Чтение онлайн

Дівчина просто зомліла. Нема в цьому нічого дивного. Але й нічого доброго: звідси треба якомога швидше вибиратися. "Затишок" "Затишком", стрілянина там нє по мєлочі, замовчати факт навряд чи вийде, та й міліція не знатиме, що із підвалу викрадено заручницю. Буде заява - напали, обстріляли, шукайте, на те ви й закон. Шукайте, шукайте, шукайте... Олег облишив дівчину, зазирнув у салон, обережно, аби не засадити скляну скабку, провів рукою по задньому сидінню, під ним, потім обмацав Оксану, далі непритомну. Н-да, "макаров" десь там лишився, на місці. Погано...

Автомат - нехай, новенький та чистий. Про пістолет Гуллівер попереджав - гарячий. Знайдуть коли не менти, то самі господарі, і негайно ментам передадуть. Главно чи негласно, хрін один: зброю відстріляють, рано чи пізно випливе, в кого з неї не так давно смалили, а там дивись - на постачальника вийдуть. Опинився ж якось засвічений ствол у того, хто насмілився Жигунові гру поламати...

Нічого, заспокоїв себе Олег. Це від збудження, насправді не так усе просто. Поморочаться з цим стволом, поморочаться. І Гуллівера не треба попереджати. Запанікує, почне тікати з міста, відразу тим, кому треба, зробиться ясно: смалене почув, щось знає. Тут нагальніша проблема.

Олег поплескав непритомну дівчину по щоках. Спочатку легенько, потім - сильніше. Нарешті вона поворушилася, застогнала, у темряві блиснули білки очей, Оксана підвелася, спираючись на лікті.

– Ми де?

– Краще нам тут не бути.

– Уже все?

– Ще ні. Нормально все?

– Страшно. Ви врятували мене з пащі дракона. Ви - сильний благородний лицар. Ланселот.

– Нічого собі. Це точно класичний переляк. Йти можеш?

– Мабуть. Допоможіть піднятися...

– Давно казав - говори мені "ти". Воно простіше, особливо після сьогоднішньої близькості.

Оксана міцно вчепилася в його простягнуту руку, незграбно підвелася, обдивилася себе з усіх боків, обсмикнула одяг.

– Значить, будеш "ти". Олег. Ти врятував мене.

– Знаю. Щось тебе на умняк, подруго, починає пробивати. Голову не пошкодила? А то мамі краще не показуватися.

– Ми зараз додому?

Додому. Поки вони тут сидять і на "ти" переходять, Жигуну вже про все доповіли, і тепер його люди стежать за будинком Людмили особливо старанно. Може навіть погрожують їй по телефону, обіцяють прибити разом з донькою у найближчі сорок вісім годин. А то й ламаються в двері... Хоча навряд, там пенсіонери при вході заважатимуть, не тюкати ж відставників по маківці, наживати собі зайвих проблем. Людмила доросла розумна жінка, цілком здатна визвати міліцію. Зрозуміє - з Оксаною несподівано стало все гаразд, раз вороги заметушилися. Та додому таки ранувато.

– До мене додому.

– Хто там ще крім тебе?

– Іноді заходять таргани. Ми попередимо маму, неодмінно попередимо.

– А з нею... ну, все добре буде?

– Раз ти на волі, її ніхто не зачепить, - Олегові самому хотілося в це вірити.

– Ми далеко? Взагалі, в якому ми місті чи місці? Ой! О-ой!
– несподівано навіть для себе Оксана раптом схопилася за живіт, спромоглася лише відвернутися від Рибалки. Її скорчило і знудило просто під ноги. Запоздала реакція на шок від крові та смертей. А може... Чорт! Цілком може початися токсикоз... Справді, лиш цього не вистачало для повного щастя. Взагалі вищий пілотаж, аби вона просто тут, зараз, почала народжувати, а він, колишній мент Олег Рибалка, безстрашний рятівник молоденьких дівчаток, мужньо приймає роди. Народжується хлопчик, або ні - взагалі двійня, різностатева, їхній радісний життєствердний крик просто під фінальні титри. Тьфу, маразм та маячня! Аби хоч якось вплинути на ситуацію, Рибалка поплескав зігнути дівчину долонею по спині.

– Ну все, все, заспокойся. Ми вибралися, нормально.

Спазми далі мучили Оксанин шлунок, та весь його вміст уже вивергнувся їй під ноги, дівчина почала глибоко дихати, випросталася. У темряві Олег не міг роздивитися виразу її обличчя, голос був слабеньким та жалісним.

– Вибач... Щось таке... не знаю сама... Як ми... куди...

Ідея народилася в голові Карася блискавично. Витягнув телефон, увімкнув його, переконався, що тут зв`язок працює справно, набрав знайомий номер. Відгукнулися після шостого сигналу.

– Совість є?

– Не страшно. Лише без чогось там одинадцята.

– Я тебе добиваюся вже з сьомої. Тут, Олеже, новина для тебе - закачаєшся.

– Вітьок, не по телефону. Можеш приїхати просто зараз забрати нас?

– Вас скільки?
– підозріло, але таки діловито поцікавився Вітька Малий.
– І хто ви такі?

– Ми гостювали в "Затишку", нас двійко. Пояснювати далі треба?

– Ясно. Тільки на чому я за вами приїду, на кабаці верхи?

– Хоч би й так. Краще верхи на чомусь, аніж на нашому транспорті до першого патруля. Кому це треба?

– Ой, заженеш ти мене в могилу. Кажи, де ви там є.

– Чекай, сам визначуся з координатами.

Розтлумачивши Малому, де їх шукати, Рибалка взяв Оксану за лікоть, підвів до машини, посадив на переднє сидіння, сам примостився на місці водія, проїхав ще трохи далі, вимкнув фари. Так вони сиділи в темряві мовчки. Власне, Олегові кортіло розпитати дівчину про різні цікаві для нього речі, та відчував - говорити їм поки що особливо нема про що, попри все контакт не встановлено. Може, незабаром все зміниться, просто тепер у дівчини самої немає бажання підтримувати розмову з материним коханцем, за великим рахунком ненависною людиною. Він просто розслабився, за весь час, поки чекали, стрепенувся лише раз - коли десь поруч проревли міліцейські сирени. Оксана не реагувала на зовнішні звуки. Нахилившись до неї ближче, Олег побачив - дівчина спить, звісивши голову на груди.

Минула добра година, аж поки Малий посигналив, я було домовлено. Олег поштовхом розбудив Оксану, вона квапливо і так само мовчки вилізла з машини, покірно прослідувала за дорослими чоловіками.

– Ага, значить усе гаразд?

– Не знаю. З дівчиною, думаю, так. Ух, який мустанг!
– комплімент стосувався старенької непрезентабельної "копійки".
– Де взяв?

– Украв!
– огризнувся Малий.
– Від тебе, ментяра, подяки точно ніколи не дочекаєшся.

– А сам хто?

– Хрін у пальто! Сусідова, з третього поверху. Теж його розбудив, так що з тебе пляшка.

– Тицьнеш йому копійку за прокат і турботи, не буркотітиме.

– Придурку, краще пару пузирів, ну звідки в такого мента, як оце я, зайві бабки, та ще й за прокат машини?

– Оперативні розходи. А, роби як знаєш, рахунок виставиш мені. До речі, заїдемо в одне місце, там ще один драндулет забрати треба, - Рибалка озирнувся на Оксану, що скрутилася калачиком на задньому сидінні.
– Вітько, останнє прохання: поїхали разом до мене. Посидимо, потриндимо, по соточці кинемо. Привід, слава Богу, є...

– Поговорити справді треба, - Малий вирівняв авто, "жигуль" плавно і впевнено, не приваблюючи нічиєї уваги навіть удень, не те, що о пізній порі, йшов по шосе.
– Новини для тебе, Карасику. Тримайся, бо випадеш. Абсолютно випадково дізнався, спеціально не цікавився, інформація взагалі паралельно випливла. Я про Жигуна Сергія Сергійовича.

– Ну? Вітько, не до спецефектів мені тепер, чесне слово. В нього виявилися хвіст і копита?

– Майже. Діловий партнер. Знаєш, хто? Шеф твій, Савицький. Про суть їхніх справ не знаю, просто віднедавна ці два прізвища почали згадуватися поруч.