Ми терпляче прожили годинулипневої спеки.Мотоцикли минулих епох і старі арбалетилишились позаду.Золота незасвічена Роза [1] . Й сімсотнеспокійних та спраглих атлетівз пересохлими вусами й нервами.Пиво, рятуй нас! Купаннядля гострих твердих борлаківчоловіцтва в загарбаній вежі.О як ми слухняно чекали!Кожен ковток є причастям.Рани від стріл проступаютьпід сорочками.
1
З о л о т а Р о з а — найбільша синагога старого Львова, зруйнована у Другу світову війну.
(Дух)
Дозволь мені кружляти над тобою.Я знав Йосифу Кун [2] , я знав ще кількох жінок.Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,а черниці з вулиці Сакраментокховалися в нішах.Ані разу не вигнав мене Макольондра [3] ,я завше мав гроші і розум.Покажи своє місто. Я хочуйти за отими дівчатамив сукнях червоних.Я хочу дзвонитиз оцих телефонних кабін.Я хочу набрати номер Йосифи Куні почути,як вона скаже:«Дозволь мені кружляти над тобою».
2
Й о с и ф а К у н — черниця і поетеса (XVIII ст.), авторка німецькомовної збірки «Прегарні околиці Львова».
3
М а к о л ь о н д р а — леґендарний власник корчми на Замарстинівському передмісті Львова.
(Забуття)
Так, наче брама — то вхід.Є міста, до яких неможливозайти через браму.Є міста, до яких неможливозайти.І приносять великий ключ, і шукають,куди б устромити, алебрам немає, сторожа зітерласьна порох. Сім вітрів розкошуютьна площах і в залах.Навсібіч передмістя відкрито, сторожавиростає зелена й пругка.«Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», —перелічуєш майже вголос,та ніяк не згадаєш, як зветьсядерево,до якого вона вже не ходить.
(Ребро)
Я віддав би своє ребров анатомічну майстерню.Там велетенські серця різників і коханців,обвислі й надуті легені курців,трубачів і склодувів,меланхолійні пияцькі нутрощі,татуйований орден героя (акурат над соском)і руки останнього катапо дванадцятім вироку.Ані слова про інші витвори.Я віддав би своє ребро.Може, щось вийшло б із нього —якась рибина,чи жінка,чи гілказабутого дереваґінкго.
(Замок)
Прогулянка кіньми — велика приємність.Та нам зостаються лиш кухнів задвірках сецесій —просторі прокурені гнізда,де гори немитого посуду й чашіз піщаними квітами, деу кранах сухих ледь пульсуєволога зелених боліт.Посіймо попіл на стілі пролиймо невипиті краплі.Брате, намацай отам на стіні вимикач —я не бачу тебе,бо до ранку ще триста хвилин.А панство і челядь поснули,і коні поснули,і нам не ввійти в ці кімнати.Вонине покличуть.
(Ринок)
Замок зіходив на землю все меншимизамками,з одною-єдиною баштою,де графи колишні ставали поволіфігурами з воску, жокеями,фотопортретами.Здрібніння квартир і мансард,навіть шахових партій в альтанках,відбилось на нашому настрої —хотілося пити.І врешті, зійшовши по Лисенка, деобличчя у вікнах, немов стародруки,побачили ми,як доми продаються, полотна, гравюри,дівчата.З «Татарні» світило підземне крило.
(Коло)
Місто немов сузір’я.Як часто, блукаючи, йшли мина світло домів, від якихне лишилося й каменя!І хто нам повірить, що йшли ми на світло?Як часто шукали ми гирло,і міст, і причалв опівнічних пустинях дворів,та хто нам повірить, що річка була тут?Тільки крізь нас переходять містау непам’ять.Ми вимовляємо їхі знаходимо іншими. Втімвранці виходиш на площу і все впізнаєш:липи в час доцвітання стоять золоті,безгомінні.
До пані Варвари Л.
Натрунний портрет міщанки Варвари Лянґиш (XVII ст.) зберігається у Львівському історичному музеї
Тебе — теплу, погідну, лагідну, окату —хочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату.Спалює мене поїдом жадання єдине:їхати до тебе поїздом більш як дві години.Далі мене знищує пожадання друге:«З темниці музейної виплинь, королево!» —горлав би на всю губу з любові і тугисеред міста, опівночі, в товаристві лева.(Лев зі мною рикав би.) І коли зненацькати виникла б на мій голос — ніби на портреті,загриміла б мені в серці музика вар’яцькаі мене б охопило пожадання третє:на коліна гупнути, як бугай на страті,і благати, мов пастир, що записує в секту:«Ходім пити повітря. Тут повно кастратів.Я люблю твої руки, очі, корсетку,сукню з ліфом, сорочку, кавтан, запаску,а також панчохи і черевики.Я люблю твого тіла великодню паску,твої лікті і фалди — і все навіки!»Я схилявся б низько, шептав би п’янко,цілував би слід кроку твого, Варваро,край мережива твого, дурна міщанко,посмітюхо з Ринку, глуха почваро!
Елегія післяноворічного ранку
Це — спроба написати вірш про нас.Про нашу учту, молоду і п’яну.Яке вино, яку хмільну оманувливав у юні горла щедрий час!Ми так жили, немов співали джаз.Хоча не джаз, а камерні концертизривали нас, і ми ішли в снігахна гору, де ліси росли і птахкричав про щось таємне і відверте,і від любові можна було вмерти.Чи хто за нами йшов по тих слідах?Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,в якому всі музики триста роківшукали кайф і висновки глибокі,а нам зостались метушня і шок,і птах оцей, і молодий сніжок.Але яке внизу лежало місто! —достоту, як завершений офорт.Наш подих цвів і рвався із аорт.Читались вежі злагоджено й чисто,і я старого пса покликав свистом,так ніби то був бройґелівський хорт.Та я забув, либонь, про головне:йшов рік новий, те діялося в січні.В будівлях спали мляві й анемічнігуляки, що набралися до не-пристойності. А ти пекла мене,щоразу інша, не така. Ще з ночі —ті дві руки у мене на плечахя пам’ятав і темне щось в очах.Але який кретин повірить в очі?Я підбирав ключі, слова пророчі,хоча на ранок мій поет зачах…Ага, внизу трамвай сумирно повз —такий порожній, мов нікому ділавже не було. Якась душа летіланад ним, промерзла, і дзвеніла повзПетра й Павла в задумі чуйних поз.…Як тяжко повертатись на рівнину,скотитись по гладенькій мерзлотічи з’їхати, як я, на животів ту вуличку, що вигинала спину,під маскарона бороду цапину,де пияки, трамваї і святі,де, все одно недремна, мов радар,націлений на сни, чигала зрада,а вихудлий біблійний виноградарна брамах був розіп’ятий, сподар.А з радіол шипів різдвяний дар(хоча його й забрязкала естрада).Туди, де всюди відбувався сон —тяжкий, похмільний, післяноворічний,туди, де кожен п’яний був зустрічний,а всі зустрічні — п’яні. В унісонспівали ми, забувши про фасон.Хоч ми й були, мов мандрівні актори,і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.Якась наївна віра у Парнасчи то в Прованс — але рушала гори!Отак ми йшли, немов сліпі у море —і ти, і я, і всі навколо нас.
ТРИ ПОВЕРХИ ВЕРТЕПУ
1. «Перший поверх — володіння Цапа…»
Перший поверх — володіння Цапа.Це напівкорчма-напівтюрма,де жага двоспальна, мов канапа,ярмаркові ярма і юрма.Побутове сонне солодійство,де Охрім, Одарка і окрімних — повсюдне дійство є блудійствов храмі, де найвищий символ Хрін.Тут ми бенкетуєм, бешкетуєм,випиваєм чаші і моря ісупроти Смерті мушкетуєм,в ус не дуєм, хрипко колядуємпро якогось Бога і Царя.
2. «Тут же є над ним і другий поверх…»
Тут же є над ним і другий поверх.Цвинтар для Поетів та Музик —царство дерев’яне і лялькове,звалений зужитий реквізит.В’януть канти і мовчать дишканти,і лежить пустеля нічия,мов навік пішли Комедіантив рай, де не женуть утришия.Птах не піє, Віща Книга тлієміж безносих масок та гримас.Нас ніхто не любить, не жаліє.Подивись, Маріє, — все маліє,Тільки Бозя рюмсає за нас.