стріляє він чергами по десятці.

Водій завів двигун, Варко стрибнув до машини і сів навпроти мене. Не було в його погляді того співчуття, яке так дивувало мене на початку нашого знайомства, він нам більше не вірив, та з'явилось нове відчуття — захоплення. Не те захоплення, яке чоловік відчуває до жінки, ні інше… він вважав мене досконалою бойовою машиною.

А міністр з нами не по"iхав, бо в цей час ще лікувався від стресу пиятикою.

Не по"iхав, тому що вважав, його здоров'я важливіше за всі таємниці світу.

Не по"iхав, тому що знав — Варко зробить роботу, як треба.

Не по"iхав, тому що тепер йому було страшно працювати з нами.

Машина зрушила з місця. Під колесами сухе листя. Ніхто не заважав мені дивитись у вікно, ми про"iхали повз білого палацу котрий тепер вже не здавався мені гарним, повз клумби з великими квітами, через парк з великими деревами, тут усе велике. І ранкові сутінки та"iли небезпеку. Ви"iхали на дорогу, машина м'яко набрала швидкість. Поряд сидять конво"iри, відчуття у мене дурне, ніби везуть розстрілювати на світанку… не хотіла б…

Варко мовчав. Солдати пошепки обговорювали нічну пригоду у підвалі. Виявилось, що в'язня можливо було зупинити відразу, лише пустити автоматну чергу по ногах. Але панове — бій скінчився, для чого усі ці розмови і припущення? Робота над помилками?.. Зараз у споко"i ви маєте можливість хвилинами обдумувати ді"i… А коли на роздуми часу не було?.. Тоді тільки рішучість Нака вас врятувала.

І наразі — два солдата у лікарні, та це добре, що лише два і що вони залишились живими, та ще помічник «спеціаліста» з загіпсованою щелепою буде з місяць "iсти тільки рідку "iжу.

Ми під'"iхали до місця, де нас з Гелом зупиняв Вогняний велетень. Тут Варко запропонував мені вказати дорогу далі, а я, виявилось, не запам'ятала жодного орієнтиру.

Варко побачивши мій розгублений погляд, прокоментував моє надзвичайне уміння орієнтуватись на місцевості сильним слівцем намагаючись не образити мене саму, і запропонував описати місце посадки. Я розповіла про рів, ліс і галявину, яка виявилась болотом. Варко зітхнув, подивився на мене, як вчитель на неука.

Та я ж не спеціально! Я дійсно не запам'ятала дороги, хіба я буду ризикувати Гелом? От чорт…

Та врятував мене Нак, він несподівано розсміявся і відразу пояснив причину свого сміху:

— Тут недалеко, біля міста лише одне місце, де маленьку річку зробили глибшою, щоб трохи осушити болото, я там рибу ловив з братом. Взагалі влітку це дуже людне місце, а вони там катер свій сховали! От прибульці!

Почувши це сміялись і інші солдати, та Варко припинив ті веселощі:

— Пильність хлопці, не забувайте кого веземо.

Я знітилась і подивилась йому у вічі, він відповів:

— Я твоєму дитячому личку більше не вірю.

«Ну і біс з тобою», — подумала я, не надто мені потрібна твоя довіра… Особливо під прицілом тих клятих пістолетів. Він ніби почув мо"i думки, бо криво посміхнувся, і погляд був лукавим. Та невже? Варко вважає, що може з нами порозумітись? Ні пане Варко, допоки на наших руках кайдани, а у ваших ті пістолети вам з нами буде важко порозумітись. Звільніть нас пане Варко, тоді і поговоримо.

Ми з'"iхали з траси на розмиту ґрунтову дорогу. Знову знайомі багнюка і калюжі.

От було б цікаво, якби застрягли…. Почали б виштовхувати машину з калюжі, всі б забруднились, втратили б свій офіційний презентабельний вигляд, і пан Варко теж… Та на жаль чорна машина пройшла по тих дорогах, як справжній всюдихід.

І ми, без пригод, до"iхали до місця посадки.

Машина зупинилась, всі повиходили і мене, як ляльку вийняли з машини та поставили на м'яку, холодну «землю».

Поставили…

І що вони думають я зможу ходити з кайданками на ногах? Я кивнула головою на дерево, під яким заховала генератор. На те криве дерево що так схоже на місцеву державну систему.

Нак заніс мене до кривого дерева, допоміг сісти біля захованого генератора. Варко запропонував відключити генератор власноруч.

Він напевне думає, що ми замінували той генератор…

Нак зняв з мо"iх рук кайдани. Два солдата з пістолетами стали наді мною прицілюючись. І я не витримала:

— Та не буду я втікати! Адже у вас заручником мій брат, хіба ви цього не розумієте. Якась маніакальна обережність. Заберіть ті кляті пістолети!

Варко цього від мене не чекав, спочатку здивувався, потім посміхнувся та наказав сво"iм стрільцям:

— Відійдіть, бачите дівчинка нервує, та все таки будьте наготові.

Я сердито вигребла з-під бурого листя маленьку сіру коробку, в мене виникла дилема — якщо червона кнопка вмикає механізм, то вимикає або зелена, або синя. Натиснула на зелену, голограма щезла, а туман силового поля залишився — дивно, за тим туманом теж нічого не видно, бо генератор місцевого виробництва і поле чомусь не прозоре.

Варко і його солдати спостерігали за мною, як дорослі спостерігають за маленькою дівчинкою, яка грається атомною бомбою. Варко здогадався, що я не знаю, як відключити те силове поле, та не заважав бавитись, хоча він і не очікував побачити тут подібний проектор. І він здається вже здогадався, який сюрприз ми насправді приготували та мусив впевнитись. З його думок я зрозуміла, дію загалом правильно, і натиснула на синю кнопку, поле зникло.

Виявляється, наукове тицяння допомагає в праці з невідомими механізмами краще, ніж думки знаючих людей.