Я продаю квитки на блазнів і факірів,на мерехтіння ламп і хихотіння мавп.О власники грошей з обличчями вампірів,для вас і ваших дам — парад у стилі «вамп».От акробатки Ле липке лискуче тілозвивається в кільце достоту, ніби вуж.А от фіґляр Вендетто — як тонко, як умілопротне він вас ножами під оркестровий туш!Однак лише на мить (віват, панове смертні!):усіх вас оживить на грані чорних тайнприборкувач сирен, кентаврів, перевертнів,гіпнотизер і дух Азріль де Франкенштайн.І що почнеться тут! шизофренічні танцібанкірів і повій, графинь і різників!0 власники життя, о павуки у шклянці —для вас — нервовий вальс, аж піна з язиків,піротехнічний шал! і димові завіси —це тільки ззовні цирк, а в глибині пітьма!І в ній немає дна! — черниці та гульвісивлітають у тунель, затягнуті сторчма…
III. «Я продаю квитки на коней та верблюдів…»
Я продаю квитки на коней та верблюдіву збруї золотій пошарпані боки.0 пильні сторожі з очима страхолюдів,з очима без очей, з очима навпаки!У наш духмяний хлів, де спалахи звіринихвологих теплих тіл, де ситий дух кубла,приходите і ви в службових пелеринах —землисті голоси і кров, немов зола.І звівши зимні очі на паперові зорі,де в’є високі петлі мотоциклетний ас,ви стежите сурму в ревкім його моторі —яку майбутню бомбу пригріє він для вас?Шукайте динаміт! Хай детектив залізев позакулісні сфери, пекельний, мов Марко.Він витрусить намети, халати і валізи —а звідти лише ластівки. І латані трико.Ілюзіон! Мана! Сторожа заблукалау цирку, мов у снах. Я прочитав ті сни:листівки ластівок протяли стіни і дзеркала,немов укуси кажанів — на шиях ордени.
IV. «Я продаю квитки на цитри й тамбурини…»
Я продаю квитки на цитри й тамбурини.Втікає вам із рук ця музика ламка.О вуличні філософи і кав’ярняні прими!Це Соломії соло. Так тече ріка.Це вище, ніж атлет, що гне залізні штанги,І навіть — ніж лемур, що нявкає котом.Від неї ніжними стають руді орангутанги,і зорі замість дір пронизують картон.Цирк обертається. Вгорі — співає Соломія.Трапеція тремтить, немов крило живе.Жив'eмо в цьому Вавилоні — кожен як уміє,ану ж вона зірветься вниз, чи спів на смерть зірве?!Таж ми без неї — тлінь, безлика й без’язика,що на тісних торгах міняє імена.О містечкові віршарі в розбитих черевиках!Ви кожному скажіть, що є у нас вона.Є голос! І любов!.. Але я замовкаю.Це тільки ззовні цирк. А в дійсності — земля.Я зупиняю механізм. Я касу замикаю.Микаю-за. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля.
Пані капітан'oва
Капітанська вдова мала білих мишейв закапелку дірявої кухні,а ще в неї був канарок Мішельі носовички трикутні.Втім ніхто не знав, де ночує вона,по яких катакомбах приносить офіру?Шльома Фішер подеколи давав їй банан,або інший овоч, або фіґу.(А найстарший з-поміж Андруховичівще й хліба давав до овочів.)Королева завулків у веретті одінь,капустина в лататті хустин.А той капітан — що він був за один,певно, вмер молодим і пустим?І тому вклякала пречиста вдоваперед вівтарем зимної студні,щоб глибинна летюча священна водазмила з неї ці свята й будні.А тоді розгортала полотна хустинна рослинних ребрах решітокі привселюдно сушила ці герби самоти,недоречна, як пережиток.А не стало її — та й Ринок зачах,лиш піски аравійські слід її замітали.Відлетіла, кажуть, на білих носовичках.А ще кажуть, поховали її санітари.
Старий Олійник
Ремонт парасольок — це водночас і розвага:розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове,і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява,читаєш дощів колишніх вицвілі букви.Майстерня його — капличка в ніші замшілого муру,туди несе парасольки все місто меланхолійне.Засвічуються в шовках амури або лемури,як тільки вимовлять люде його наймення олійне.Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти:магнолії, орхідеї (таке все пишне, скоромне!).А є парасольки чорні, як провінційні гризоти,як діри на дні галактик або ворони.Тому він любить під кайфом читати нотацію,таку якусь несусвітну — не склеїти, не зрозуміти,коли з недопитим кухлем обходить усю автостанцію,де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти.Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок?Питання надто дражливе для мандрівних філософів.Та дозволу не спитавши, з діагнозом «параноїк»він три війни пережив і царювання трьох йосифів.Так само колись без дозволу покине замшілу нішуі з недопитим кухлем повз нас, твердих і сумлінних,пройде і кане за рогом у споконвічну тишу,коли його з неба закличуть: — Пане Олійник!
Доктор Дутка
Доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов(а якщо з діалектами, то двадцять чотири),відбивав цілий світ, ніби давнє трюмо,і судився з онуками за площу квартири.Доктор Дутка, що мав п’ять казкових кімнату сусідстві із власником закладу шевського,в тіло дому вмурований був, мов атлант,з бородою білою, як у Грушевського.Доктор Дутка, що жив по пахких словниках,із балконом у сад, у бузковість і вогкість,і солодку траву, всю в живих слимаках,доктор Дутка, мов жінку, кохав Одинокість.Трохи згодом, на схилі розтрачених літ,опинився в мішку з безпорадністю птаха.Це тоді він світіння почув на чоліі за ширмою спав, наче ангел на цвяхах.І тріщали креденси, крісла. І горіхстародавніх епох усихався найдовше.Скільки чорних панчіх, капелюшків і бліх!Попіл сипався з книг, налипав на підошви,вилітали в непам’ять за вітром слова,у колодязях мови робилось діряво,та світила, мов люстра, стара голова,і шумів амариліс — кімнатний диявол.Врешті судді сказали, що справа пуста.По лікарні ще й досі літають обрізкислів, що він вимовляв і на волю пускав —рятівні суголосся, либонь, ассирійські…
Вольф Мессінґ. Вигнання голубів
Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):двійко голуб’ят у череповій коробці.В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,зазирали медики, ворожбити та інші тямущі хлопці.Як я вами пишався, мої крилаті кристали,пернаті мої мучителі з давніх полотен!..Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,заснувавши мені в черепі містечко Туркотин.А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста.Слухав мене стетоскопом — як вони там шурхочуть,збіглося на це подивитись ледь не півміста.І тоді прояснів я: «Летіти хочуть».Вилітали мені з голови крізь отвір у раніабо крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш).А той миршавий пес мав у кишені браунінгта й одною кулею двох голубів розлущив…Став я цілком сумирний, загнавсь у схови,поводжуся без відхилень — чемно і ґречно.Не тому, що вбиті колишні мої птахове,а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко.
Дядя Жора, міґрант
Переповнений георгіями кавалере,вранці виходиш, ніби з вольєри,пахкаєш люлькою на пташок Божих,чигаєш при дорозі на перехожих.«Гей, куди йдеш проз мою фузію?Побалакаймо про Грузію, про дифузію».Обсідають, мов бджоли, спогади, візії —закотився в небо шлях дивізії.А по ньому коні пруть, а ще танки,і пражанки пахнуть, мов парижанки,і лафети під мертвими аж зігнулись:«Я — один з тих, що повернулись».Гімнастерка блискає, вся в металі:за кожного невбитого — по медалі.Патериця в руці, мов жива парість:«Гей, куди йдеш проз мою старість?»Воячкам небесним — довічну оргію,травень проживаємо без розкаянь.Все тече річкою, старий Георгію,тільки ти на березі, мертвий, мов камінь.
Любовний хід по вулиці Радянській
це хід весняних звірів це парад лемурівмальовані роти палкіш від свіжих ранце час коли жага струмує навіть з мурівце марш нагрітих тіл жагучих мов коранце танці потіпах під солодовим небомясновельможна кров темніє мов чифірдівчата з медучилищ пахнуть млосно медомпрозорі наче спирт летючі мов ефірце вихід гультіпак під шелести акаційпохід під ліхтарі лоліток і моргухмов піонерок плин у дні шкільних вакаційповз вигуки афіш про м’ясо і про духповз біржу казино мелодію міліціюпастушки з вітражів упирки з вар’єтедурепи осяйні вогненні янголиціці малпи трохи мальви кожна з них цвітеце час дерев і змій духмяний і такийщо виростає з ніг сурма хрипка і грішнавони ідуть а ти як той більярдний кийне в силі проказати навіть харе крішнаабо ось ти поет улюбленець планетщо бачиш то щоку то вухо або кліпсузаряджений такий увесь мов пістолетготовий розрядитись влучно в першу-ліпшуабо ось ви вуйки набичені буйтуриатлети з-під вітрин деталі від скульптуриабо ось ти флейтист весь голубий аж синійщо трешся між купців з якихось абіссинійабо хлоп’ята ви безвусі шкуродеризелені королі вологі від жаданьуродженки весни пантери і гетериповз вас ідуть у сни в липку бездонну хланьі потім розтають і недосяжні зноввтікають у гаї повітряних небеснад вулицею ніч помада туш і кровя так я так я так я так тебе тебе
Фортечний провулок
Це похід зі ста тридцяти кроків.Це вежі, яких немає. І найтоншаквітнева трава.Заповіднику мурів і вікон,ти, тьмяний мій пане,певно, й досі ховаєш у надрахвеликі й малі кульбабки.Ущелино чорних котів і спізнілихстуденток, ти й досі ще пахнешмерцями.А ці підозрілі майстернізі сходами в темінь! А ціпіврозхилені двері, з яких завжди щосьвиносять: коробки з-під помаранчів,розбиті дзеркала, мотки перфострічки.Якою короною звалищазяє в тобі клавесин! Крізь поламані ребравилітають шпаки і сонати.І ти — мов останній рубіж оборони,не знати від кого. І прозораквітнева трава.
СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ
1. Єдиноріг
Єдина.В лісах застає мене темна година,як музика в місті зненацька за рогом.Я чую: пасеться узліссям єдино-ріг (не плутати з носорогом).Я брав тебе, як фортечні мури,я в себе вмістив стільки стріл, скільки зміг.А всюди ніч, як великий мурин,і тужно голосить єдиноріг.Він рідкісний звір. Я галопом розсунупахучі кущі і галявини. Тамвін пив, наче воду, кожну красуню,та я навіть подиху з тебе не дам.Він лагідний звір. І тонка в нього шкіра —зламається спис назавжди, мов жердина.Я навзнак засну біля вбитого звіра,прохромлений рогом.Єдина.