Чтение онлайн

– Очевидно, що цей невихований адресат – я?

– Якщо ви будете Яковом Соломоновичем Ровнєром, тоді так.

– Яків Ровнєр власною персоною – перед вами.

– Тоді якого біса, скажіть мені, я не здогадався з адреси, що на телеграмі вказані «Мебльовані кімнати Розенберга», що вже з пів року як згоріли, та поперся шукати вас саме туди?

– Ось це мені, шановний, невідомо, – Яків розвів руками.

– Прийшов туди, – усе не вгавав листоноша, якому після вранішніх прогулянок хотілося добряче виговоритися, – там, звісно, ніякого Ровнєра бути не може. Тоді я знайшов двірника сусіднього будинку, який хоча би щось знав…

– Але зрештою ви мене знайшли. – Яків зрозумів, що треба спиняти цей водоспад слів, бо кінця йому можна не дочекатися ще досить довго. – І, як я розумію, для мене є телеграма?

– Саме так, – невдоволено буркнув чолов’яга і поліз до сумки. – Ось, прошу отримати та розписатися. І надалі обов’язково повідомляйте свою справжню адресу всім, хто вам писатиме, бо ноги ж не казенні – стільки містом бігати.

– Саме так і зроблю.

Яків розписався на квитанції, дочекався, доки листоноша забереться з кабінету, й нарешті звернув увагу на телеграму, де справді красувалася його стара адреса. Зрештою, в цьому не було нічого дивного, адже до нової квартири він перебрався зовсім нещодавно. А ось прізвище відправника змусило задуматися.

– Тереховський? – пробурмотів Яків, прислухаючись до звуків і намагаючись видобути з глибин пам’яті потрібний образ. Та в голові нічого не з’являлося, і він заходився читати.

«Якове, привіт від Жижка».

– Жижко? – дивне ім’я відразу все розставило на свої місця. Жижко у світі був лише один – Жигмонт Тереховський, з яким Яків зазнайомився ще студентом. Тоді вони непогано приятелювали, але від часу закінчення навчання майже не списувалися, тож не дивно, що колись звичне прізвище стерлося з пам’яті. Яків продовжив.

«Чував, що ти став непоганим експертом у поліції Проскурова. Маю до тебе справу в Кам’янці. Розслідую там стару плутанину. Чекаю в будь-який день у поліційному відділку. Жижко».

Яків покрутив папірець у пальцях, ніби шукаючи на звороті пояснення щойно прочитаному. Жижко й справді служив слідчим-криміналістом, та останнього разу, коли вони обмінювалися листами, мешкав у Тернополі. Тепер ось перебрався до Кам’янця. Чи прибув на запрошення місцевого поліцмейстера? «Стара плутанина». Що ж такого знайшов Жижко в цій плутанині, що йому стала потрібна допомога поліційного лікаря?

Яків кинув погляд на нерозібрані папери, перевів його на вкрите дощовими краплями віконне скло та пересмикнув плечима. Волочитися кудись світ за очі через дурний папірець? Ні, він, звісно, не проігнорує прохання про допомогу, але й не кидатиметься зопалу на поштову станцію на перший-ліпший екіпаж до Кам’янця. Треба спершу розгребти папери, попередити колег, здати справи Плейшнеру чи Марцоню… Але насамперед покінчити з клятими папірцями, поки немає термінової операції абощо.

Похмурий осінній день минув неймовірно швидко, і коли наступного ранку до кабінету так само ввійшла Ольга Харитонівна з повідомленням, що прибув той самий листоноша, Яків на мить задумався, чи не спить він, адже точнісінько так усе було й учора. Навіть листоноша бурчав так само.

– Ви, певно, дуже важлива птаха, пане Ровнєр, коли вам стільки телеграм.

– А що, є знову?

– Саме так. Ще й термінова.

Яків швидко поставив підпис і, навіть не чекаючи, доки за листоношею зачиняться двері, пробіг очима рядки, міркуючи, що ж так терміново знадобилося Жижкові… Але за мить з його голови зникли геть усі думки. Він знову і знову перечитував текст телеграми, намагаючись уловити суть написаного. Намагався й не міг. Текст телеграми був сухим і чітким:

«Жигмонта Тереховського було знайдено мертвим. У тілі без видимих ушкоджень не виявлено крові. Якова Ровнєра просимо терміново прибути до поліційної управи Кам’янця».

Екіпаж прибув за призначенням майже опівночі, і Жигмонта розбудив утомлений голос візника та легеньке торсання за плече:

– Прокидайтеся, пане. Приїхали.

– Га? – Він сіпнувся від раптового пробудження і якусь мить не міг уторопати, де перебуває. Тьмяного ліхтаря у візниковій руці ставало лиш на те, аби ледь-ледь освітити салон екіпажа.

– Кам’янець, пане, – терпляче повторив візник, тлумлячи позіхання.

Тихо форкали коні, і в прочинені дверцята задував прохолодний вітерець. Жигмонт, розімлілий у сякому-такому теплі, пересмикнув плечима, ловлячи дрижаки. Візник тупцяв з ноги на ногу, проте повільного пасажира не підганяв.

Жигмонт нарешті вибрався з екіпажа й отетеріло закрутив головою – навколо панувала майже суцільна темрява. Якби не примарні плями жовтуватого світла, що їх відкидали ліхтарі на передку, могло б здатися, що він стоїть посеред казкової первісної пітьми – прародительки ночі. Утім наявність під ногами бруківки вселяла надію, що люди в цій темряві все ж є.

– Ти куди мене привіз? – Жигмонт прибув до Кам’янця вперше і геть не орієнтувався в незнайомому місті. Хоча в такій темноті, певно, заплутав би й з діда-прадіда кам’янчанин.

– Як веліли, пане, – долинув від упряжки голос візника. – Майже в самісіньке середмістя. Вам же до поліційної управи?

– Середмістя? – Жигмонт знову покрутив головою, але темрява й не думала прорізатися бодай крихітним вогником. Під серцем заворушився гидкий хробачок страху, і він швидко сягнув до кишені по револьвер. – Ти мене на кпини береш, лайдаче? У середмісті, по-твоєму, темно незгірш, як у конячому гузні?

Він стис руків’я револьвера, очікуючи на втілення найгірших передчуттів: вочевидь, ось-ось доведеться дати бій харцизякам, з якими у змові клятий візник, що затарабанив його бозна-куди, аби пограбувати. Отак міркуючи, Жигмонт обережно рушив до упряжки, біля якої вовтузився візник.

– Боронь Боже, пане! – Той ступив у пляму світла. – Я й сам не відаю, з якого це дива жоден ліхтар у Старому місті не працює. Мо’, ліхтарники сьогодні змовилися на яку капость?

– А мені скажеш навпомацки управу шукати?

– Та тут же поряд! – Візник полегшено розсміявся. – Я ось тільки коней огляну та й одразу допоможу панові з багажем. Не хвилюйтеся.

У Жигмонта від серця відкотилася важка каменюка, але револьвера він вирішив поки не ховати. Принаймні доки не переконається, що до кінцевої мети його подорожі – поліційної управи міста Кам’янця, що на Смотричі, залишилося кілька кроків.

А очі тим часом дедалі більше звикали до чорнильної темряви. Ось високо в небі зблиснула випадкова зірка, десь у далекому вікні промайнув швидкий відблиск свічки. Та й запахи були абсолютно міськими. Нічний Кам’янець пахнув мокрою бруківкою та вологими стінами невидимих у пітьмі будинків, відгонив важким духом кінських яблук і поту, вплітав у загальне мереживо запахів тонкі пасемка далекої помийниці, дьогтю та диму з невидимих димарів. Був іще один аромат, який Жигмонт ніяк не міг розкрити, хоч як намагався розрізнити чутливим носом слабкі нотки.