Чтение онлайн

– Та це ж кава! – стиха скрикнув він урешті. Гострий розум не підвів: пітьма й справді ледь-ледь віддавала запахом кави.

– Ви про що? – Візник облишив поратися біля коней і взявся до Жигмонтових валіз.

– Мені це ввижається з дороги чи тут пахне кавою?

– А-а, пане, – Жигмонт не бачив, але міг заприсягтися, що візник широко всміхнувся, – одразу видно, що ви в Кам’янці вперше. Ваша правда – справді пахне кавою. Нічого дивного. Тут хіба немовлята її не споживають.

Він заозирався, орієнтуючись у цілковитому мороці, а тоді махнув рукою в ніч.

– Ото завтра раненько прокинетесь і зможете завітати до кав’ярні, отамо, на розі. У турків – найкраща кава.

– У турків?

– Саме в них. Вони її до Кам’янця привезли, вони її звідси по всіх усюдах і розвезли, – візник спустив додолу останню валізу й за хвилину поманив Жигмонта за собою. – Ходімо, пане, управа осьо за рогом має бути.

Поліційна управа Кам’янця й справді знайшлася за неповну сотню кроків, але під її дверима довелося пововтузитися хвилин із десять, доки на нервове гупання нарешті розчахнулося крихітне віконечко і хрипкий голос прогарчав:

– Я зара як вгупаю – рідна мати не впізнає…

– Слідчий-криміналіст Жигмонт Тереховський, – відрекомендувався Жигмонт. – Прибув на запрошення пана поліцмейстера. Тому, шановний, якщо не хочете неприємностей, будьте такі ласкаві відчинити мені двері.

– Ох… – за дверима розчаровано булькнуло. Поліціянт прочистив горло, закашлявся, заходився бурмотіти нерозбірливі слова вибачення, а тоді загримотів ключами, відмикаючи важкі двері.

Із сіней потягло затхлістю казенного приміщення та всюдисущого дьогтю, а також теплом, що його так бракувало надворі, і ледь вловимим ароматом хліба, мабуть, з вечері чергового. Жигмонт мимоволі ковтнув слину – голод давався взнаки.

– Сю мить, пане, – черговий козирнув, прискіпливо оглядаючи пізнього візитера. Водночас він не таїв відчутного неспокою, раз по раз зиркаючи в темряву за дверима. – Годилося б, перепрошую, документика представити, що ви й справді…

– Не маю заперечень, – Жигмонт видобув із внутрішньої кишені піджака папери, і черговий у непевному світлі свічки кілька хвилин уважно вивчав викрутаси літер. Візник сумирно чекав поруч.

– Ніби все, як мусить буть, – черговий іще раз козирнув і знову похапцем глипнув у темінь. – Ось лишень в управі жодної душі, крім мене.

– Але ж мені треба десь поселитися, – Жигмонту починав уриватися терпець. Голод дошкуляв дедалі дужче, вогкий вітерець забирався під пальто, й тілом прокочувалися хвилі дрижаків, і, наче цього мало, від утоми просто підкошувалися ноги та заплющувалися очі. Але якщо в управі й справді немає нікого, крім чергового, то швидкого відпочинку, вочевидь, сподіватися не варто. – Пан поліцмейстер не давав розпоряджень стосовно мого прибуття?

– Та ні, – мотнув головою поліцай.

– Холєра! – вилаявся Жигмонт. – Але ж не нидіти мені на порозі до ранку!

– Пане, – подав голос візник. – Ну його до біса. Не зривайте голосу та гайда за мною. Я вас зараз і поселю, і вечерю вам зорганізую, усе в якнайкращому вигляді.

Жигмонт не відводив гнівного погляду від зніяковілого поліціянта, роздумуючи, чи варто здіймати ґвалт і далі. За мить зрозумів, що нічого путнього з того не вийде, і важко зітхнув – утома брала своє. Хотілося кинути щось на зуб і без зволікань загорнутися в теплу ковдру.

– Далеко звідсіля?

– За п’ять хвилин будемо на місці. Ще й з гори, аби ноги не трудити.

– Веди.

– Вибачення прошу, пане слідчий, – почулося ззаду, – але ніяких вказівок не було…

Жигмонт лише махнув позад себе, не кинувши на поліціянта навіть погляду. Так, він не попередив про точний час прибуття, але треба бути справжнім провидцем, аби його розрахувати. Дорога з Тернополя до Кам’янця зайняла майже дві доби, ремонт передньої осі… А що вже набридливі попутники трапилися! Один усю дорогу до Лянцкоруні гикав, кахикав, чхав і шморгав носом, а інший намагався довести Жигмонтові, що незабаром Бог неодмінно покарає людство за гріхи, чому доказ – нічні жахіття його дружини.

Попри сподівання, із прибуттям до місця призначення пригоди не закінчилися. Жигмонт усвідомлював, що доведеться довіритися візникові та слухняно йти за ним у темряву. Під серцем знову заворушився хробачок сумніву.

– І часто в Кам’янці така темінь?

– Та ж кажу вам, пане, сам дивуюся. Щоправда, я не тутешній, але жодного разу нічого про таке навіть не чув.

– Може, справді ліхтарники вирішили норов показати?

– Аби ж то знаття…

Ноги не трималися на мокрій бруківці, гладенькій і слизькій, наче справжня крига. Як же тут люди ходять узимку, коли затяжні дощі стрічаються з першими морозами й вулиця перетворюється на ковзанку?

– Далеко ще?

– Майже прибули.

– А що хоч за помешкання? Блощиці вгодовані?

– Побійтеся Бога, пане! – Хоча Жигмонт жартував, візникове обурення було щирим. – Я вас не абикуди веду, а до своїх знайомих. У них лише порядне панство зупиняється.

– І скільки за постій беруть твої знайомі? – Жигмонт розумів, що надурняк ніхто його й на поріг не пустить, яким би шляхетним він не здавався.

– А ось про це, прошу мене вибачити, не відаю. Уже з місяць нікого на постій не приводив, то й не знаю. Щоправда, у готелі дорожче стало б – це як пить дать.

– Ну, сподіватимемося…

Вуличка була вузькою, крутою та звивистою. Темні громаддя будинків, чорніші за саму чорноту, тиснули обабіч, і Жигмонт ніяковів, орієнтуючись майже тільки на слух. Бодай один вогник у вікні, бодай блідий промінець місячного світла крізь хмари. Натомість – важка та неначе відчутна на дотик темрява і дивний неспокій. До всього цього десь далеко ще й протяжно завив собака. І цей моторошний звук розлився нічним містом, плутаючись у вузьких вуличках та відлунюючи від будинків.

– Ось і прийшли, – нарешті видихнув візник. Шостим чуттям Жигмонт осягнув, що і той ніби у сливках сидить.

На стукіт у двері знову довго ніхто не відповідав.

– Тут так годиться? – знервовано кинув Жигмонт (він ще не бачив міста, а воно йому вже не подобалося).

– Кімнати господарів – у дальній частині будинку, – пояснив візник. – А стіни – товстелезні. Колись в’язниця була.

– Буцегарня? – ошелешено запитав Жигмонт.

– Не буцегарня, а гаремна в’язниця за турків [9] . Тут уже давно просто мешкають люди.