Чтение онлайн

Короткий монолог господиня промовила з швидкість професійного радійного ді-джея, і поки вона не закінчила, гість і його друг не насмілювалися проходити до зали. Коли вона нарешті завершила промову, чоловіки, ступаючи по витертим, колись дуже дорогим і чистеньким килимам, пішли на голос. Меблі тут теж були не новими, але прибулі відзначили: нехай канапу, стільці, шафу та тумбочку купували приблизно чверть століття тому, все це були дуже якісні меблі, з натурального дерева і на вигляд дуже важкі. Господиня сиділа з плетивом біля вікна у інвалідному візку, закутана у старенький, але теж у свій час шалено дорогий махровий домашній халат. Вона дійсно виявилася досить грубою дамою, але дещо надмірна повнота лише додавала ретро-жінці неповторного шарму, який просто не піддавався словесному описові.

– О, до мене прийшов офіцер міліції на прізвище Малий, привів свого друга і приніс мені троянди. Дорогий букет, такий, як я люблю, - нахиливши голову, тьотя Роза подивилася на гостей поверх окулярів.
– Де ти знайшов чайні троянди? Ти береш ними хабарі, а квіткарі дають і думають - аби був здоровий цей молодий чоловік, якщо йому потрібні квіти, а не гроші, за які він купить кілька пляшок горілки собі, колготки дружині і брутальне кошеня дитині, аби зробити їй приємне і вона не питала, чому мама з татом так часто сваряться ночами і що означає обурена мамина фраза: "Зате в тебе є пістолет".

Замість відповіді Вітька Малий став перед буркотливою басистою господинею на одне коліно, простягнув їй букет і з усією елегантністю, на яку був здатен, поцілував на диво пещену, без жодних слідів зморшок, руку.

– Ти правильно лічив?
– тьотя Роза підозріливо подивилася на квіти.
– Тут непарна кількість? Чи ти думав, що знайдеш у цій кімнаті мою могилу?

– Ви переживете нас усіх, тьоть Розо.

– Не кривляйся і не будь тут лисицею, бо я не ворона і шматочка сиру Бог мені вже давно не посилає. Його приносить з магазину моя Раєчка. За це я вив`яжу їй пуловер. Такого вона не купить на жодному з ваших базарів. Ти молода людина, Малий, дружина в тебе також не мого віку. Скажи мені таке: чому отам, - вона тицьнула спицею у бік телевізора, єдиного сучасного предмету серед усього ретро, - рекламують прокладки з крильцями, шампуні від лупи та чай, і ніде не кричать: купуйте наші штани, купуйте сорочки, купуйте кінець кінцем пуловери! Ти мені зараз заперечиш - бо люди знають, що треба носити штани та спідниці. Добре, знають, а хіба вони не знають, що треба пити чай, не кажучи вже про жінок, які без телевізора чудово знають про власну гігієну. Тих, хто не знає, телевізор не просвітить. Отак, тому я одягну Раєчку у фірмовий пуловер без всякої телереклами. А переживу я вас усіх тільки в тому разі, якщо ти, - тепер спицю націлили в груди Малого, - лишишся таким самим дурнем і далі будеш пхатися, куди не слід. Для чого ти запитав, чи я вдома? Ти думаєш, мені потрібна твоя ввічливість? Думаєш, я на оцій калясці поїхала в Житомир до дяді Яші? Зайшов ти не по дорозі в баню, невинних очиць терпіти не можу ще з тих часів, коли мій покійний чоловік повертався додому під ранок, від нього смерділо дорогими парфумами і він доводив - затримався на виробничий нараді. Раїсо!

Дівчина зайшла до кімнати з вазою в руці.

– Ні, візьми іншу, ця схожа на великий нічний горщик. Це Рая, донька моєї племінниці з Житомира. Вона працює тут у центрі перекладів, у Житомирі за знання мов менше платять. Живе у мене, я сиджу отут і плету пуловер.

– Ми ж знайомі.

– Не з тобою, дурнику, я її знайомлю, а з твоїм другом. Він з вигляду справляє враження серйозного та надійного мужчини, і навряд чи одружений. Серйозних та надійних жінки тепер не надто цінують. Раєчко, ми будемо пити чай. Хоча, знаючи міліцейську безцеремонність, ви могли б припхатися просто на сніданок. Я б нагодувала вас рисовою кашею з відварною курятиною. Не стійте, молоді люди. Вікторе, як називати твого друга?

– Олег, - коротко назвався Рибалка, підсунув стілець ближче до балакучої господині. Від її басистих тирад починала боліти голова, вислуховувати їх Карась тепер був зовсім не налаштований, але Малий переконав його: оцей персонаж у візку - поки що єдина можливість дістати потрібну інформацію і при цьому не засвітитися ніде.

– Як ваше здоров`я?
– Вітька надалі тримався підкреслено ввічливо.

– Чи ти мені тут лікар, аби питати про здоров`я? Сам ось ляпнув - вас переживу! Дєточка. Мені троянди за просто так не приносив навіть покійний чоловік. Каблучки з діамантами мене не збуджували, він, хитрун, це швидко розгадав, зате букетами спокушував постійно. Коли заходив до спальні і кидав троянди на ліжко, міг робити зі мною все, що хотів. Здоров`я в мене, Вікторе Малий, погане. Кілька останніх місяців погано сплю, дуже переживаю через це, бо Раєчці теж треба висипатися, через мене в неї постійно темно під очима, тому немає кавалерів. Ти знав про це, і все одно приніс старій жінці квіти. Отже, справа дуже важлива, - тьотя Роза відклала плетиво на підвіконня.
– Я готова тебе слухати.

– Власне, проблема у Олега.

– Навряд чи йому тепер потрібна жінка, тим більше - моя Раєчка. А шкода, шкода. Придивіться, молодий чоловіче, так заварювати чай і пилососити підлогу не вміє ніхто в Києві, цьому вчать лише у старих традиційних житомирських родинах, не зіпсованих рекламою бульйонних кубиків. Чисте золото, у-м-м-ма-а!
– тьотя Роза причмокнула.

Коли Рибалка сам гриз оперівський хліб, надзвичайно мучився, коли доводилося спілкуватися з ось такими людськими експонатами. Він розумів у глибині душі цих безмежно самотніх людей, котрим не так часто випадає нагода розширити коло спілкування. Та вдіяти з власною натурою нічого не міг: триндіти цей народ міг годинами, більше того - люди, що їх опитували як свідків і яким залишали номер контактного телефону на випадок чого, порядок такий, надзвонювали регулярно, цікавилися, чи зловили злочинця, а далі загадковими голосами казали щось на зразок: "Ви знаєте, пригадалася одна цікава деталь, вам буде корисно", цим заманювали сищиків до своїх квартир, поїли чаєм, показували сімейні альбоми, і як правило подібні зустрічі не додавали нічого корисного, лише крали в оперів час. Одного разу Рибалка, тоді ще старший лейтенант, не витримав і досить грубо перервав сорокахвилинну пустопорожню, але натхненну розповідь ветерана соціалістичної праці про онуків, які приходять щосуботи, але чомусь саме тієї, коли п`яний сусіда знизу зарубав сокирою такого самого синього товариша з сусіднього будинку, чомусь не прийшли, оминули дідуся увагою. Пенсіонер образився на брутальну поведінку працівника карного розшуку, начепив усі відзнаки і посунув не до районної, а відразу до Генеральної прокуратури зі скаргою в кишені. Виходило, що старший лейтенант Рибалка замість злочинців ловити ходить по квартирах і, користуючись службовим становищем, безкарно ображає заслужених людей, отже, в міліції таким не місце. Тепер, спостерігаючи за майже сімейними стосунками тьоті Рози з Вітькою Малим, Карась уявляв, як у цей самий час десь кличе на допомогу вагітна донька коханої жінки. І відчував - терпець його дуже скоро урветься.

Олег уже не працював у розшуку більше року, коли вбили Давида Райського, чоловіка оцієї тьоті Рози, відомого спекулянта на антикварному ринку. Райський сидів двічі, після кожного виходу швидко відновлював колишні зв`язки, робота знову починала кипіти. Більше того, оборудки здійснювалися навіть тоді, коли Додик чесно клеїв на зоні картонні коробки. Останній акорд під завісу Райський зіграв блискуче: коли після проголошення незалежності виїзд на постійне місце проживання на історичну батьківщину для з`єднання з родичами, а в подальшому для переїзду за океан емігранти сипонули масово і усім потрібні були гроші, Райський за більш ніж пристойні комісійні перетворював антикварні цінності та коштовності знайомих, знайомих знайомих і знайомих знайомих знайомих на долари, просто виступаючи посередником між тими, хто волів продати, і потенційними покупцями. Коли за кілька років усі, хто хотів, зробили ручкою остогидлій батьківщині, Давид Натанович цілком природно вирішив вийти на пенсію, дожити решту років, не обмежуючись умовною пенсією, що її платили йому та дружині як науковим працівникам одного з київських музеїв. Хоча періодично надавав різні не безкоштовні консультації різним ділкам, переважно від кримінального світу. Хоча буквально за останній рік старим знавцем антикварного ринку почали цікавитися державні мужі різного гатунку. Вбили Райського жорстоко - увірвалися в квартиру, катували, вимагаючи грошей, дружина теж не уникнула тортур, та виявилася більш міцного здоров`я, добити її не спромоглися, лише пошкодили хребет. Можливо, Райський і віддав би нападникам заховані гроші та коштовності. Не судилося - вже коли їх затримали, двадцятирічні гопники призналися: не встиг старий нічого сказати, перестаралися, раптом почав хапати повітря ротом, наче риба на березі річки, зойкнув і, цитата буквальна, коні двинув. А Роза зомліла, теж не ворушилася, її прийняли також за мертву, від безсилої люті потрощили усе квартирі, помочилися на тіла старих, прихопили різний дріб`язок, у тому числі - двадцять доларів, знайдених у шкатулці з слонової кістки. Вітька Малий працював по цій справі, відпрацьовували широке коло знайомих загиблого, а вбивць знайшли випадково, через три місяці, взяли за такий самий розбій, а один з ним, поки ще обдовбаний був, почав хвалитися їхнім послужним списком. Ось, мовляв, крутеликі ми, аж ховайся. Виявилося, зафіксували вони охайного старого, коли той долари у обміннику міняв, зметикували - не просто так, пропасли багатого дідуся. Довго не готувалися, через чотири дні, коли в них на очах той самий дідок-жидок ще двічі до валютика підходив, вирішили - певне, має капіталець. Капіталець таки був, бо добрі приятелі Райського, діючи за довіреністю, написаною вдовою при здоровому глузді та при повній свідомості, продали злощасну квартиру разом із спаскудженими меблями досить швидко, бо "місце злочину" дорого не коштувало, і купили з доплатою оцю пристойну двокімнатну, теж разом із старими добротними меблями, які лише перетягнули.

Та поки трійця отак випадково не залетіла, коло контактів Райського за останні роки переворошили старанно й грунтовно, з Главку довбали, Дода Райського старі сищики пам`ятали дуже добре, чомусь подумалося - не просто так цього мастодонта грохнули. Виявилося - саме просто так, з доброго дива, від нічого робити. Серед знайомих Райського фігурував Сергій Сергійович Жигун. Коли вчора Рибалка пояснив на пальцях ситуацію Малому і запитав, чи знає той бодай щось про Жигуна, прізвище відразу випливло в професійній Вітьчиній пам`яті. Щоправда, допитати особисто Жигуна Малому тоді не вдалося, його не було в Києві і, за чутками, взагалі в Україні. Тепер настав час згадати про нього. Оскільки Вітька Малий особисто надів на розбійників наручники, і взагалі активно накладав кістьми у пошуках убивць, що змушувало частенько спілкуватися з вдовою загиблого, то цілком зрозуміло користувався довірою тьоті Рози. А оскільки вона завжди була в курсі чоловікових справ і знала про кримінальний світ столиці, ба навіть усієї України подробиці, яких не знайдеш у жодному міліцейському архіві чи компьютері, за офіційно не затвердженою згодою Вітька час від часу консультувався з тьотею Розою. Тепер їх цікавив Сергій Жигун.

– Нас цікавить такий собі Жигун Сергій Сергійович, - вирішив направити розмову в потрібне русло Карась.
– Єдині відомості про нього - консультант, - передбачаючи, що вдова Райського почне у своїй звичній манері гарикатися з ним, він вирішив відразу застерегтися від пустих балачок: - За його наказом викрали людину. Молоду жінку... Власне, дівчину.

– Боже мій, Раю, ти чуєш? У місті завівся викрадач молоденьких дівчат! Тепер ти будеш приходити додому о шостій вечора! За неї хочуть викуп, як по телевізору?

– Це не по телевізору, тому за нес з вами ще ніхто не придумав, як її врятувати.

Рая тихенько зайшла, спритно підсунула ближе журнальний столик, накрила його простенькою скатеркою, так само вправно виставила на ньому все необхідне для чаювання: заварник, цукерницю, вазочку з печивом, із сусідньої кімнати винесла три чашки, нарешті наспів щойно закипілий електрочайник. Посміхнувшись Олегові, вона знову вийшла.

– Хіба Рая чаю не питиме?

– Розмова не для неї, Вітю. Потурбуйся про мене, будь ласка. Цукру дві ложки, пам`ятаєш?

– Три.

– Правильно, - тьотю Розу відповідь явно потішила.
– Ще раз перевірю твою пам`ять... Цигарки при собі?

Малий слухняно витягнув почату пачку "мальборо лайт". Простягати курево господині не поспішав.

– Теж вірно. Ніколи не курила наш тютюн, а це ж роблять за ліцензією, я в газеті читала. А, нема чого перебирати, правда? Дай цигарку і вогню, - прикуривши і зробивши справжню чоловічу затяжку, тьотя Роза зітхнула: - Рая не дозволяє мені курити, і я з нею цілком солідарна. У квартирі я теж забороняю диміти. Викинь оце, взагалі забери цю гидоту, крапля нікотину вбиває коняку, - її пальці гидливо простягнули Малому бичка, Вітька спокійно взяв його, підвівся, прочинив кватирку, пульнув його за вікно, запитально глянув на господиню.