Чтение онлайн

Померк вчорашній день великих змагань за владу над світом, стремління германської раси до гегемонії. Купи румовищ в мертвих дільницях оповідають про вчорашній жах бомбардувань. Нині біля них пробігає життя в вічній погоні і страху перед голодом та загрозами Нового Світу. Але руїни лежать тупою, безвиразною масою, погані своїм брудом, гидкі наготою розкритих тельбухів колишніх людських жител. Покручені траверси, зігнені штаби, цегла, сажа. Звисають рештки стін, стримлять залишки мурів. Можете стати й думати над життям, яке пливло колись в тих домах до війни, й можете переживати знову жах пекла, що розсипало доми в румовища.

Як у великому казані, кипить у людському муравлищі. Біжать модерні авта, розмальовані зелено-сірим воєнним кольором. Коли подумаєш, що між фабриками, в яких їх зробили, і суходолом, яким тепер стрибають і бігають, розкинувся Атлантійський океан — дивуєшся, як це ці модерні блохи перестрибнули через «Велику Воду».

Проте вони тут. А на них їдуть молоді хлопці, що цікаво й довірливо розглядають Старий Світ, звідкіля вимандрували колись їхні батьки. Щоб приємніше було їхати, виписали напереді імена своїх американських любок. Правда, в парках братаються з легкодоступними дівчатами підкореного народу, байдуже, чи самі вони білі чи чорні. Жінка народу, який ганебно програв, не розбирає і не надумується довго. Бере те, що принесла поразка братів та батьків і в розкриті рамена приймає переможців. А ще з-за моря, з усім посмаком нового, з ореолом героїв і шоколадок), кавою та сигаретками (не забути ще: з помаранчами й цитринами!). З зворушливою простотою приймає їх, як неминучий дар життя.

Та це тільки декотрі. І вечорами в парках чи де там. Але більшість їх ще не «здемобілізовані». Ще не вернулись з війни-полону чоловіки. Тож вони далі працюють як увесь час війни. Оце разом з чоловіками біжать вулицями, поринають в гамір міста і булькотять в його кольоровому кітлі.

На бульварі негри вчаться від малих дівчаток німецької мови. І дівчатка від них англійської. Тільки й чується: «вас гайст» [60] …, чорні записують щось і потім вимовляють, а дівчатка вибухають дзвінким, дитячим сміхом. Сміх цей котиться по хіднику як скляні кульки, гомонить у садку і не вмовкає до вечора. Тоді вже заміняють малих трохи більші, що теж з неграми і теж сміються. Тільки ж не так дзвінко і не так безгрішно…

Поміж людські стрічки біжать жовті трамваї з своїми незмінними на цілому світі дзвінками. Трублять, свистять, глушать авта. А вгорі літаки. Вони летять понад містом так низько, якби хотіли сідати на дахах.

Серед міста розкинені парки. Соковита, розкішна зелень дерев купається в спеці літнього сонця, дихає повними грудьми назустріч безхмарному розсяйно-синьому небу. Липень і сонце затоплюють місто зливою свого шквару, видавлюючи піт і втому. Але зелень радіє соняшній зливі, в парках співають пташки і пахне сіном. Пахне далеким запахом села.

Нічний дощ з вітром наламав гілля, натряс листя. Вранці, розбігаються жінки з мішками і визбирують гілки. Дбайливо і жадібно. Місто не має чим палити. Червоними краплинами заплакала горобина і глід на камінні хідники, і хоч є літо, жовте листя мокне на асфальті. Замітають його невміло здеклясовані інтелігенти, бувші «наці», панове радники. Одягнені по-робочому, мітлу тримають за кінець довгого дручка і водять нею мляво, щоб не збивати пилу. З часом привикнуть інакше тримати мітлу…

На залізничому мості вже робота. В двох місцях його прорвали бомби. Тепер великими автоматичними свердлами вертять в збочах ліїв. Скачуть іскри, шумить синяво-біле полум’я автогену, куриться білий дим. Публіка йде-пливе поспішаючи, хто пішком, хто на колесах. Переважно до міста. До так званої праці. Праця людей при людях. Бо яка праця може бути там, де всі фабрики стоять чи лежать? Тільки там бюра і всякі: мельде-ерне-рунґс-поліцай-і інші амти. До них біжать точні і працелюбні авгсбурзці.

Під містом рейки, в далині двірець, а з правого його боку видно місто. Його сади, бані і якісь галі. Сунуть туди і назад довжелезні потяги з порожніми товаровими вагонами і з баками з написами «Еллайд форсис».

Так, це Авґсбург і над ним безліч ластівок і розжарене сонце. В звалищах домів і в зацілілих будинках міщанин. Найтиповіший в світі, довоєнний тип міщанина, музейний пережиток на Сході, згадка — «давніх добрих часів» на Заході і ще його постійний мешканець.

Оце Грабен. Старовинний рів, виповнений водою, що біг кругом авґбурзької твердині. Ще там над ним греблі і червоноцегляні брами і побіч оборонний мур, смішно низький, з малими щілинками на страшну колись пальну зброю, що її набивали руками і якось там запалювали. Чи справді це все ляльково-мале було колись таке грізне? — запитуєте ви, що привикли до танків і літаків. Оці дитячі забавки: касареньки з червоного кубика, брами і звідні мости і олив’яні вояки. В рові хитається човник, а над водою кивають головами рожеві далії, густіють жовті жоржини і цвіте, спинаючись, квасоля. По той бік рову ще зацілілі старі будинки: в німецькому стилі з вузькими фронтонами в три-чотири вікна, що вгорі вибігають у гостру, трикутну мансарду під черепичаним дахом. Кожен інакше розмальований: білий, сірий, ясніший і темніший, різні відтінки жовтого, рожевого, бурого, бронзового. З різного кольору «рольо», переважно зеленими. Коли дивитесь на їхній гротесковий вигляд, думаєте, що кожний сусід старався конче відрізнитись від сусіда. Може з заздрости, а може зі страху, що в місті можуть не знайти його будинку, можуть попутати його фірму з іншою. А там: варенгавз, цігаррен-гавз, ґрослягер, веркштетте [61] і інші.

Широкі, кріслаті липи біжать рядком по Оберер Ґрабен. Вони вже не пахнуть і вкриті безліччю овочевих кульок. Під ними лавки, на яких сидять жінки і плетуть своє незмінне, вічне плетиво. Тільки голоколінні чоловіки нудьгують: курити нічого, газета появляється раз на тиждень, пива обмаль…

З полудня пан Геберле вибирається на похорон сусідки. Ви зустрічаєте його на сходах, здоровите і відступаєте набік. Оце він проходить поважно, святково одягнений: на ньому довгий чорний англез, біла сорочка з твердим комірцем, що гордо виставив ріжки спереду, чорна краватка, чорні шкіряні рукавиці на робочих руках (він носій в складі меблів), свіжо-почищені черевики і — циліндер на голові. Подумайте: автентичний, блискучий, свіжовичесаний циліндер! Вправді шви дещо висіріли. Хто і коли зробив це чудо мужеського одягу — але фасон урочистий і полиск бездоганний. Так одягнений виходить пан Геберле на вулицю і всі поштиво вітають його. В трамваї моторовий потискає йому руку — це ж колега і сусід з пивної.

Пан Геберле витирає великою латастою хустиною піт з лиця. В руці у нього квіти: дві фіолетові левкої, завинені в бурий пакунковий папір. Папір, що в своїх брудних зморшках містить історію воєнних переходів з рук до рук і з упакування на упакування.

Ах, Пан Геберле! Ах, циліндер! І ніхто не дивується, ніхто не всміхається. Видно, пан Габерле є щоденним типом на вулицях Авґсбургу. Тільки чужинець вирячує очі, чужинець зі Сходу, що давно забув уже, як виглядає циліндер. Хотів би посміятись, але, розглянувши поважні обличчя тубільців, не робить цього, тільки значущим поглядом перекидається з сусідом.

Босі дітиська гонять по вулиці, як на цілому світі, купаються в басейнах з водою до гашення пожеж — чого не було ніколи до війни, бо їх не було тоді, оцих басейнів. Навіть американського вояка, що годинами грається м’ячиком, припікає сонце, і він скидає одяг і в зелених штанцях плигає в вуличний басейн. Публіка хотіла б підсміхатись, але якось в’яжеться. Все ж переможці і з Америки. Сама назва будить пошану…

У чистих крамничках, оцих «кольоніяльгандель» стоять за лядами типові і вічні продавці в сивих халатах з сивіючим вусом і міряють бляшаними шуфлями грисік і «нудельн». Ех! Минулися часи, коли були справжні кольоніяльні товари: мигдаль, родзинки, ваніля. Нині ячмінні крупи і чорні нудлі. Навіть цукру ні сліду. Від місяців. Я, дер кріґ [62] .

Перед домами малі городці. Навіть в середмісті перед великими будинками. В них картопля, помідори. Увечері виходить пан Вебер і поливає поливачкою свою городину. На подвір’ї пан Моцарт притягнув на малому чотириколесому візочку дерево з Зібентішвальду. Вже сушаться на подвір’ї в рядочки поскладані білі полінця.

Чорний ангорський котик вистрибує на пліт і, вигнувши хребта, понявкує нудно і стиха, дивлячись на вулицю своїми аґрусовими очима. На шиї біла зірка. Любий котик нашого міста!

От тільки біда: ввечері ані пан Геберле, ані пан Ваґнер, ані навіть пан Бетікофер не можуть піти до штрассеншекке [63] на пиво. Сирена реве і нагадує підкореним, що вони мусять іти додому. Отже вертаються з міста ще до сирени і, сівши в кухні на софі, зідхають, покурюючи люльку, виповнену чим хто має.

В романському стилі банясті костели. В них дзвонять дзвони. Але звуки тонуть в гаморі міста і лягають глухо в його щоденній метушні. Їх мало хто чує.