Чтение онлайн

Твій батько, Галю, мудрий чоловік.

А може, хтозна, може, так і треба —

у всіх оцих скорботах і печалях,

у всіх оцих одвічних колотнечах —

і чураївські голови на палях,

і вишняківські голови на плечах.

Уривок з роману «Маруся Чурай»

"Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора"

* * *

Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора,

А вже мені будень диктує дощі та й дощі.

І де ж мені взяти для дум зрівноважені чола,

Для смутків сутулих — непродощимі плащі?

Вмовляю себе, що тиждень — це так небагато,

Ну, що таке тиждень? Були й не такі тижні.

При згадці про тебе я гріюсь немов при багатті.

Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні.

Дороги розмиті і чується крик журавлиний.

І ніч проминула, і сон не приніс забуття.

Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини.

А якось жила ж я усе попереднє життя!

"Ти дивишся. А я вже – як на трапі"

* * *

Ти дивишся. А я вже — як на трапі.

І слів нема. І туга через край.

Життя іде по «Гаусівській шляпі»:

отак-от — «здрастуй», а отак — «прощай».

Прощай, прощай, чужа мені людино!

Ще не було ріднішого, як ти.

О це і є той випадок єдиний,

Коли найбільша мужність — утекти.

"Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі"

* * * 

Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі,

моїх пекельних кіл склепіння голубе.

Розгублений актор, що раптом збився з ролі,

ти п'єсу завалив, але зіграв себе.

О боже мій, які побачила я очі!

Як голос твій лунав, лишався на віки.

А п'єса собі йшла... А ми були, як зодчі,

що зводили свій храм без дотику руки.

І що мені той текст, і що мені ті ролі?

І хай собі крізь люк провалиться суфлер.

Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі.

Ми зводили свій храм. Він є у нас тепер.

Невидимий очам, без брами і паркану.

Там тільки голос твій, твій голос та ім'я.

І коли там душа, вона недоторканна.

Ти загадка моя... ти вигадка моя...

"Ти знов прийшла, моя печальна музо..."

* * *

Ти знов прийшла, моя печальна музо.

Не бійся, як не покладаю рук.

Пливе над світом осінь, як медуза,

і мокре листя падає на брук.

А ти прийшла в легесеньких сандаликах,

твій плащик ледь прип’ятий на плечі.

О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,

така одна-однісінька вночі!

Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?

Яким вікам світилася вві млі?

І по якій несповідимій карті

знаходиш ти поетів на землі?

Ти їм диктуєш долю, а не вірші.

Твоє чоло шляхетне і ясне.

Поети ж є і кращі, й щасливіші.

Спасибі, що ти вибрала мене.

"Ти любив Одилію, принце"

* * *

Ти любив Одилію, принце,

і красу її лебедину.

Ти ні в чому не винен, в принципі,

ти не зрадив її, не покинув.

Розлучила вас чорна сила.

Розлучили чари захланні.

І нічого вона не просила -

ти її сам поклявся в коханні.

Ти шукав її довго й вірно.

Ти шукав безнадійно і всує.

І тепер ти щасливий безмірно —

ось вона, для тебе танцює!

Але хто ж це її зурочив?

Але, принце, добре приглянься!

Непроникні у неї очі.

Чудернацькі у неї танці.

Та Одилія — несмілива.

Та Одилія — ніжна до болю.

Тя поривчаста і примхлива,

вихиляється перед тобою.

Спокутує, манить, регоче...

Принце, принце, добре приглянься!

Непроникні у неї очі.

Чудернацькі у неї танці.

Врешті, можна й порушити вето.

Ти не перший і не останній.

Грім не вдарить, як обнімеш Одетту.

Просто згасне чудо кохання.

"Прапор", кн. 4, квітень 1962

"Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані"

* * *

Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані,

Такі садки були тоді розхристані.

І вся в гірляндах, як індійська жриця,

Весна ряхтіла в іскорках роси.

Плакучі верби не могли журиться,

Такі були у іволг голоси!

А під вікном цвіли у нас троянди,

Не вистачало трішечки доби.

І по даху прозорої веранди

Ходили то дощі,то голуби...

"Ти половець, ти правнук печеніга"

* * *

Ти половець, ти правнук печеніга,

з чужої муки і з чужої Мекки.

Я жду тебе, і я вже почорніла

на цих вітрах од горя і од спеки.