Чтение онлайн

– Розумію я все, Малий, дуже добре розумію, та часу в нас немає...

– Хто за мене на пригоду виїде? Папугу у іноземного гостя вбили. Вогнепальне. Постріл у голову.

– Він сюди з папугою приїхав? З Африки?

– Не знаю. Гукають мене, Олеже, за дві години сам тебе наберу.

Насправді застрелений папуга іноземного громадянина Карася зовсім не цікавив. Дві наступних години тягнулися повільно, пішла вже третя, Олег насилу витримував марне чекання. Нарешті Вітька знову озвався.

– Ти коли обіцяв?

– Слухай, давай без бе, робота в мене. Рули до виходу з "Харківської", підбереш мене там за двадцять хвилин. Все, вперед.

Біля виходу з метро Малого довелося чекати півгодини, але той нарешті виринув з-під землі, швидко сів у машину, махнув рукою вперед, Рибалка рушив у напрямку Борисполя.

– Працює тут англієць за контрактом, фірма якась спільна чи благодійний фонд, хер їх розбере, - відразу почав обурюватися Вітька.
– Купив він тут у бариг попку-дурника, жако, чубатого такого, знаєш? В нього вдома такий самий, хотів, мудак, домашньої атмосфери. Пташок розкричався, дуже комусь заважав, його й грохнули. Через вікно, прикинь собі? З мисливської рушниці! Гість нашої держави на другому поверсі жив, хатка - люкс, фірма йому арендує. Під вікнами, у дворі - дерева. Липи чи ще щось, не розібрав. Стрілець заліз на дерево, листя немає ж, видно як на долоні. Клітка біля вікна стояла. Прицілився - і дуплетом, відморозок хрінів.

– Зловили?

– Зловимо. Давай тепер до наших справ.

– Моїх.

– Нехай твоїх, - легко погодився Малий.
– З тебе десять баксів, свої вчора міняв.

– Державна таємниця так дешево нині затягує чи в тебе барабан серед колег на зарплаті?

– Не таємниця, не барабан, просто довелося вчора поляну мужикам знайомим з обласної управу викотити, сказав - потрібна неофіційна довідка, поки що розробка ведеться по-партизанському, як і все у нас тепер. Бандитизм же розгулявся, мать його!

Рибалка, тримаючи кермо лівою рукою, правою витягнув з бардачка барссетку, кинув приятелеві на коліна.

– Сам знайди, там червінчик зелений мусить бути.

– Зручно вам, Карасям, постійно зелені червінчики при собі.

– Хто тебе тримає в поганій ментурі? Тільки свисни, нормальні працівники з твоєю кваліфікацію кругом потрібні. Навіть з хатою допоможуть, про дітей подумати пора, не заводити ж їх у "готельці"...

– Не переживай за це, у нас у родині культ чоловіка, а раз так - то й батька. Де захочемо, там дитину й заведемо, ти про себе краще дбай, теж не особливо розможуєшся. Взагалі, не в той степ ми зайшли. Кінчай мене, до речі, вербувати, не вперше. Ти ж знаєш мої дурнуваті принципи.

– Не можу я цілком на своїх бійців покластися, пацани нормальні, досвіду не вистачає. А з тобою вдвох... Так, - Рибалка відігнав непотрібні думки.
– Ми справді не туди зайшли.

– Значить, справді є такий собі будиночок двоповерховий. Про бомбосховище ніхто нічого не чув, може там воно і є. Власником офіційно значиться Ярмоленко Максим Юрійович, приватний підприємець. Знаходиться в ньому приватний готель-пансіонат "Затишок", пан Ярмоленко записаний генеральним директором. Там чотири або шість кімнат, сауна, басейн, масажний салон, стоянка для машин, домашня кухня, все чікі-пікі. Вивіска гарна, світиться вночі вогниками. Але!
– Малий підніс пальця догори.
– Отут починається "але". Жодної реклами, окрім вивіски. Кімнати в цьому "Затишку" замовляються за два тижні, а то й за місяць наперед. Спереду - висока, метрів зо два, гратчаста огорожа, прути гострючи вгорі, справжнісінькі списи або пики, як у кіно про лицарів.

– Ядом кураре не вимащені?

– Не здивуюся. Ззаду - така саме здоровенна бетонна огорожа. Варта, само собою, кажуть, злі собаки. Їх там штук чотири. Зовні - звичайна приватна власність, ну, мало зараз елітних місць для відпочинку. Місце там гарне, ліс, сосни, затишок є затишок. Але, коли вірити моїм знайомим операм, там типовий бордель, і це - як мінімум. Є достовірні відомості: там не лише відпочивають з дівками голими в сауні, а кому дуже кортить, то й хлопчика привезуть, у "Затишку" регулярно зустрічаються колишні бандити всіх мастей, ведуться ділові переговори, в результаті яких черговий кримінальній капітал легалізовується... Фантазувати можна довго, і мені виглядає - жодне з припущень не буде помилковим. Гадюшник ще той, не просто публічний дім під Києвом, таких маса і не кожен ще так охороняється. Приводів потрусити "Затишок" поки не було, більше скажу - мужики вчора після того, як третя пляшка пішла, почали грузити, ніби існує якась ніким не підписана, через те найбільш дієва заборона без спеціального дозволу порушувати спокій "Затишку". Опікуються ним, мабуть, аж звідти, - палець знову піднявся догори.
– Не здивуюся, коли якесь наше доблесне міліцейське начальство оздоровлювалося в знаменитій тамтешній сауні, а дівчисько цицькасте робило йому масаж... простати, бляха...

– Чого злишся? Теж хочеш?

– Всі хочуть. Тільки навіть ти з своїми зеленими червінцями туди навряд чи втрапиш. Бо по суті хто такий Карась? Начальник охорони ринку "Універсум"? Ото ще цаца! З тебе зиску не буде, ще сауну для тебе спеціально замовляй і дівчисько таке, знаєш, найбільш безсоромне. Дружини наші, Олежко, могли б такими самими безсоромними бути, аби рідний чоловік був клієнтом, від якого заробіток залежить, чи просто давав гроші, що в принципі одне й те саме...

– Тихо, тихо, Вітьок, ти чого розійшовся?
– розвернувшись на клумбі біля під`їзду до прямого відрізку траси до аеропорту, Рибалка розвернувся і спрямував машину назад на Київ.
– Усе в тебе ще буде, не психуй ти так. Скажи краще, до чого тут предмет нашого інтересу, Жигун.

– Твого інтересу.

– Нехай мого, - легко погодився Олег.
– Ярмоленко - це той самий, кому Жигун допомагав придбати будинок?

– Цієї всієї ланки я не простежив, але Жигун - постать доволі відома. За оперативною інформацією, заправляє в "Затишку" саме він. Принаймні, дуже часто там буває і всі перед ним "струнко" і з ним вась-вась. Чим він заправляє, чим взагалі займається, напоєні мною вчора опера не відають. Здається мені, коли зробити офіційний запит, щось та отримаємо. Але робити цього не можна...

– Не можна. Підозрілий двоповерховий будинок, у якому запроектовано бомбосховище. Домашня кухня... Вони там картоплю зберігають?

– Сказано ж тобі - відомостей про звичаї "Затишку" нуль цілих, нуль десятих. Про домашню кухню взагалі хтось з чиїхось слів почув, ніхто звідти ані котлетки не покуштував. Ще одна є, гм, невеличка зачіпка. У них там бізнесмен один зник минулої осені. Часто взагалі народ зникає, рідні хіпіж зчиняють, менти на вухах, а зниклий раз - тут як тут, обриганий весь чи в губній помаді. Отже, зник один підприємець. Дві доби ні слуху, ні духу. Коли знайшовся, машину попутну на трасі зупиняв. Ну, підібрали, доставили додому, бухий, все як треба, коли повністю до тями прийшов, покаявся - весь бізнес у карти програв, усе попідписував, тепер все не його, бог честі і таке інше. А в нього на руках виявили свіжі сліди від уколів. І вийшов він з лісу неподалік від "Затишку". Зрозуміло, ніхто нічого не знає, довідки там наводили лише для порядку. Гультіпака, виявляється, взагалі вдома сказав, що по справах до Фастова їде, чи філіал відкривати чи ще якусь лабуду. Той божиться - не при пам`яті був, лихий поплутав, туди-сюди, баранячі яйця... На сліди уколів жодної реакції, навіть обстежень медичних. Через півроку, вигнавши дружину з донькою, він повісився. Розтину теж не робили, хоча дружина твердила: після тієї дурної пригоди з ним щось коїтися почало. З головою, власне. Переконливо?

Рибалка мовчки дивився перед собою на слизьку після чергової відлиги дорогу.

– Це одна така історійка, де "Затишок" хоч якимось боком фігурує. Думаю, покопатися, аби дали, і таке розкопати можна, що мама дорогая!

– Принаймні іншого місця, де можна вичепити Жигуна, поки ніхто не називав, - підбив підсумок Рибалка.

– Далі як?

– Ніяк. Дякую, старенький, ти зробив усе, що міг, тепер висновки буду робити сам. Тобі лізти в це все я просто не раджу. З багатьох міркувань

– Наприклад.

– Обійдемося без прикладів. Ми ж домовилися: це лише моя справа. Біля метро вийдеш чи кудись підвезти спеціально?

Малий промовчав, відвернувся і демонстративно ображався до самого входу в підземку.

Плину часу не відчувалося, довкола стояв суцільний туман. Періодично сіра пелена трохи розходилася, з нього виникали обличчя, чулися голоси, що зливалися в один суцільний звук. Знайомі круглі окуляри на прямому носі... Мавпоподібний вишкірений писок... Ще одне лице, зовсім незнайоме, на якому вирізнялися тонкі губи, вони ворушилися, промовляючи слова, що чулися ніби крізь вату та не затримувалися в пам`яті... Зовсім вже дивний глюк: поділене на дві половинки обличчя, жіноча та чоловіча, інь та янь, одне подібне до мами, друге своїми рисами нагадує Олега... Виринали видіння в довільній послідовності, так само зникали, затягувалися мороком, натомість тіло знову втрачало вагомість і Оксана падала, падала, падала...