Чтение онлайн

– Ну, про Бога забувати не можна, пане Троєгубов, – усміхнувся Сіцінський.

– Ох, пане Сіцінський, я ж не в образу вам теє сказав.

– Та я й не ображаюся.

– Але ж погодьтеся, що молитва й управні руки хірурга, – Троєгубов кивнув на Якова, – це набагато краще за просто молитву.

– Ніколи не сумнівався в цьому. Тому поєдную служіння Богу та людям. Щоправда, не обдарований талантом до лікування, але вважаю, що також роблю потрібну справу.

У голосі Сіцінського не було ані найменшого натяку на іронію чи злостивий жарт.

– О, безперечно! – Троєгубов виставив перед собою обидві руки, запевняючи співрозмовника у своїй щирості та безпретензійності. – Ваша справа є не менш важливою за професію лікаря. Ви навчаєте людей історії, прищеплюєте любов і повагу до рідної землі.

– Я просто вважаю, що коли не знаєш власного кутка, то не зовсім правильно їхати, наприклад, до Парижа й захоплюватися тамтешніми красотами, ігноруючи власні, що можуть бути зовсім не гіршими.

– Ви гадаєте, що в нас знайдуться міста, кращі за Париж? – звела брови пані Головата.

– По-своєму цілком кращі, – абсолютно впевнено кивнув Сіцінський.

– Я, звісно, у Парижі не бувала, – жінка поклала правицю на груди, – але ж так багато чула! Недаремно всі балакають, що це місто неймовірної краси.

– Можу закластися, що на Кам’янець, скажімо, ви й уваги не звертали.

– Як то не звертала? А зараз я куди прямую?

– Я до того, що не звертали уваги на його неймовірну красу. Власну. Не закордонну, не французьку, для більшості – недоступну.

Якусь мить пані Головата мовчала й лише жувала губами, ніби подумки мандрувала вуличками Кам’янця, перевіряючи, чи можна їхню красу порівняти з якою-небудь Рю Лафіт чи Рю Бає.

– Ну, хіба якщо взяти каньйон… – її голос звучав невпевнено.

– Так, – схвально хитнув головою Сіцінський. – Не треба порівнювати скрупульозно та вишукувати щось спільне. Париж прекрасний по-своєму, а Кам’янець – по-своєму. Парижани захоплюються Сеною і змушують захоплюватися нею всю Європу. А чому ми не можемо так само звеличувати Смотрич? Адже, по суті, Сена – просто невелика бруднувата річка, та й годі.

– А що ви скажете на те, що Париж було засновано чортзна-коли? – Троєгубов перебив Сіцінського й одразу ж перехрестився. – Як щодо нашого Кам’янця?

– О, шановний! – Сіцінський аж підхопився з місця, чим перелякав пані Головату. – Ви поцілили просто в яблучко, самі того, радше за все, не знаючи! Але почнімо здалеку. Так, слушно, що Париж засновано дуже давно, і не всякі міста нашого краю йому в тому рівня.

– Ось бачите, – просяяв Троєгубов.

Аж тут Сіцінський перервав його:

– Не поспішайте тріумфувати, друже. Париж справді було засновано в далекому третьому столітті до Христа. І постав він із поселення кельтів, що мало назву Лютеція, або ж Лютеція Паризіорум. Самі ж кельти величали себе племенем паризіїв, звідки й походить уже відома нам назва міста. А тепер, якщо ваша ласка, я нарешті згадаю про наш Кам’янець.

– Будемо безмежно вдячні, – Яків зручніше вмостився, розуміючи, що Сіцінський не просто так робить барвистий вступ, а справді воліє повідати товариству дещо цікаве.

– До речі, шановне товариство, – Сіцінський підібрався і наче пострункішав, його очі зблиснули, – ви, певно, будете чи не першими, хто почує від мене цю інформацію. Її досі немає в офіційних джерелах.

– Отакої! – ударив долонями по колінах Троєгубов. – Це ж нам тепер і потеревенити про це не можна буде – секрет?

– Секрет – не секрет, але переворот в історичній науці зробить чималий.

– Не зволікайте, пане Сіцінський, прошу вас, – пані Головата благально торкнулася руки священника.

– Гаразд, тоді звернемося до офіційних версій заснування Кам’янця. Їх є декілька, але перебирати всі зараз немає сенсу, та вони й не здадуться нам такими вже цікавими з огляду на те, що твердять про заснування міста досить пізно, аби порівнювати його з Парижем. Проте одна з цих версій (я висвітлюю її у своїй праці про Кам’янець) полягає в тому, що місто було одним із найдавніших поселень Дакії.

– Дакії? – не втримався Яків.

– Саме так! Ще Птолемей згадував низку дакійських міст, одне з яких називав Клепідавою чи Петридавою, беручи за основу латинське слово petra…

– Скеля! – швидко зорієнтувався Яків.

– Правильно! – охоче підтвердив Сіцінський і продовжив: – Тобто сам Птолемей довів, що згадка про наш Кам’янець із назвою Петридава припадає ще на друге століття по Христі.

– Але ж, даруйте, – змахнув руками Троєгубов. – Друге століття по Христі – то трохи запізно супроти Парижа.

– Але я, – Сіцінський не зреагував на слова бороданя і правив далі, – не підтримую цю теорію.

– Ось тобі й маєш, – пані Головата здивовано витріщилася на священника.

– Так, не підтримую, бо це просто висновки кількох істориків, які занадто буквально зрозуміли Птолемея. Вони не можуть запропонувати навіть найменшої доказової бази цієї теорії.

– Доказової бази? – перепитав Троєгубов.

– Тобто викопних матеріалів, які дали би змогу довести істинність заяв, – пояснив Сіцінський. – Вигадувати ж теорії кожен мастак.

– Перепрошую, та чи не хотіли ви нещодавно переконати нас (якщо не помиляюся), що Кам’янець може втерти носа самому Парижу? Чи я все ж щось не так зрозумів?

– Аж ніяк, – усміхнувся Сіцінський, – зрозуміли ви все правильно.

– Тоді в чому річ?

– А в тому, панове, що зовсім нещодавно історична наука поповнилася новими відомостями, яким, без перебільшення, важко скласти ціну. І цей скарб я везу в ось цьому саквояжі!

– Скарб! – охнула пані Головата, затуляючи рота руками. Троєгубов та Яків мовчки втупились у потертий саквояжик, ніби силкуючись крізь його шкіру розгледіти блиск золота й самоцвітів. Ну а який же вигляд може мати скарб? Здавалося трохи дивним, що священник ось так просто везе із собою торбу коштовностей. Так, він тулив саквояж до себе, але (Яків спробував уявити себе на місці Сіцінського) якби там і справді було золото, то який сенс говорити про це так необачно?

– Так, скарб, – знову всміхнувся священник і раптом клацнув застібками саквояжа. – І зараз я вам його продемонструю.

В екіпажі запало напружене мовчання. Три голови, мов за командою, схилилися над саквояжем, намагаючись роздивитися у потемках блиск коштовностей. Натомість Сіцінський витяг із саквояжа якийсь черепок і захоплено подав його мандрівникам.

– Це жарт? – за якусь хвильку витиснув із себе Троєгубов.

Яків вирішив промовчати, адже розумів, що священник просто дещо схильний драматизувати певні моменти в царині, що нею захоплений надміру. Непоказний черепок, на якому чітко проступали хвилясті візерунки, і справді був для нього неабиякою цінністю, що розкривала таємниці давно минулих часів.