Чтение онлайн

Усе скінчилося… Усе знищено… Яків програв…

– Пане Ровнєр!

Яків здригнувся, звільняючись з огидного полону спогадів. Навколо заспокійливо колихався півморок екіпажа, а три пари очей уважно стежили за ним.

– Із вами все гаразд, пане Ровнєр? – подала голос пані Головата.

– Га? – Яків не оговтався від важкого марення й не второпав змісту запитання.

– Ви ніби задрімали на хвильку, а тоді крізь сон почали щось кричати… – вираз обличчя жінки, на котрому стурбованість боролася із цікавістю, не залишав сумнівів, що рідня в Кам’янці таки тішитиметься цікавою розповіддю.

– О, – Яків сконфужено всміхнувся, – перепрошую. Мені страшенно незручно, але мене, справді, досі турбують неспокійні сни.

– Натерпілися, певно, ви. – Пані Головата співчутливо похитала головою. Але щирості в її голосі не було, радше – намагання не справити враження зовсім черствої до чужих хвилювань людини. Зрештою, Яків і не потребував чийогось співчуття. Події минулої весни щодня відпливали в минуле, і він досить непогано давав собі раду навіть із нічними жахіттями.

– Прошу вас, не говорімо про це, – його голос звучав так категорично, що в екіпажі на якусь мить залягла незручна тиша. Порушити її наважився Троєгубов.

– Пане Ровнєр… Власне, поки ви дрімали, я переповів ваші, з дозволу сказати, пригоди. Але чи не була б ваша ласка повідомити всім нам, що трапилося після пожежі? Бо ж, самі розумієте, чуток містом ходило безліч. Часто-густо одна химерніша за іншу. І здогадатися, де правда, а де нагла вигадка базарних перекупок – неможливо.

Троєгубов запопадливо замовк, очікуючи на вердикт Якова – чи продовжить він бажану розмову, чи поставить у ній крапку.

Яків глибоко зітхнув, неначе вирішивши, що, зрештою, нічого поганого не станеться, якщо він внесе до темної кімнати пліток і побрехеньок вогник правди.

– Гаразд, – він умостився зручніше, а слідом за ним і трійко подорожніх завовтузилися на своїх місцях, потішені несподіваним щедрим дарунком – почути з перших вуст подробиці подій, які змусили все місто принишкнути від страху.

Дощ припустив іще більше, і візник пригальмував, аби, нещадно батькуючи небесну канцелярію, дістати з-під лави плаща із грубої тканини, що не пропускає вологи. Потім він рвучко прочинив дверцята екіпажа, впускаючи досередини сире й холодне осіннє повітря.

– Не розтрясло вас, шановні? – Його вуста розтягались у силуваній посмішці, тоді як очі залишалися злими та роздратованими, від чого обличчя мало вигляд гротескної маски.

– Потерпимо, – за всіх відповів Троєгубов. – Аби сьогодні доїхати.

– Гм… – візник двозначно відкопилив губу, що можна було витлумачити як завгодно. – Ви ж самі бачите, яка негода.

Він зробив розмашистий жест рукою позад себе, обводячи затуманений і затягнутий дощем перелісок.

– Я не гнатиму коней під дощем, аби не застудити, тому нічого не обіцяю.

– А чи не вплине на ситуацію, – Яків зазирнув візникові просто в очі, – певна фінансова допомога?

Ровнєр вдав, що добирається рукою до внутрішньої кишені пальта. У візника смикнувся борлак – він наче зробив ковток чогось неймовірно смачного. Троєгубов невдоволено кахикнув, але голосу не подав.

– Це, звісно, може зіграти роль. Аби швиденько змінити коней у Дунаївцях, треба буде декому віддячити…

– Отже, домовилися, шановний… Як вас величати?

– Та кличте Лейбою, пане. Як усі. Лейбою Кнішманом.

– Пане Кнішман, якщо вашою милістю та вправністю ми сьогодні втрапимо до Кам’янця, я можу гарантувати, що ви про це жодного разу не пожалкуєте.

– Я вас зрозумів, пане! – Візникове обличчя під каптуром просяяло, він шанобливо причинив дверцята та за мить уже погейкував на коней.

– Майстерно, – зауважив Троєгубов, порушуючи тишу.

– Однаково довелося б розв’язати калитку в Дунаївцях, оплатити ночівлю, – стенув плечима Яків. – А так, може, якраз сьогодні ночуватимемо там, де й планували.

– Ваша правда, – кивнув Сіцінський.

Проминули Ярмолинці, і раптово крізь низькі хмари пробився сонячний промінець, а за пів години потому затяжний дощ змінився мжичкою, після чого й зовсім ущух. У хмарах з’явилися перші розриви, туман розповзся низинами та видолинками, і незабаром шпаркий вітер, що взявся нізвідки, зовсім розігнав його.

– Пане Ровнєр, – Троєгубов укотре визирнув назовні, – а ми сьогодні таки опинимося в Кам’янці!

– Не кажіть гоп, доки не перескочили, – суворо зауважила пані Головата. – Дорога є дорога.

– Авжеж, – охоче закивав бородань.

Справді, зважаючи на стан губернських доріг, вартувало лаштуватися до будь-яких несподіванок, особливо маючи попереду більше, ніж половину шляху.

За наступну годину подорожні пересмакували добрячі пів сотні проскурівських новин, пліток та оповідок – хто які знав. Знічев’я перемили кістки кільком міщанам Проскурова. Тут не було рівних пані Головатій з її мережею подруг і знайомиць у всьому місті.

– Шановна, ви обійшли навіть мене, – усміхався у вуса Троєгубов.

– Робота така, – розводила руками пані Головата. – Якщо не бути в курсі останніх новин, то можна з прибутками розпрощатися. Торгівля не терпить зверхнього ставлення.

– Таки правда.

Утім, коли зайшла мова про міську владу та купців першої гільдії, першу скрипку заграв Троєгубов. Невідомо звідки видобував він інформацію, але знався й на статках Соломона Маранца [6] за останні кілька місяців, й на чутках про те, що пан Берлянт замислив звести в місті найгарніший будинок [7] – безперечно, головну окрасу Проскурова, й на тому, що міського голову пана Івашкевича [8] буде одноголосно переобрано на наступний термін.

Далі черга оповідати перейшла до Якова, а відтак товариство з головою поринуло в тонкощі проскурівської медицини, кумедні та страшні випадки у Проскурівській казенній міській лікарні, з якими довелося стикнутися її працівникам.

– Що не кажіть, а за наукою – велике майбутнє, – глибокодумно резюмував Троєгубов. – Раніше трави якоїсь пожував (допоможе чи не допоможе), Богу помолився та й сидиш, чекаєш на порятунок. А зараз… Скільки людей завдяки вашим старанням, пане Ровнєр, так би мовити, повертаються до життя.