Про театри, цирки та іподромине писав тобі ані слова. Й не буду.Є вагоміші драми, себто погроми:на прохання люду повісять Юдучи каструють Будду (яка різниця?)на вимогу нарсуду в ніч солов’їну.Я щодня тут їжджу попри в’язницю.Мене вчать любити всю цю країну.Мене вчать: найменша сльоза дитятиважить більше, аніж усі Бутирки,взяті разом з Луб’янкою. Слід читатиепілептиків. Небо з-поза кватиркиє тотожним небу з-за ґрат. Це рівнівеличини в байдужості і красі.Я тут щодня проходжу попри катівні,а мене все вчать: Месія, Росія…Вчать мене: свобода — лише хвороба,щось таке, як сифіліс або навіть —як червінка. Зрештою, це оздобадо в’язниці, якою натхненно правитьсам народ і сам же сидить завзято,як спортсмен, зацікавлений у режимі.Шапки знято. Голови стято. Свято.Це коли в божевільнях сплять одержимі.
19. «Ветерани, що пишуть вірші, скарги…»
«Ветерани, що пишуть вірші, скарги,одаліски, що поночі йдуть на лови,аноніми, що вкупі становлять черги,франкмасони, що в’ють павутини, змови,пушкіністи, твердим розчулені знаком,патріоти, над пійлом пониклі в думах,юнаки, що б’ють або ставлять раком,пияки, що знаються на парфумах,росіянки пишні, з яких купецькевипирає щоками, грудьми, задами,кавалери їхні, також опецьки,імбецили з рисами далай-лами,всяка інша потолоч, інше дрантя,всі на світі раси, народи, люде!Я втомився від кремлівських курантів.Прощавайте, завтра мене тут не буде.Прощавайте, всі! І ти, круглолиций,що згори, як манну, даруєш укази.Я, можлива здобич твоїх міліцій,я боюсь, що вони застосують гази.Прощавайте, храмів хрести щербаті,під якими тужив я і вив совою!»Ці слова я не викричав на Арбаті —десь вони замерзли понад Москвою.
20. «На останні гроші придбавши лайнер…»
На останні гроші придбавши лайнер,я вбираю очима, писком і мозкомвознесіння в небо стрімке, негайне.Піді мною, як кажуть англійці, Москов.Я злітав, а знизу мені махалисто розлук, сто крил в екстазі шаленій,рок-зірки, блудниці, посли, генерали,цар Іван і цар Пушкін. Безсмертний генійтеж махав з постаменту (прощай, друзяко!Вже тебе не побачу. У нас під Львовомтебе скинули з неба недавно якошарлатана і блазня, як мотлох, словом).Я злетів. Чи протягнеш, Москво, без мене?Що поробиш — мушу бути південніш.Залишаю слово своє вогненне.Все одно без мене буде нужденнішу твоїх безоднях, кохана Мекко,до якої вбогі плазують плазом.Але ти від нас уже так далеко,що стає маразмом «навіки разом»!Добрий вечір, небо і хмари з вати!Спи спокійно, місто кольору крові!Я лечу додому колядувати.Ірванцю назустріч, Неборакові.
індія
1. «Індія починається з того, що сняться сни…»
Індія починається з того, що сняться снипро виправу на схід. І вони сюжетні, вони —наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,або голос, який шепоче: «Устань і йди!»,але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом.Індія — це не зовсім півострів. Це материк,що межує з Нічим. Ані атлас, ані словникне враховують факту, що світ оповитий Нілом.Що зірки на небі — це, власне, одна з виставу театрі Бога. І, видно, час не настав —площину нам легше вважати кулею. Тілом.Ми вважаємо кулею те, що пласке, мов корж.Але ти, почувши різке й наказове «марш!»,добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,і вони в поході співають приблизно так,як анг'eли у небі нічні херувимські концерти.Площина — це пустелі й царства, хребти, міста,над якими лишень атмосферна густа висотав сім ворожих небес — і яка з них розрада чи манна!Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,виноградною впертістю кручених, битих лозти проб’єшся туди, де доречне слово «рахманна».
2. «Марко Поло казав неправду, коли…»
Марко Поло казав неправду, колизапевняв, нібито мули, воли, ослинад проваллям пітьми і тибетом імлипривели його далі на схід — до Китаю.Шлях його, безперечно, — то блуд петлі.Марко Поло, певно, спав у сідлі.Адже далі на схід немає землі,адже Індія — це межа, це те, що скраю.Про який там схід можна казати, якщоє стіна, за якою велике й німе Ніщо,і Воно не любить нас не знати за що,як здається нам, бо насправді Воно ніяке.Так що тут зупинка для прощ і пущ,і останній камінь, і дощ, і кущ,і тому гординю в собі розплющ —ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.Ця стіна — це примара така, об якурозсипається Азія з її масивом піску,розбиваються валки всі об неї, стрімку,а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.Але ти приблуда, і доля твоя така:мандрувати вниз, поки тече ріка,поки віриш: на світло, немов з мішка,можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.
3. «Увійшовши в хащі, де повно птиць…»
Увійшовши в хащі, де повно птиць,уяви: природа — майстерня Бога,по якій блукає твоя знемога.Все, що можеш ти, — це упасти ниць.Невблаганна зелень зійшла, як мор,як потоп, як піна, слизька на дотик.Ці рослини горді. Вони наркотик.Ці рослини схожі на хор потвор.«Але що там зелень! Вона — це тлодля рептилій, гемонів. Я вбираюце гниття, цю розкіш — праобраз раю,де не все збулося й повсюди зло».Ти, що маєш меч і до нього духу спасеннім тілі, рубай, мов Юрій,розпанахуй гемонів, гарпій, фурій,розтинай пітонів, немов ропух!Бо якщо вже тут збожеволів Богі вінцем творіння цей бестіарій,де яріє регіт чортячих арій, —ти повинен цим падлом встелити мох!Ти повинен вийти з хащів, пок'uнад тобою Пані Ясна пребуде.Ти, що світло маєш в очах приблуди,мусиш вийти на срібло — і навпаки.
4. «Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз…»
Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз,повільна і в’язка, немов рослинний слиз,коли твоя рука багром тримає спис.І дивишся в ріку, і бачиш не рибин,не мушлі на піску, що світяться з глибин,не лілію тяжку і ясну, мов ясмин.А бачиш, мов у сні, своє лице в ріці —самотність у човні з жердиною в руці,своє лице на дні і рану на щоці.На берегах цих вод живе химерний люд:покручений народ впав на рівнину тут.Ти зажадав — і от поглянь на цих паскуд!В них тисячі принад: копитця, мов у кіз,кохання через зад, а їжа через ніс,у них немає «над», у них темніє ліс.В них черева, мов льох, а їхня кров — узвар,в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар,в них шестирукий бог і довгорукий цар.Хто розв’язав цей міх і випустив на світзнічев'я, мов на сміх, цих власників копит,хто дав їм для утіх жадання бути «під»?Захищений плащем, тримаючись багра,пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребратуди, де вхід в Едем. І в пекло теж діра.
5. «Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів…»
Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів,грифонів, піфонів і те, як шаліють коти,обернуті в духів, поява комет і циклонів —ознаки, що дихає пекло десь поруч. І тизнаходиш цей отвір, ступаєш у сморід і морокі йдеш над вогнем. І хитаються ветхі мости,і хто його знає — чорти і хорти, і хвости.Хрести себе знай ненастанно — сто сорок по сорокразів. Ця виправа для тебе воєнна,за поли плаща і за плечі хапає геєна,за піхви меча і за лікті, і чуєш: «Плати!»Гей, ви, там на небі, поглухли?! Святі з висотивтручаються рідко в перебіг подій, але вчасно.Анг'eли женуть, як воскреслі пілоти, — по три,а то і по п’ять, і по сім, і цвітуть непогасномечі в них і крила, й тебе визволяють з діри,і сад задля тебе розгорнуто вздовж вертикалі:дерева все вищі, птахове все ближчі й дарищоразу солодші, вагоміші. Це прапори,тимпани, тюльпани й так далі, і книги в перкалі,і кисень, і мед, і так далі. І ти, над земноюповерхнею піднятий все-таки, над площиною,і вже не вернешся, хоч кров’ю зійди, хоч згори!Тобі залишається рівно світити згори.
Сергій Жадан. До запитання
Як ти знаходиш улюблених поетів? Полюєш на них, вишукуєш збірники поміж книжкових полиць, перебираєш рядки, передчуваєш вірші, яких потребуєш, щоби потім, почувши одного разу їхнє звучання, безпомилково їх упізнати. Кого взагалі можна назвати улюбленим поетом? Скажімо, того, чиї вірші вчиш напам’ять. Або того, чиї збірки завжди маєш при собі, звіряючись із ними, ніби з книгами псалмів. Чи рецептів.
За що ти починаєш любити поетів? Можливо, за точне римування. Або за точне серцебиття. За точне й регулярне вживання слів, від яких тобі перехоплює дихання, за ритміку, на яку орієнтуються твої легені, за метафори, від яких пересихає в горлі. Як улюблені поети обирають тебе? Відчувають твій погляд, знають про твоє очікування, пишуть, орієнтуючись на тебе, користуються всіма цими давно відомими штуками та відпрацьованими прийомами, аби підчепити твою душу з чорного мороку читання за холодні зябра. Хоча мені здається, що насправді жодних таких прийомів немає. І жодного передчуття теж. І жодних рецептів. Книги улюблених поетів просто трапляють тобі до рук у потрібний час у потрібному місці, і тут неможливо нічого ані передбачити, ні уникнути.
В далекі сонячні часи, майже одночасно, мені до рук потрапили книги трьох поетів — «Літаюча голова», «Тінь великого класика» та «Екзотичні птахи і рослини». «Літаючу голову» я купив у легендарному (на жаль, уже колишньому) магазині «Поезія» в Харкові. Сам. Ще школярем. Продавчиня подивилася на мене з повагою. «Тінь великого класика» придбав теж у якійсь харківській книгарні. Швидко вона набула нетоварного вигляду. Довелося перемотувати її скотчем. «Екзотичних птахів» купити не зміг, від чого потерпав тоді, та й нині теж, чесно кажучи, потерпаю. Я брав її читати в знайомих. Час від часу. Часто. На певний час. Неохоче повертав, аби згодом позичити знову. Дивувався, чому вони мені її не подарують. Адже зрозуміло було, що мені вона потрібніша, адже було видно, як багато вона для мене важить.
Так чи інакше, саме тоді мені до рук трапили книги моїх улюблених поетів. Я написав за цими книгами дві курсові, говорив цитатами з них, ідентифікував за ними поетів довкола себе, ділячи їх на поетів, і, м’яко кажучи, шарлатанів. В «Літаючій голові» мені подобалися дівчата, які роздягалися. В «Тіні» мені подобався сміх, що лунав. В «Екзотичних птахах і рослинах» мені подобалося все. Мені подобалося каміння цієї книги, її архітектура. Подобалось місто, зображене в ній. Подобалось, що навіть дерева тут — міські («липи в час доцвітання стоять золоті…»), подобалася просто зелень (та, що її в попередній Юрковій книзі нібито «не бачено сто років»). Подобались історії, хай навіть завершувались вони здебільшого не надто втішно для персонажів. Подобалися самі персонажі — і Доктор Дутка, і дядя Жора (мігрант), і особливо — Варвава Лянґиш! Якось Віктор Неборак сказав («Було тут кілька темниць», — сказав Неборак») мені, молодому поету: «Ти розумієш, він же роздягає її». Я розумів — так, — справді — в тому місці, після «кастратів», він її таки роздягає: