На розі Кармелітської та ДухаСвятого двометровий зимний хлоплежав, зацвівши оком, як циклоп(античний). Потекла на брук з-під вухайого червона юха, мов сироп(малиновий), а в центрі капелюхапрострелено діру. Літала муханад ним, і плач дівочий із утроблетів до неба, де злодійський рай,де кожен сутенер або шахрайзнайде в кущах навік собі малину.В присутності лягавих та собакстаренька мати думала: «Ось такти гідно шлях життя завершив, сину».
Постріл
Ти заповзеш, нечутний, ніби вуж,у золоті дзеркала установи,поправиш ружу й посміх Казановиі сам собі накажеш: кроком рушдо кабінету, де — вершина змови.Тебе чекає мрець — очей не мруж,а, вихопивши револьвер із руж,спрямуй на нього дуло тридюймове.Ти станеш в цю хвилину шестикрилим,а він повільно зсунеться на килим,потягне канделябр і каламар.Ти скинеш рукавички (щойно з пральні)і, розпізнавши натяки астральні,почуєш, як видзенькує комар.
А. Шарловський. «Станіславів і Станіславівський повіт: Статистичний довідник», 1887
зате у повіті повно іншого дрантяплощі лежать потоптані зранку по святахпанни стоять на панелі так ніби франціятам де лікарня і школа для француватихкрім того ніхто не злічив чи до місяця близькопрапор на маґістраті зіпрано блякнедобрі жандарми схожі на василісківтому й місцеве населення вкрай переляканекрім того ніхто не знає чи близько до львованавіть поштові карети ні в сих ні в тихплине юрба голодна сумна стоголоваскільки ж у ній насправді скупих і тупихщоправда й таких чимало які з-під німбівповчаннями всюди сіють роздерши міха ще спізнілий годинник усіх забімбавяким є справжнє число сліпих і німихскільки до того ж таких що могли б літатиа так сидять не вилазять з-під бідних стріхв затхлім вертепі ласих і череватихскільки ув’язнено білих світлих святихтим часом в мені минає тутешня пам’ятьі ніч по якій блукаю не має днасвітиться з неї хіба що сорочки рам’ябіла крохмальна цупка тісна гамівна
«Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак…»
Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак,поночі крався у вежу, з якої все видко, —сходи рипіли, тремтіла над оком зоря.Все, що ти можеш — пізнати невидимий рухвійн і чуми, і вогненних колісна таємному атласі ночі.Все, що ти годен — здійматись у вежу,папі писати цидулу про недоріді розмовляти латиною там,де від тебе чекають самопожертви.Пахло щурами. З вежі виднівся космос.Юрцьо, ректор Болонського etcetera,бачив у небі всілякі країни світу.Все, що ти бачиш — хіба що хвіствід комети, яка розцвіланад чернечими снами Європи.Все, що ти видиш — хіба що качан,дірка від бублика, слід чумацької валки,що споконвіку мандрує в нікудиз пропахлих вогнем україн.Спурхнули нетопирі. Юрцьо побачивна небі Дрогобич: залатаний мертвими мур,два костели, дзвіниця і церква Святого Юра.Все, що ти годен — закрити при цьому очі.Згусла в сорочці рана, дірка понура,всмоктує в тебе таємні пророцтва ночі.Все, що ти знаєш — калач, переламаний навпіл,не зліпиш докупи. Дні твої, наче вода.Небо запнулося чорним. Дописуєш Папі:сього року, здається, знову рушить орда…
Посли
(З «Кишенькового Яворницького»)
чи траплялося вамрозчерепити вазуу царициному покоїв петербурзіта ще й на очаху царицівазу преслічнубогемського кришталюприкрашену на їїцарське замовленнявсілякими купідонамиі копитатими фавнамиа я от розчерепивненароком звісноколи клякав на праве коліноаби ручку премонаршуоблобизатипрости мамо кажукров’ю отсю провину змиюа як не можешто в сибір зашлибуду тебе звідтище більшелюбитиа вона ж на те нічоготільки пальчиком так покивалаще й рученьку подалаусе відразу простиладуже вже їй полюбилосьяк ми співаємояк гопака танцюємо
Підземне зоо
Живуть під містом, наче у казках,
кити, дельфіни і тритони…
Б.-І. Антонич
Живуть кити під містом. І тритони.А ще — дельфіни. В сутінку глибин,в западинах, де чорний місяць тоне,де вибрано породу з порожнин,вони живуть — міноги і мурени,сирени, восьминоги. І смиреннесліпе суцвіття губок та медуз —у вирвах шахт, у ямах наших душ.Живуть під містом леви, жовті й сонні.Сховала їх розпечена трава.Летючі зебри, антилопи й коніцвітуть на дні пасовищ і савани.Живуть також під містом крокодили.Заплутані в ліан солодкі жили,тріпочуть тіні мавп або папуг.І сотні сотень мух, мурах, ропух.Живуть під містом зебри і буйтури,ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь.Сайгаки й сарни, пасерби натури,пасуться на межі нічних угідь.І мамонти, сумирні, мов корови,і мастодонти. Кам’яні дібровидвигтять від них, тремтять, як тепла твань,вони сюди втекли від полювань.Живуть під містом люди. І прочани,і міщухи. І крила в рукавах.Розкручується знову копійчанепорочне коло вицвілих розваг —усе так само. Пиво ярмаркове,скрипки весільні, ліхтарі, підкови,цілунки, плач, кохання і пітьма…Під містом. Тільки міста вже нема.
Зміна декорацій
У приміщенні церкви відкрито вокзал:почекальні, лампади, ікони, кабіни.Перелюднені хори гудуть, мов казан,а в касирок вуста, як фальшиві рубіни.Туалети і фрески. Колишня зорязакотилась у тлін, мов Марія у чорнім.Відчиняєш, як двері, врата вівтаря —і виходиш, і ходиш по першій платформі.А на ній — протяг'u, паротяги. Свічокпересохлі світла, як пісні на бенкеті.Облягаєм вагон. І свистить у сюрчокпролетарський пророк у червонім кашкеті.У приміщенні школи відкрито готель:там завжди хтось із кимсь укладається спати.Сталактити волого пульсують зі стель,старшокласниці прагнуть солодкої ватиі, сплітаючи русла заламаних рук,опановують суть природничих наук.У приміщенні замку відкрито шпиталь:там гуляє лицарство в потертих піжамах,мов побите вогнем чи познімане з паль,і діагноз готують на них, ніби замах.Адже в кожній з нічних півосвітлених вежїх лікують від стиду. І цвяхами теж.У приміщенні цирку відкрито завод:там летить над верстатами гордий народу блискучому гримі — від вуха до вуха.У приміщенні неба відкрито тюрму.У приміщенні тіла відкрито пітьму.У приміщенні духу відкрито розруху.
«Весна виникала, де тільки могла…»
Весна виникала, де тільки могла:трава на фронтонах, дощі і сухоти,і тепла бруківка. Весна була зла.Заблукані танки і рештки піхотивертались nach Osten. Черешня цвіла,і груди, сповиті в паси портупей,зітхали в жаданні нових епопей.Костел описали — від нефів до веж,а все ж залишили стояти на площі,забивши дошками всі двері, а все жвиносили мармур і крила, і мощі —все золото чаш і шовковість одеж,всю темінь вина і кривавість корон,і мумію графа у шапці з пером,серця пілігримів, сідниці блудниць,правиці рубак і синиць із очниць,мечі, дароносиці, книги і фігилисток з антикварного лона Ядвіги,покривлені м’язи і німби святих —усе це призахідне тління Європивиносили геть. Мов у піч, мов на допит —жбурляли в машини. Ти вчасно затих,а потім озвався, хрипучий органе,тебе розкрутили на тисячу труб,тебе прикладали до вуст, як до рани,ці душі найменші, ці діти з халуп,з підвальних яскинь, де каміння і плющ,з низів, de profundis, ти виник пискляво.Тебе на свистки і гудки розпиляли,і ти засурмив з-над катуш і калюж,з міського підпілля, де ніч і сухоти,де квола весна зеленіла зі стін.Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін.
ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО
(Темниці)
Липи в час доцвітання стоять золоті,безгомінні.«Було тут кілька темниць», — сказавНеборак. О відлуння колишніх льохівз назвами, як у дівчат чи винарень —«Доротка», «Під ангелом» і та, найлютіша —«Татарня», де очі вмирали найперше,і світло ховалось під пахви,в роти без’язикі!Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть немеморіал. І не річку загнано в труби.Хоч кожен з нас міг би сказати:«Липи в час доцвітання — зорі, що гаснуть.Повні трамваї дівчат».
(Річка)
Зійшовши до річки, ми водуторкнули руками.У липні так любимо тіло води,що втікає між пальців.Сто млинів було там, сто млиновихколіс і зелені застояні плеса,де риба ловилася в руки.Очерет, наче царства, держави з латаття —усе було річка.Теплі схови в піскузалишалися наші й не наші,хололи до ранку.Скільки нас не збулось,переходячи міст понад Полтвою,скількиперейшло через міст і назавшепропало в гущавині правого берега?
(Цвяхарня)
Хтось казав: «Ми не ті.Ми присутні в тунелях і вікнах,але нам не дійти до старої цвяхарніза рогом».Зостається сідати на сходах,співати.Може, так подолаємо стіни, припнемоголоси до камінних цурпалківі витремо очі?Може, так і почують нас ті,що чекають за рогом?Зостається шукати себе,і останній сірник, що в найдальшійкишені,колючий, як цвях.