Чтение онлайн

На вулиці зовсім не було людей, необхідна варта стерегла входи та виходи ззовні, отже, безпеку зсередини фірма гарантувала. Оминувши особняк з лівого боку, Патик зупинився на самому краєчку затишної алеї, обсадженої з двох боків молодими ялинками.

– Далі їхати не можна. Йти треба до кінця алеї, там видно буде. Такий вхід наче під арку, сходи вниз. Яка там глибина, поняття не маю. Кажу ж, бувати не доводилося. А людей звідти ост по цій алейці серед ночі виводять, в машину і вперед. Де були, що бачили - повні провали в пам`яті. Це ж краще, аніж гасити їх...

– Диви, гуманіст... Сиди так, спочатку я вилізу. Ти - за мною поведеш. Спробуй тільки...

– Та дістав уже, лякає і лякає! Все одно тобі звідси не вибратися. Хоч буду я кричати. Хоч ні. Ти ще не зрозумів цього, придурку табірний?

Справді, як вибратися з цієї фортеці, Рибалка навіть не думав. Коли дізнався, що тут роблять з людьми взагалі і з Оксаною - зокрема, ці проблеми якось само собою відступили на задній план. Нічого. Карась був переконаний - вихід знайдеться так само, як вхід

– Розберемося. Ключі від машини сюди, раз-два-три!

Патик передав йому ключі, вони зникли в кишені джинсів, брязнувши об корпус гранати. Рибалка вкотре переклав "макарова" у ліву руку, правою підхопив автомат. Вилізли вони з машини так само, як сідали, тільки Патик, відчувши себе цілковито на своїй території, демонстративно не опирався, будучі переконаним - рятівник маленьких дівчаток справді сам себе загнав у пастку, у клітку з голодним тигром, та ще й дверцята за собою особисто зачинив, ключ заховав до кишені лиш з однією надією: тигр, коли почне жерти, тим ключем сам подавиться. Це такий спосіб полювання на тигрів. Окрилений новою несподіваною думкою, Юрко Патик навіть посміхнувся в темряві. Його посмішки Олег Рибалка на прізвисько Карась не бачив. Знову засунувши пістолет за пасок, він узяв "калаша" напереваги і штовхнув задля певності Патика дулом між лопатками.

Від машини до входу в бомбосховище їх відділяло не більш як десять метрів.

Ти полюбиш нашого доброго Вовчика, Оксанко. Ти просто мусиш його полюбити. Ти сама цього захочеш, моя маленька.

Спочатку Оксані здалося, що ці слова прийшли до неї в одному з її важких сіро-ватяних снів. Тепер, коли Водолаз повторив їх, вона була при тверезій пам`яті... Ну, наскільки її можна вважати тверезою та здоровою після Серьогиних укольчиків. Драний експериментатор...

Напав він несподівано. Вірніше, несподівано розкрився, без підготовки, без попереджень, вступів та прелюдій. Ще з самого ранку дивися на полонянку дивним поглядом крізь свої круглі окуляри, навіть трохи налякав її: зайшов з традиційним причандаллям для уколів, зупинився в дверях, обперся спиною об одвірок, схрестив руки на грудях і почав свердлити незрозумілим поглядом, роздивлявся так, наче вперше бачив, хоча за цю всі одну велику довгу, як здавалося Оксані, годину її перебування у склепі коли в притомному, а більше - у відключеному стані мав таку нагоду неодноразово. Міг хоч поставити тут крісло, вмоститися в нього і вивчати піддослідного кролика, скільки душа забажає. Раптом зрозумівши, що, можливо, так воно й відбувалося насправді щоразу, поки вона занурювалася у м`яку бездонну порожнечу. Збираються чоловіки, стають довкола кружком і дивляться на неї, обговорюють фігуру, оцінюють розмір грудей, сперечаються про стрункість ніг, може навіть мацають груди, сідниці, водять руками між її ніг. Навіть "добрий " Вовчик торкається її, причому особливо ласо, просто на неї з його рота капає бридка жовтувата слина... Збоченці погані, фу! Більше нічого з відключеною дівчиною не роблять, вона б це відразу відчула, та коли в уяві постала бридка картина чоловічого роздивляння, Оксану гидливо пересмикнуло. Запитати Водолаза вона не наважувалася, тому поспішила переконати себе - неправда, ніхто на неї не дивиться, але ж відразу пригадувалися видіння з туману, шерехи, шуми та незрозумілі звуки, котрі фіксували рештки свідомості. Її гидливість не пройшла повз увагу Водолаза, він чомусь насупив брови, підійшов до неї, поклав руку на голову, подивився згори донизу, потім присів.

– Бачила поганий сон?

– Мені здається, я досі бачу один великий поганий кошмар. Коли мене випустять звідси?

– Ти повинна вітати мене радісними криками, хіба забула? Ми ж домовлялися: після п`ятого уколу ти перестаєш комизитися і зустрічаєш мене радісними вигуками.

– Справді, - Оксана згадала про необхідність розігрувати невеличку виставу про долю наркомана-початківця, слухняно дала дозволила себе уколоти, а коли раптом зайшов страхолюд Вовчик з традиційним підносом, Водолаз несподівано запитав:

– Тобі він подобається?

– В якому розумінні?

– Як людина. Як чоловік. Він насправді добрий та хороший, теж спить і бачить люблячих його людей.

– Він сам людство дуже сильно полюбив?

– Винен не він, винне людство. Скажи, Вовчику? Бач, він ніколи нічого не скаже. Хоче поговорити, поділитися сокровенним. Є в тебе сокровенне, Вовчику? От, а людство не готове вислухати його, бо не хоче. Не досконале воно.

– Ти хочеш, аби я отут, у підвалі, почала вдосконалюватися?

– Мене турбує насправді інше: чому ти досі не хочеш, - Водолаз піднявся, поправив окуляри на переніссі.
– Гм, десь я помилився... Вовчику, лиши їй це, хай поїсть, гм, да...

Оксана спробувала навчитися визначати час по тому, як вона відключається і переходить інші виміри, аби хоч у такий спосіб дізнатися, скільки вона вже тут. Але облишила цю затію, взагалі облишила будь-які спроби ідентифікувати себе та свою тюрму в звичних для неї реаліях. Немає за цими дверима життя, вціліли лише вони троє, разом з Водолазом і потворним садистом Вовчиком. Черговий раз вийшовши з небуття, Оксана не здивувалася, побачивши його в дверях. Оскал на його обличчі, за всіма поняттями, мусив означати посмішку. Вона полонянці не сподобалася.

Потім вона ущипнула себе за руку, бо вирішила, що й далі спить і видіння зникнуть, коли розплющити очі. Та нічого не зникало: Вовчик, шкутильгаючи, повільно насувався на неї. Голова його або трусилася при ході, або він нею кивав, у такт якимось своїм думкам. Її голова вже звично боліла після чергового пробудження, отже, вона не спить і добрий Вовчик вже має по відношенню до неї якісь свої збочені наміри. Оксана скочила з кушетки, поточилася, знову сіла і посунулася до билець. Подих перехопило, але, як не дивно, крик таки вирвався назовні, піхов по бетонному склепу луною і доброго Вовчика зовсім не налякав. Зате дівчина налякалася остаточно, закричала на всю силу легенів, двері прочинилися і всередину зайшов Водолаз. Дивно, та Вовчик, озирнувшись, посунув на неї далі, вже його сильні руки тягнулися до неї, Оксана з криком замахала перед собою своїми, луплячи страхолюда по плечах та голові, а він усе одно незграбно обійняв її, обдавши при цьому обличчя несвіжим диханням, почав притискати до кушетки, вже - о, Господи!
– мацав, не зважаючи на опір, груди...

– Сергі-і-і-і-і-ій!

– Вовчику, досить, нема смислу!

Вигук Водолаза дивним чином зупинив доброго Вовчика. Він пустив полонянку, відсторонився, в очицях дівчина знову прочитала ті сами жовтуваті вогники ненависті, тільки тепер вони пашіли як ніколи яскраво і могли вбити одним блиском. Водолаз кількома кроками перетнув бункер, став над переляканою Оксаною, кинув на столик несесер.

– В чому справа? Ти маєш щось проти Вовчика? Ти йому подобаєшся. Зла він тобі зовсім не хоче. Вірніше, ступінь його зла буде залежати від того, наскільки люди цього самого зла йому бажають і сили спрямованого на нього заряду ненависті. Коли когось ненавидиш, активно працює біополе.

– Слухай, до чого все це? Усі лекції...

– Розумієш, сонечко, - так Водолаз звертався до полонянки вперше, - ти вже мусиш полюбити Вовчика, заодно - мене. Хазяїну я нічого не казав, це експеримент такий. Ти виявилася підходящим матеріалом, ти і далі ним залишаєшся, гм...

Маячня якась! Щось зсередини підказало Оксані: вона з цієї хвилини опинилася у ще більшій небезпеці, ніж була дотепер, хоча таке важко собі уявити.

– Яким ще матеріалом? Ти...

– Я, я, замовкни, без тебе тоскно, блін! Десь помилився. Або дози не ті, або компоненти, або інгредієнти, або пропорції, - він зняв окуляри, що так само зробив у її присутності вперше, покрутив їх у руці, хукнув на скельця, і поки вони не відтанули, мовчав, потім знову начепив їх на носа, ляснув себе по стегнах: - Бачиш, у чому проблема, Оксанко. Ну, ти ж сама бачиш...