Чтение онлайн

– Ні, шановні, – Сіцінський нарешті вирішив покінчити з недомовками, – ідеться аж ніяк не про жарт. Оцей уламок кераміки майже безцінний для історичної науки, хоча його вартість не більша за копійку. Не мучитиму вас далі та краще поясню. Не так давно – сімдесят восьмого року – Антоній Шнайдер, зовсім неподалік, за Збручем, досліджував старовинне поселення, де виявив рештки досі незнаної культури. Спочатку він помилково приписав те все римлянам, але згодом змінив свою думку. Ці дослідження стали першими із низки, що явили світові щось просто унікальне. Вісімдесят четвертого року, біля села Кукутені, що в Румунії, Теодор Бурада знайшов фрагменти кераміки та дивні теракотові фігурки, що нікому раніше не траплялися. А зовсім нещодавно – дев’яносто третього – Вікентій Хвойка знайшов щось подібне – де б ви думали – у самісінькому Києві!

– Просто у місті! – захоплено вигукнув Троєгубов.

– Вулиця Кирилівська, п’ятдесят п’ять! – із таким самим щирим захватом продовжив Сіцінський. – Дев’яносто сьомого той самий Хвойка знайшов подібні артефакти біля села Трипілля, що під Києвом, і тоді всі зрозуміли: йдеться про одну спільну культуру. На той час її нарекли культурою мальованої кераміки, а тепер – Трипільською культурою. У серпні минулого року пан Хвойка презентував свої знахідки та дослідження на археологічному з’їзді в Києві, який офіційно визначився з датою відкриття незнаного донедавна культурного комплексу!

– Але про Кам’янець ви й досі нічого нам не сказали, – прискалив око Троєгубов.

– Як не сказали, яким періодом датують цю нововідкриту культуру, – додав Яків.

Сіцінський вдячно кивнув йому.

– Слушне зауваження, пане Ровнєр. Але з датуванням я поки трохи зачекаю, натомість задовольню нарешті цікавість пана Троєгубова та повідаю про Кам’янець.

– Будьте ласкаві.

– Минулого липня кам’янецький міщанин, такий собі Єгоров, вирішив викопати у своєму господарстві новий колодязь. І викопав. Ось тільки так трапилося, що у відвалі викопаної землі він знайшов дивні черепки, один із яких ви зараз бачите перед собою.

– Та сама культура?

– Правильно, – хитнув головою Сіцінський. – Але й це ще не все, бо майже водночас із тим, як пан Єгоров копав свій колодязь, на Польському ринку перекладали бруківку. Та, як на зло, зарядили дощі, бруківка залишилася неперекладеною, а водою вимило чималеньку яму, на дні якої помітили щось дивне.

– Знову Три… – Троєгубов боявся помилитися, – Трипілля?

– І не просто Трипілля, друзі! А ливарня! Металообробна майстерня часів Трипільської культури!

Його очі горіли вогнем, а на щоках розпливався рум’янець.

– Ось тепер, певно, якраз і поговоримо про ті часи, – усміхнувся Яків.

– Гаразд, не випробовуватиму більше вашого терпіння, – погодився Сіцінський. – Знахідки датують приблизно… – він зробив паузу, набрав у груди побільше повітря, а тоді урочисто продекламував, наче виступав перед ученою авдиторією, – третім тисячоліттям до Христа!

– Тисячоліттям… – у Троєгубова відвисла щелепа. – Ось вам і Париж…

– Тобто ви вважаєте?.. – почав Яків, але Сіцінський перебив його.

– Поки ніхто, звісно, навіть не намагається стверджувати, що місто заснували у третьому тисячолітті до Христа чи, може, навіть і раніше. Проте зараз видається безсумнівним, що люди тут жили вже тоді. А ось чи існувало їхнє поселення безперервно аж до нашого часу, науці ще належить дізнатися. Але тепер ви, безперечно, розумієте всю цінність цього черепка, – священник обережно сховав уламок до саквояжа.

– Ну-у, – розвів руками Троєгубов. – Ви нас вразили, пане Сіцінський. Третє тисячоліття до Христа!

– І це лише досить грубе припущення. Цілком можливо, що знахідки дещо старші. Скажімо, століть на сім-вісім.

– Якась дещиця! – усміхнувся Яків.

– Ви тільки уявіть, друзі, що багато сотень років тому ці землі вже заселяли люди! – очі Сіцінського мрійливо затуманилися. – Якими вони були, чим жили, про що мріяли? Адже наявність ливарні вказує на те, що йдеться не про якісь примітивні племена, а про багатство та, не побоюся бути голослівним, складність їхньої культури, про що свідчать чудова кераміка, прикраси та ритуальні фігурки.

– Не вкладається в голові, – погодилася пані Головата. – Ось тепер ви мене переконали, пане Сіцінський, що наші міста заслуговують на не меншу увагу, ніж той самий Париж.

– Я радий, що ви тепер так гадаєте.

– Ти ба, – вражено промовив Яків, – ніколи навіть думкою не сягаєш такої давнини. Усе якось власних турбот вистачає. То в лікарні, то в житті. А тут просто волосся дибки стає від усвідомлення, що стільки років тому цією землею ходили такі самі люди, як і я!

– Ви надзвичайно точно передаєте відчуття, пане Ровнєр! – Сіцінський ледь не схопив Якова за руку. – Я почуваюся так само! Підходжу до історичної науки не як учений, а радше як мисляча емоційна людина. Намагаюся осягнути все це серцем, а не розумом. А ви, насмілюся припустити, Кам’янець жодного разу ще не відвідували?

– Маєте рацію. Цей візит буде першим. Кам’янець для мене цілковита terra incognita. Якось так уже сталося, що все свідоме життя я був від когось чи від чогось залежним, тож помандрувати не вдавалося. Спочатку навчання, а далі – робота. За межами Проскурова майже й не бував.

– О, то на вас чекають справді незабутні враження, адже після Проскурова Квітка на камені не залишить вас байдужим.

– Квітка на камені?

– Достоту невідомо, звідки взялася ця назва. Хтось приписує її винятково народній фантазії, але, погодьтеся, що місту вона цілком пасує. І хоча ви ще жодного разу не бачили цієї «квітки», та, я певен, погодитеся зі мною після першої ж прогулянки містом.

– Та я, власне, навіть не знаю, чи матиму нагоду прогулятися містом, – Яків знічено почухав потилицю.

– А й справді, пане Ровнєр, – озвався Троєгубов. – Тільки ви не повідомили нам мету свого візиту до Кам’янця. Якщо це, звісно, не є секретом.

– Я, власне, сумніваюся, як означити мету моєї поїздки, – Яків завагався, добираючи слова та заодно вирішуючи, чи варто розголошувати попутникам усі тонкощі незапланованої та спонтанної подорожі. Адже ще два дні тому він і припустити не міг, що гарячково полишить усю роботу в лікарні на Карла Івановича та першим же зручним екіпажем гайне до Кам’янця.

– Якщо ви вагаєтеся, пане Ровнєр, то ми не наполягатимемо, – допомогла пані Головата. – Усілякі ситуації трапляються. Упевнена, що мета вашого візиту шляхетна.

– Дякую, – Яків вимучено всміхнувся. На щиру усмішку не вистачило настрою, адже в пам’яті зринули події кількаденної давнини.

Того понеділкового ранку, такого самого сльотавого та туманного, як і сьогоднішній, він уже довгенько сидів у кабінеті, працюючи з паперами. Добрячі стоси документів чекали вже кілька днів, а Яків щоразу відкладав їх на завтра. І ось саме сьогодні він вирішив вийти з нерівної боротьби переможцем і навіть упорався з першою течкою, як у двері постукали та в них зазирнула Ольга Харитонівна.

– Якове Соломоновичу, тут до вас листоноша, і щось він геть без настрою.

– То просіть його. Спробуємо покращити йому настрій, тут же, урешті, лікарня!

До кабінету ввійшов непоказний чоловічок і з порога почав невдоволено бурчати:

– Шукай вас по всенькому місті…

– І вам доброго ранку, шановний, – Яків не став зважати на невдоволений тон, намагаючись м’яко скерувати розмову буркотуна в потрібне русло.

– Де він там, до біса, добрий? – правив далі той. – Спочатку за однією адресою, тоді за іншою, а там іще й за третьою, і все заради одного-єдиного адресата.