Чтение онлайн

Тож вирішили ми в першу неділю червня піти прогулятися на Гогемунду. Як і завжди, а в ті часи найбільше, я керувалась предчуттям. Я мала враження, що на гору треба піти якнайшвидше, в противному разі зовсім не підемо. Незабутнє враження залишилось мені з прогульки і чар гір на ціле дальше життя.

Помандрувало й за океан.

Два дні після повороту з прогулянки Філько поїхав до Іннсбрука на засідання Комітету. Було вранці, й я йшла до оселі. Проходячи біля домів, я бачила, що люди чогось з великим зацікавленням кидаються до газети, читають її дуже швидко й хапаючись. На обличчях у них появилась журба й неспокій. Підійшовши до групки людей, я прочитала:

На підставі договору французи займають Тіроль, американські війська відходять до Баварії і Зальцбургу.

Не хотілось вірити. Все ж так було. Тут не було сумніву. Журились тірольці і мотали головами. Вони так вірили в американців і своє майбутнє під їхньою владою. Оце приходив ворог.

І я зажурилась. Не було в мене довір’я до того народу, і я відразу вирішила, що треба їхати. Тільки ж як?

Вже того самого дня вранці від’їхали кольорові. Вони їхали вдосвіта і з поспіхом. Нашим людям пропонували, що заберуть їх з собою. Але ж ніхто не був приготовлений до від’їзду, усе прийшло нагло. На виселку між нашими людьми було занепокоєння і журба. Кожен боявся французів і як комуністів і як приятелів наших ворогів. Усі думали про виїзд. Але ж це належало до тяжких справ. На подорож треба було перепустки з Іннсбруку.

Увечорі приїхав Філько теж помітно схвильований У Комітеті повне розгублення, ніхто не знає, що робити. Американські бюра ліквідуються, американці від’їЇздять. Ми склали нашвидку раду, що робити. Голоси виглядали так: я — безумовно їхати, Філько — як хочеш, то можемо, і Роман — тут тобі добре, маєш хату й трохи молока, сиди не рипайся. У висліді моє безкомпромісове становище перемогло, і Філько наступного дня поїхав по перепустку. Дістав він її з великими труднощами, просто стягнувши Коралишина з авта десь за замкненими дверима б’юра, що вже зліквідувалося. Американці казали, що цілий Іннсбрук хоче з ними їхати.

Між тим були вже такі, що мали перепустки, поїхали до кордону й вернулись ні з чим, мовляв всі перепустки недійсні. Тож і ми вислали Романа на розвідку. До кордону було від нас яких тридцять кілометрів. Дорогу зробив він за один день і прослідив обидві можливості. Від вояків на кордоні довідався, що перепустка добра й запрошували його завтра приїхати, обіцяли, що пустять. Але в СІС, куди його спровадили поговорити, сказали, що ні…

І хоча громадяни, що до мене заходили, впевняли мене, що імпреза не вдасться, ми все ж готовились поспішно в дорогу.

Я пішла до містечка шукати можливости перевезти пакунки військовим автом. Але всі військові авта їхали швидко, не затримуючись, були то вже з останніх. Ніде вже їх не лишилось. Ще мене послали до Пішлевого палацу, де стояла санітарна частина. Перший раз я була в розкішному городі й розкішній віллі Пішля. За високим муром над потоком лежав цей райський куток, повний дерев і кущів, з теннісовим кортом, плавальнею, різними квітяними луками і клюмбами. Вартовий пустив мене на подвір’я, гукаючи здалеку: «Кептен Стоун! Кептен Стоун!» По кількох марморових сходах я ввійшла до розкішної залі з бронзовими статуями, килимами й квітами. На хвилину подумала про Пішля — і як то він себе почуває десь на праці в таборі. Капітан Стоун, молодий білотілий і пухкий жидок з міною Аполлона винурився якраз з купелі й вийшов назустріч мені, покритий крапельками води, одягнений в купелеві штанці. Зворушлива нев’язаність. Я розказала йому моєю мученою англійською мовою, що я хочу, але він сказав, що їдуть до Зальцбурга і пакунків не можуть взяти. Так скінчились мої відвідини в віллі Пішля.

Супроти того Філько замовив Віча, обіцяв йому подвійну ціну, як звичайно за таку туру, і ми готовились на неділю 6 липня в дорогу. Усе це діялось дуже швидко: продовж тижня — зміна займанщин, роздобуття документів, спаковування й від’їзд. Пакували ми майже цілу ніч і були дуже змучені, перехвильовані, перенапружені. Все ж, щоб не було, я не хотіла так нічого в житті, як покинути Тельфс, я не могла дати себе вбити гнобі його беззмістовних буднів і сіряві його безнадійних днів. Я не могла дати себе привалити цим горам, що з цілою вагою давили мої нерви. Ні, ні! Я не могла! В мені жив постійно бунт і стихійна, спадкова, тяга вдаль. До міст многолюдних, до плідних піль, до простору, до життя!

Так колись будилась туга у кочових народів. Брали тварин, своїх жінок і йшли походом у невідоме. В погоні за сонцем, що западало в океан.

Але в мене була ще одна, куди важніша, істотна причина: коли Філько опускав Відень шпиталь написав мені про його стан, який окреслив як безнадійний і закінчив — «той чоловік є втрачений і його смерть це питання дуже короткого часу». Я бачила, як він марнів і нидів, як одяг з нього повисав, і знала, що терпів від сильних болів голови. Кожен день ніс його назустріч смерті. Від років так було й, ця загроза висіла наді мною, як меч. Я мусіла тепер найти місце, де він міг спокійно померти, знаючи, що я маю працю, яка забезпечує мене й дає мені змогу опікуватись сином: допомагати йому покінчити студії. Що могла я зробити тут у малій гірській оселі, де не було й мови про працю? Неспокій гнав мене, гнав до міст, до людей, там де могла я найти для нас обоїх з Романом можливість прожитку, а для мого найдорожчого приятеля, найліпшого подруга — спокійну смерть.

Тож я наглила на виїзд, не дивлячись на всі небезпеки, труднощі й можливу невдачу.

Була неділя. Ми обоє товклись, як навіжені, в’язали коші, забивали скриньки, син пішов у село, прощатись із знайомими. На те ми не могли собі позволити. Та й нашим звичаєм не жили ми близько ні з ким, тож ні за ким було й жалувати.

Біля 11 години заїхало авто й тоді на очах публіки, що виходила з церкви (якраз українська Богослужба закінчилася), ми вантажили свої речі. Ніхто не сказав нам доброго слова на дорогу, ба навіть не вийшли до нас. Усі, зрештою, вважали, що й так не вдасться ця поїздка і що ми вернемось.

Старі прощались з нами ввічливо й запрошували приїхати до них під осінь, як мої помідори будуть зріти. Ми сказали, що вернемося, щоб кімнати не віддавали — так на всякий випадок. Примістились на пакунках і швидко виїхали на закрут, куди я так часто ходила, шукаючи втечі з тісноти, в якій доводилось жити чотири місяці. З полегшою я дивилась, як зникали вежі костела, що щодня дзвонив тричі, доми, в яких не було прихильности, й люди, з якими мене ніщо не в’язало. Коли я глянула на комини фабрики, щось здавило мене біля серця. Це зривалась остання нитка, що в’язала мене з тим місцем праці, де я була так коротко, але залишила там добрий кусок серця.

Потім авто стало спинатись знайомими нам серпентинами вгору. Виїхавши наверх, ми не взяли ліворуч, як на Гогемунду, а праворуч, як до села Мезерн, що лежало на грані пасма (1.100 метрів височини). Це тут де напровесні цвіли крокуси. Цілий час ліворуч ми мали Гогемунду, гора стриміла своїм тяжким масивом і ще тепер погрожувала не випустити нас. Куди авто не їхало, вона була завжди близько — чи то ліворуч, чи за спиною. Об’їхати її було тяжко, й минути не легко. Була як призначення, як фатум.

Оце ми в селі з великим гарним готелем, з верандами. Сюди приїздило завжди багато туристів і людей, що потребували відпочинку й здоров’я. Перед лицем двох велетнів-гір вони грілись і віддавались лінощам. Тепер було там, як і всюди, повно біженців з різних сторін, очевидно німців. У долині глибоченна жолобина, це долина Інну і ще раз Тельфс з його коминами і вежицею. Але вже останній раз. Проїхавши через Мезерн, ми опинились на узгір’ї, що становило новий світ. Той світ лежав на 600 метрів вище від того, де ми досі жили. Просторі полонини, на яких розкинулись села й містечка, як от Зефельд. Був липень, але сад ледве відцвів, а на луках цвіли квітки, які вже давно в Тельфсі відцвіли. На городцях ледве вилазила городина, а салата, яку ми вже в Тельфсі їли два-три тижні тому, мала тут по два листочки.