Чтение онлайн

Зіграй мені мелодію любові,

ту, без котрої холодно словам.

Зіграй мені осінній плач калини.

Зіграй усе, що я тебе прошу.

Я не скрипковий ключ, а журавлиний

тобі над полем в небі напишу.

ТІНЬ

Я пишу тобі лист.

І не знаю — так падає світло,

чи невдало схилилася я над письмовим столом,

бо лягла моя тінь на білий аркуш паперу,

і, виходить, пишу я чорним по чорному лист.

Я тебе не люблю.

Я, нарешті, зібралась на силі,

щоб сказать: «Не люблю».

А здавалось мені колись,

що простіше простого

відштовхнути від себе людину,

засміятись, відчувши: не втратила волі душа.

Інша річ — покохати.

То здавалось таким небезпечним

і таким нелегким,

що хотілось уникнуть його.

Інша річ — покохати,

а кохання твого не помітять

чи зневажать його.

То здавалось найтяжчим в житті.

А тепер я сміюсь над оманами юності гірко.

Я пишу тобі лист.

То найтяжче — сказать: «Не люблю».

Краще зроду не знати жодної хвилі кохання,

ніж образить початок таким нелюдським

кінцем.

Про причини — не треба.

Кожен має свої причини.

А причини призводять

до відсутності всяких причин.

Ти ні в чому не винен.

Я теж ні в чому не винна.

Я пишу тобі лист.

Тінь упала на білий папір.

«Вітрила», 1958 р.

ТІНЬ КОРОЛЕВИ ЯДВІГИ

Вчора я ночувала у кімнаті короля Фердинанда.

Ліжко під балдахіном, золота бахрома.

Цілу ніч купідони несли зі стелі гірлянди.

Чомусь було, дуже сумно, чому — не знаю сама.

Давила бархатна тиша. Чаїлися тіні в портьєрі.

Зима за вікном завалиста, і так натопили піч,

що тихо вночі скрипіли вузькі старовинні двері,

розсохлось горіхове дерево, і стіни скрипіли всю ніч.

Казали, ті дивні двері ведуть у горішні покої.

Жила там колись Ядвіга, щаслива із королев.

Вночі спускалась по сходах, торкала двері рукою,—

король до ніг королеви лягав, як приборканий лев.

Які там трони й корони, було тут лише кохання.

Якщо за коня — півцарства, то що ж тоді за любов?!

Скрипіла невидимі двері і чулося тихе зітхання,

літали ліпні купідони, і тайнами дихав альков.

Ця дивна музика сходів... Ця тиша барви індіго...

Не спалось мені, не спалось! Хтось плакав... І тінь на склі.

Чого ти ходиш, Ядвіго? Король твій помер, Ядвіго!

Лише на всьому, на всьому — герби його й вензелі.

Ця ніч мені буде надовго — як рицарська давня балада.

Зима. Стародавній замок. Печаль королівських лип.

Усе минуло, Ядвіго. І царство минуло, і влада.

Одне лишилось, Ядвіго. Оцей твій жіночий схлип.

ТІНЬ МАРІЇ

Вночі скрипів і осипався клен.

А вдень був бій. Було не до пленера.

Пахке безсоння пальцями Мадлен

діткнуло спраглих вуст Аполлінера.

І розпашілий з тих нічних видінь,

він слав листи, безтямні, гарячкові.

...І тінь Марії, тінь Марії, тінь

знов стала на шляху його любові.

Ти зрозумій, Маріє, я твій друг.

Ти ж вбила все, що мало освятитись.

Той пень печалі так вже перетрух,

що навіть може дружбою світитись.

Я співчуваю:

все тобі не так.

Мистецтво швах і чоловік не витязь.

Мені простіше.

Я між двох атак

встигаю випить рому, поголитись.

І написать листівку до Мадлен.

Тут ми, тут трупи, знаєш, аромати.

А ще вночі буває часом клен.

Коли, звичайно, не гарчать гармати.

Чого ти хочеш? Знову бути милою?

Так, як тоді? Париж, троянди, спека...

У тебе вдача — хай бог милує.

І я щасливий, що тебе вже спекався.

Кошмар тих літ, букет моєї дурості,

пір’їночка оскубаної мрії!

Мене б спитали: ще раз хочеш юності?

Будь ласка, прошу. Тільки без Марії.

Чого прийшла? Така тендітна пані.

І взагалі — перейдемо на ви.

Ти ж там живеш, здається, десь в Іспанії.

Хіба ж я що кажу тобі? Живи.

Затінюй очі капелюшком з крисами,

худе звіря із траурними рисами.

А пам’ять? Годі. Аутодафе.

Тут не Париж. Це фронт, а не кафе.

Було. Минуло. Говорити всоте?

Люблю Мадлен, далеку і святу.

Ти пам’ятаєш,, повість є у Гьоте —

лежиш з цією, уявляєш ту.

...Ти плачеш, Маріє? Ти дуже до неї заздра?

Тебе пече те ім’я, ті листи, ті вірші, той клен?

Даремно, Маріє. Бо він збайдужіє завтра.

І навіть тінню не стане ота всесильна Мадлен.

Згадається Анна. Майне Бланшет, Женевєва.

Обпалить жагою блискуча зрадлива Лу.

Адам був цнотливий : в раю була тільки Єва.

А тут їх стонадцять. І всі згорять на золу.

Розколеться череп, і стане на вірші скупо.

Якусь там клепку виб’є снаряд в умі.

Обруч — як на діжку. Щоб мислі трималися купи,

він буде ходити в якійсь чудернацькій чалмі.

Зажуриться. Ні пари, ані парості.

Мігрень душі...Написано не все...

І перша ластівка непроханої старості

в острішшя брів сивиночку внесе.

Дивак, бешкетник, чудо в решеті,

о, як притихне, як притихне він!

Аж поки зійде над життям, нарешті,