Чтение онлайн

впадають невпинно у інші долі й часи.

Червона автівка стоїть, як "божа корівка".

Невидимі люди по наших лісах розбрелись.

Болить моя пам'ять. Життя — засвічена плівка.

Ті люди блукають, як ми з тобою колись.

Так само "ау!" гукають на повні груди,

луна їм вертає свою найтривалішу з нот.

У їхніх лісах блукатимуть інші люди.

А сосни шумлять. Життя — великий цейтнот.

1.10.2002

«Мадонна перехресть», 2011 р.

.

"У присмеркові доброї дібровості"

* * *

У присмеркові доброї дібровості

пшеничний присмак скошеного дня.

На крутосхилах срібної дніпровості

сідлає вічність чорного коня.

Киреї хмар на плечах має вічність.

Вони пливуть кудись на Чигирин.

Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.

По саму душу в спокій і полин.

Отак брести. А тиша — як в соборі

з давно-давно загубленим ключем.

Холоне степ, і невкипілі зорі

рогатий жук виймає рогачем.

А там — Дніпро, аж ген до Базавлука,

аж за пороги й далі за лиман.

Об цілий світ спіткнулася розлука

і йде на нас, страшна, як Тамерлан.

А ти десь там, за даллю вечоровою,

а ти десь там, за морем тишини, —

так владно, так повільно вичаровуєш

мене із ночі, з тиші, з далини…

"У світі злому і холодному"

* * *

У світі злому і холодному,

де щастя зіткане з прощань,

чи ми пробачим одне одному

цю несподівану печаль?

Чи будем вік себе картати?

Але за віщо, Боже мій!

За те, що серце калатати

посміло в ніжності німій?!

За ті передані привіти?

За тихий погляд, що п’янить?

Нехай це сонечко посвітить.

Нехай ця туга продзвенить.

"Усе було — і сум, і самота"

* * *

Усе було — і сум, і самота.

І горе втрат, і дружба нефальшива.

А ця любов — як нитка золота,

що й чорні дні життя мого прошила.

Усе було, було й перебуло.

А ця любов — як холодно без неї!

Як поцілунок долі у чоло.

Як вічний стогін пам’яті моєї.

1.03.2010

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Усе змінилось. Люди і часи"

* * *

Усе змінилось. Люди і часи.

Двадцятий вік уже за перелазом.

Глобальне людство хоче ковбаси,

а вже вона з нуклідами і сказом.

Упала тінь на батьківські гроби.

Вже й чорт гидує купувати душі.

В лісах тремтять налякані гриби.

З дерев стрибають підозрілі груші.

Епоха зашморгнулась, як Дункан.

Спиніться, люди. Хоч поставте кому.

Поезія потрібна дивакам.

Поети не потрібні вже нікому.

"У селі одному на Поділлі..."

* * *

У селі одному на Поділлі —

все життя, а й досі не знайшов —

дід Карпенко ходить щонеділі

у степу шукати бозна й що.

Бо якийсь там гетьман чи отаман

закопав нечувані скарби —

біля груші дикої, отам он,

через довжик до тії верби.

Правда, груша двісті літ як всохла,

зарівняла й місце борона.

Та була могила там висока,

тільки ж там могила не одна.

Десять кроків од тії могили,

тихі трави... гайворон кричить...

Сірий ідол, витесаний з брили,

от хто знає, але він мовчить.

Був тоді там, кажуть, кущик глоду.

Кущик є, та — терен, а не глід.

І дурний в очах всього народу —

вже вкотре! — йде додому дід.

І сміються люди вже у вічі:

треба ж так от збутися ума,

щоб оце в двадцятому сторіччі

та шукати те, чого нема!

Смійтесь, люди. А діди зникають.

Сивий сон у вічність однесе...

Є скарби, допоки їх шукають.

Перестануть — от тоді вже все.

"Усі вже звикли: геніїв немає"

* * *

Усі вже звикли: геніїв немає.

Поснулим душам звелено хропти.

Епоха несприятлива – ламає

іще в колисці геніям хребти.

Колись, давно, були якісь гіганти.

Тепер зручніші виміри – пігмей.

Напівнездари чи напівталанти,

в космічний вік – дремучий Птолемей.

І живемо. Земля ще нас тримає.

А вже мистецтво ждать перестає.

Усі вже звикли: геніїв немає.

А що, як є? Зацькований, а є?!

А що як він між нами ходить, геній?

Вивозить з бруду цей потворний час.

Що, як за це вже зараз в наших генах

нащадки наші зневажають нас?!

"У чашу дня упав кристалик вечора"