Чтение онлайн

Але тепер воно варить у великому казані людську кашу і, щоб смачніша була, підливає її кров’ю та перчить револьверними кулями. Завжди хтось когось з-за рогу, чи в чистому полі, в таборі, потязі, чи за містом, отам де сміється даль.

Ґегінген — це наш табір. Це клаптик нашої батьківщини, де живе і тривожиться наша людина. Беручи душу в долоні, вступаєте на терен цегельні. Тут оці ями, з яких родилась донедавна цегла. Ця глина травою поросла і стовпці цегли, коли не придались цим людям, стоять біля печей, в яких випалились колись. А там — бараки й бараки. Вже здалеку сизі дими зраджують, що бездомний кочовик варить собі сніданок. Вони то снуються гадючками по землі, то піднімаються пасмами вгору. Біля них жінки, чоловіки, діти.

Коні пасуться на травах. Коні, якими цей народ вимандрував з відвічних батьківських осель, з чорноземних піль в чужину. По волі чи по неволі. Чи гнав його твердий західній завойовник, чи страх перед східнім хижим драпіжником, що прикидався товаришем і захисником трудящих.

Там, де паслися наші коні, де тирса шуміла… Гей, де ж ці коні не паслись, де не шуміли трави під їхніми копитами і колесами возів скриплячих! Гей, які ж шляхи не слались від батьківщини через усю Слов’янщину — мабуть чи не на край германських земель. Галицькі дороги й ноля рідні прощали їх вигонами, як вони їхали. Хто на південь, а хто на захід. Потім дивились на них Карпати і дивувались: куди ж це пре народ чорноземний? Дивились і щулились винувато. Вони бо не змогли дати йому захисту тепер. Ті часи, коли на їхніх узбіччях розбивались турецько-татарські полчища, минулися. Тепер літаки й танки зрівняли гори з долинами. Даремно шукає захисту народ.

Польща, Словаччина, Чехія, Австрія, Мадярщина, Німеччина… Якби годен далі, народ цей їхав би і йшов би. Аж там де не досягнула б його нічия насильницька рука. Рука, що посягає по його плідну землю і для того, щоб заволодіти нею, мусить вбити її господаря.

Приглядався цей народ життю і краям західніх народів і дивувався їхньому вигідному і достатньому побутові. Він, що жив і працював на найбагатшій землі, не бачив віддавна білого хліба й такого сала, як малий гірський словацький народ. Він, що своїми коноплями, льонами, вовною і навіть бавовною міг би одягнути мало не цілу Европу, дивувався, що інші народи одягнені й узуті, а він драний і босий. Дивувався, похитував головою і вирішував: ні!

— Ні, ніколи більше!

Краще гинути від бомб в многолюдних містах Заходу і по лісах від холоду й недостач, як вертатись туди, де панує північний ворог і смокче кров і соки з нещасної України. Але як вертатись, то зі зброєю в руці, як месник!

Що ж зі сном твоїм про волю, нещасний мій Народе?!

Сон свій і клаптик серця свого разом з життям Ти приніс сюди і на інші цегельні і до інших касарень Німеччини. Тут батьківщина Твоя, тут останні острови серед потопу світового. Чи збережеш Ти своє життя і рід свій хоч на розплідок для майбутнього?

Колись, гей колись в давнину, як ворог наїздив країну, народ стягався за мури твердині. Замикали брами, рови виповнювали водою, народ виливав кулі, гострив ножі та мечі і дожидався ворога. І на нашій Січі козаки готувались зустрічати його не хлібом-сіллю.

Оце тягнуть на Січ нашу сьогоднішню дерев’яними возами, широкими полтавськими, і цілодерев’яними бойківськими, в яких немає ні куска заліза. І ще і ще іншими. Там стара дворянська коляса, розмальована на синьо, така, якою в давнину їздили чвіркою по Україні. Тут жовта бричка, де-не-де навіть авто, старий погнутий вантажник чи яка вибракована лянчія. Тепер стоять під шопами, припавши пилом і чекають. Чи й, може, не чекають уже нічого?

Їдуть автобусами. На автобусах написи: «Зондерфарт». Шофер — німець везе настирливих і зненавиджених чужинців до табору. За що і чому їх зненавиділи? Їх, що несли тягар війни на своїх спинах не менше як німці та ще були гнані до праці батогом, гноблені голодом, тиском і панівним режимом, що гинули від бомб у фабриках. Їх, що працювали тяжко, поки не настала страшна агонія всього промислу під бомбами й з недостачі сировини. А оце тепер кричать, що чужинці їдять їхній хліб, що чужинці упривілейовані. Хіба тому, що легше їх вивозити й вбивати без суду й чести, чого ніхто не робить з німцями. Хто цькує так оцих нещасних? Чи не хтось, кому залежить на цьому, щоб їх виловити й винищити?!

Розглядаються цікаво, допитливо. На обличчях, що давно вже не знали усміху, появляється серед зморшок журби й недостач щось наче проясніння, наче відблиск усміху. Це вони, побачивши своїх, чують подих батьківщини і здається їм, що тут, у гурті почуватимуть себе безпечними. Вже не ловитимуть їх людолови, вже не гнатимуть, зв’язаних за страшні большевицькі дроти. Ночі, повні тривоги, дні, повні страшних вісток, очікування неминулого, жах перед майбутнім. Вкінці зацьковані, доведені до розпачу, самі просять, щоб відвезли їх до табору. Коли зроблять це впору — з’їздяться в Січ. Коли ж ні, зникають одинцем і цілими родинами, бо на них «родіна ждьот».

Ідуть пішки. Клунки, мішки на спинах, подерті чоботи на ногах. Це ті, що не доробились тут на чужині. І з дому нічого було брати. Жене їх у табір голод, недостачі й страх. Ідуть асфальтами, мурованими і м’якими дорогами. Тільки оглядаються тривожно поза себе та на боки. Швидше б до своїх!

Чоловіки, жінки, діти, немовлята. Що сталось, що нарід цей покинув рідний край і пішов на скитання і бездомність?

Бараки, бараки, бараки. Цегляні, дощані, з бетоногиблівкової маси. Ще добре, коли бараки. А то — цегельня. В печах, де випалювали цеглу, по родині. В оцих цегляних, не більших за два квадратові метри, клітинах, де випалюють цеглу, сплять діти. На землі кинуто рядно чи якийсь сінничок, на ньому плахту чи коц — от і ціле житло. Це для дітей. А для старших перед піччю шатро, або з дощок і цегли нашвидку поставлена комірчина. Матеріял нічим не споєний, і якби штовхнути — розсипався б. Правда, до будови вжито і меблів, у кого були, отже — шаф, столів, возів. Плахти, коци, мішки. Запитайте, як живуть? — Нічого, як бачите. — Хоч не гуртом, а кожна сім’я для себе. І хоч блощиці не їдять, як отих в бараках. Холодно? Як кому. Хто має чим добре вкритись, тому й не холодно. Від вітру й дощу теж захисно в оцих печах.

Вже гірше «під стріхою». Це там, де колись сушили цеглу. В тих довгих шопах. В них кублиться людське муравлище. Повідгороджувались меблями, коцами, канапами, дошками, направду серед барахла та дощок годі розібратись. Сплять одні над одними, на найдивніших нарах з поламаних авт, аероплянових крил, якихось коліс.

На доріжках поміж шопами — сорокате щоденне життя. Тут і діти граються, тут і жінки варять, перуть, гладять. Усе в імпровізованих казанах, на з кількох цеглин покладених ватрах, на збитих з дощок столах. Де-не-де навіть попадається порядна кухня, з пристосуванням для газу чи електрики. Тепер вона на подвір’ї і в ній палять трісками, що зачаджують чорні казани.

Біля ватр народ з цілої України. Бездоганна соборність. Тут і слобожани і чернігівці і кияни побіч подолянина, бойка й гуцула аж до лемка. Один говорить майже по-російськи, другий майже по-польськи чи по-словацьки. Оці всі нещасні діти одного народу від Дону по Сян та ще й поза нього по Тису та ще й поза неї.

Чоловіки майструють під шопами. Гиблюють і тешуть, кують і валкують, направляють меблі й речі.

Бараки — найстарша і нашляхетніша частина табору. Недавно, за німецьких часів це були залізничі бараки для «остів» — робітників зі Сходу, чи, як наші кажуть «остяків». Вони містились ліворуч і праворуч головної дороги і було їх спочатку декілька, мурованих з цегли. Аж з часом стали наростати дощані, щораз гірші. Темно розмальовані, з яснішими рамами вікон, з скриплячими дощаними дверима. Посередині коридор, а на обидві сторони з нього двері до кімнат. В частині «А» барак І — це управа і бюра, праворуч від нього кухня і магазини при вході ж зараз, де американські вартові — культурно-освітній будинок, такий же барак, тільки в середині порожній. Це заля театру, виставок, концертів, доповідей, тощо.

В правій «Б» частині лікарня і школа та ще одна кухня. В обох частинах, мабуть чи не посередині кожної, глибока яма, виповнена гноївкою та відпадками, що поширюють відразливий сморід. Це для чогось потрібне було цегельні. Наші прибрали й упорядкували бараки та двір, порожні ще клюмби обклали цеглою, а вугли обвели вапном. Так на майданах нашої Січі заведено красу. Що під час дощів було на них непрохідне болото і в деяких місцях води мало не по коліна, це вже вибачайте. Було таке.

Бараки різні. Були кімнати менші, на одну чи дві сім’ї, і були великі, на двадцять і більше душ. Ліжка тісно одно біля одного, інколи в два поверхи. Коци, мішки, посуд, одяг, люди, діти, машини до шиття, ровери і навіть мотоцикли, візки, тачки, господарське приладдя — словом усе, чого людина потребувала для життя, містилось в оцих скриньках, чи вони були більші чи менші. Інколи дивно було, як вони могли всі вміститися. А вони містились, ще й добували нове майно, ще й багатіли. Хто як, хто чим. При упадку Німеччини, коли то дечого було доволі і можна було брати, брали мало і вийнятково. Брали переважно інші: італійці, французи, серби, греки. Ті, які знали, що вертатимуть додому. Наші боялись, що завтра прийдуть «свої», і вони й того не заберуть, що мали, бо доведеться йти далі. Брали тільки примусово вивезені люди, що зараз же вернулись на «родіну». А як кажуть, і вони не довезли набутого добра додому, і вони не додому поїхали…