Чтение онлайн

Каштани вже обліплені кільчатими овочами. Деякі з них уже час від часу падають на вулицю. Це на втіху дітям. В самий полудень панство Вельфель їдуть вінчатися. Карета, автентична, панська карета, хоч винаймлена в відповідному «унтернемен» [64] . Коники чисто вичесані і лискучі, карі. На вухах білі покрівці, на голові білий очіпок. На передку кучер в Ліберії і в білих рукавицях. Чудо міщанського побуту, самовпевнене і горде, свідоме своєї ваги в цьому торжестві. Карета лисніє ляком, у вікнах фестони з зелені, — всередині панство молоді в вельонах, чорному і в квітах. Товсті мами в круглих капелюхах.

Так, хоча в руїни лягла більша частина міста і вночі страшить смерть і жах пустки, хоч місяць світить білим сяйвом на ці модерні докази культури — проте міщанин живе. Його не вбили зарядження фашизму і воєнне лихоліття. Його не підкорює Новий Світ, що грається м’ячиком на вулицях його міста. Він живе, може доживає своє життя.

Оце його хата. Тепер в ній сутінок — у багатьох хатах немає віконних шиб і їх замінили папою чи дошками.

У вікнах червоні шкарлети і невідступні фуксії. Вони скапують вздовж стін, як завжди, як перед віками. Обидві рослини невідступні товаришки міських вікон. Навіть петунія не зуміла їх заступити. Були, є і будуть завжди, як довго будуть вікна. Кулі червоних квітів, як з паперу, як неживі. І листя як штучне. Таке зелене, як малюють його діти однією фарбою.

На вікнах зранку вітряться червоні матраци в жовті квіти і червоні подушки. Господині увихаються з щітками і, згідно з швабською педантерією, полюють на пил. А крізь вибиті вікна падає його досить в хату.

На старосвітських комодах в’януть білі далії в двовушних зелених фляконах, старих, ще від бабуні, що дістала їх колись на якийсь «ґебуртстаґ» [65] .

На підлогах килими і хідники. Темні масивні меблі з багатою різьбою, з ніжками і стовпчиками, витинаними і жолобленими на різні лади. Меблі тяжкі, старовічні. На комодах і креденсах безліч ваз і вазочок з порцеляни, ониксу, скла. В них сушені квіти, різні дрібниці — спогади з подорожей, прогульок. Щось, що мало колись і для когось якусь вартість. Нині це все пожовкле і покрите пилом, який дуже дбайливо усуває господиня. Але проти старіння і вона не допоможе…

На столі і столиках альбоми. З знімками, картками і репродукціями. З них виглядають обличчя давно неживих людей попередньої епохи, вусаті і з бачками чоловічі і з високими фризурами, в ковнірцях до підборіддя і в шнурівках жіночі. Нагадують тіток, бабок і дитинство…

На стінах синьо обведені білі полотна з прехитрими написами на взір: «Морґенштунде гат гольд ім мунде» [66] . На полицях блискучі горщики, моздірі, пательні.

Білими завісками грається літній вітер. Пані Бетікофер, товста і зашаріла від огню, пече свій «кухен» [67] , бо завтра неділя і як же без нього. З сусідньої кімнати запах цибулі і «голяшу».

Літературні альбоми — збірники минулих літ такі знані, любі. Вони відкривали вікно на красу і поза будні, будили чарівні сни і мрії у дівчат про ідеальних коханців, про Ромео, що поночі спинається драбинкою у вікно, а хоч би про ревнивого Отелло, що вбиває з кохання, вже не кажучи про зідхаючого й гинучого Вертера. Сни, яким в житті не прийшлось ніколи здійснитись. Вони йшли врозріз з дійсністю, холодною та тверезою, і багато з цих дівчат залишились старими дівулями. Фройляйн Елізабет, солодка і м’яка Елла, фройляйн Доктор — суха і розсіяно-боязка вчителька. Оці всі, що, маючи в собі стільки прив’язання до господарства, стільки домашніх прикмет німецької жінки, мусіли залишитись самі, «оне гайм» (без домашнього затишку), і жити з мамою чи сестрою, а то й у чужих. Вони становлять велику частину публіки, яка молиться побожно у великому Ульріхсмюнстері, що дивом ще уцілів від бомб. Темно одягнені, скромно похилені, вони клячать, співаючи акафисти до «Гіммліше Розе» [68] і вірять, що коли щастя минуло їх на землі — буде їм дане на небі. Крізь пощерблені і дошками полатані вітражі падає на них жовтяве світло заходячого сонця і гра органу підносить душу понад день і його тяжке зло аж під в’язане високе склепіння і вище — понад місто руїн у світ, де немає болю…

Але під вікнами їхніх домів нова дійсність і нове життя йде своїм дивним незбагненним шляхом. Там місто гомонить і булькотить і б’є живими хвилями об свої пощерблені мури, об руїни своєї слави з-перед віків. Це не мільйонне, не світове «ситі». Це Авґсбург. Одно з міст баюварів, що колись ходили походом на Тіроль добувати альпійські, соняшні долини.

Є в тому місті щось зовсім нове, чого досі ніколи не було. Щось наскрізь модерне: Camp of Displaced Persons, чи іншим, теж чужим словом — лагер. По-нашому табір, чи обоз. Це там, де інше людське муравлище клубочить і живе своїми тривожними буднями, виповненими болючим, гірким і повним тривоги змістом. Від цього змісту вони тяжкі, як олив’яні кулі. Але вони дорогі для тих там, у цегельнях. Може це останні будні їхні. Може завтра, темне завтра рівнозначне з загибіллю. І вони йдуть і їдуть, стягаються до гурту. Туди, на Січ свою новочасну, щоб боронитися від людоловів і від насильних репатріяцій. Вони йдуть і їдуть. Оце дорога їхня.

Трамвайна зупинка коло Штадтгартену [69] . Біля зруйнованого бомбами муру. З щілин — кущі, понищені гортензії і поламані глоди. Посередині дімок що був колись може портьєркою, може осідком доглядача. Нині в напівзаваленій дірі живе литовець — годинникар Лєбеджінкас. Це централя не лише паскарства, але й для всіх, що їдуть на Ґегінген, до таборів.

Тут залишають клунки, речі іі вістки. Кожної хвилини довідуєтесь, хто, тобто не хто, бо завжди ці самі «вони», ловили, де і кого, який табір вивезли, яка комісія де з’явилась. У вікнах кілька годинників і напис, що ремонту з причин браку матеріялів не приймається.

Перелучивши біля парку свого смішного дишля, котиться цитриновий трамвай від мосту на Ґеґінґен. По дорозі червона Гінденбурґкасарня. Які народи чекають в ній свого повороту на батьківщину? З вікон звисають: біло-синя промениста зоря греків, біло-червоно-зелені смуги італійців, біло-червоні поляків. Цс збиранина народів, яких німці зігнали до себе на примусову працю. Усі народи рабів, що мали панам простелити шлях до перемоги. Нині відітхнули: панів не стало і вони вертаються додому. Дехто з піснями й музикою, інші мовчки та боязко. Як хто, і до якої «родіни»…

Потім рейки — раз і рейки — другий, і біля них малі городці з веселими альтанками, з даліями і рожами з клюмбами, обсадженими замість квітів капустою, калафйорами й цибулею. Але кругло в рядочках кольор за кольором, щоб було гарно.

На полі танки і гармати. Оце змучені війною заслужені вбивники людей і руїнники міст. Тепер відпочивають. У чорній масній твані вилискують калюжі дощової води і купається ранкове сонце. Дула гармат розказують гордовито про свої колишні успіхи. Вони як старі, сонні крокодили, що дрімають над болотом.

Як оком кинь — вагон за вагоном аж геть далеко в сизу даль. Останні ледве майорять у ранньому тумані й розпливаються в димах, що їх кидають клубами потяги проїзджаючи за танковим полем. А там комини мертвих фабрик — високі й холодні стремлять у небо.

Гладкі асфальти біжать з міста лискучими стрілами в зелень піль. О! Простір! Далекий, безмежний простір. Зі здивуванням летить око в даль. Груди віддихають вільно і хоч свобода, спроможність іти в даль — пережитки минулих віків, і над усіми нині ланцюг, що припутує до клаптика суходолу, де припадком ми опинились (під загрозою арешту не вільно виходити поза табір!), проте чується простір. Душа росте, ширшає і думки линуть за обрій. Здається, ми ще не досить далеко пішли в звіт. Здається, що перед нами ще Париж, Антверпен, Бульонь…

Мій Боже, світ!

Ця зрадлива мрія тягнула нас непереможно на захід. Певно, вона й нині тягне степовика Сходу на асфальти європейських міст, у світ гамору й метушні. Мабуть і йому набридло сидіти в степах між пісками, спекою та безводдям, і помадрував на Захід. Щоб розважити нудьгу села і беззмістність піль. До життя, до життя!

Але воно тут в Европі затискає сталеву долоню на шиї мільйонів людей і погрожує їм загибіллю. Воно — їм і нам усім. Реєстрації, заборони, лови на людей, примусові вивози, масові арешти й суди. Може, щойно коли вигине декілька мільйонів нас, нас усіх і різних, може голодне, нещадне життя наситить свою жадібну пельку і стане іншим…