Чтение онлайн

День у таборі має свої права, як і всюди. Аж дивно, що люди мають стільки занять і що таке дрібне, звичайне життя таке повне змісту.

Дими синіх ватр пахнуть вже здалеку стравою й мандрівкою. Поліцисти йдуть на вправи і співають. Співають вже не старих пісень, а тих, що співав колишній легіон, і тих, що співали партизани по лісах. Багато дехто побував і в одних і в других. І тепер, якби могли, якби рушниці, було б кого бити.

За бараками, між шопами, щоденні жіночий чи й чоловічий день. Гомін розмов і криків, плескіт води, шум щіток, що шурують посуд чи меблі, дзвін молотів. І дитяча пісня. Це школярі маршують по майдані. Веде молода вчителька. Співають. Якоїсь школярської, бадьорої.

Майстерні: шевська, кравецька, столярня. Хори: церковний і світський, аматорський гурток.

В лікарні зеленіють віконниці на сірих стінах і над бараком напис: «Ляґеркранкенгавз [70] ». Там амбулятор один біля одного. Там свій хворий до свого лікаря по раду й поміч іде. Своя, рідна рука біль гоїть. Тим, яких донедавна німці не лікували, а мучили. Хворих на працю гнали, жінок плоду збавляли, співдіяли з владою табору, що висмоктувала кров з східніх робітників. Трохи вони, бач, скидались на людей, алеж більше похожі були на робочі тварини, що нації панів мали служити для осягнення перемоги.

Дехто й дивується, що не по-німецькому і не по-російському тут говорять панове доктори, а «по-хахлацьки». Зачинають, звичайно, самі від руської мови. Та галичани «не панімають». Тож переходять на «мужицьку». Твердо й гостро галичани тримаються своєї мови, хоч і «сікають» погано і «бувєм, ходилам» не покидають.

Реферати: харчовий, праці, одяговий, культурно-освітній. Мало їх є?

Росте табір. Там по селах і містечках тривога. Там заїздять большевики з американцями і там бургомістри виказують, де живуть чужинці. Навпереміш беруть. Насилу. В’яжуть, б’ють, беруть. Кого з дітками, кого без дітей. Кого з речами, а кого самого. Удень і вночі. По лісах люди сидять. Вже й кров полилась в Кемптенському таборі. В гурті безпечніше. Ех! Якби могли! Якби так вдавнину! Виточив би гаківниці, наробив куль з оцього заліззя чи ножів наточив з нього, з оцих воєнних відпадків і боронився б. Але нині? Нині відгрожуються: живцем не візьмуть! Хай б’ють, хай стріляють, а живцем і по добрій волі не підемо! Ви думаєте на батьківщину? Ба якби! Алеж це на смерть, або в Сибір. Навіть якби додому. Який це дім, коли в ньому панує страшна большевицька неволя, страшним терор. Ні, доки вони там, не вернемось!

Вдень і вночі стійки стоять, на сполох б’ють, коли побачать червоні зірки, або й вояків на машинах, що заїздять у табір. Тоді люди, як мурашки: вироюються з усіх щілин цегельні, з усіх воріт і стежок. І в поле і в місто і в ліс. Така їхня оборона.

А довкола табору коні пасуться, іржуть по травах і трави шумлять на чужині.

Одного дня короткий наказ: «Негайно пакуватись і вантажитись на машини! Усі переїздять в касарні на Крігсгабер!»

І що тоді не діялось в таборі! Мішки літали в повітрі, як літаки, подушки, як птахи, посуда скакала, як жива, стільці і столи попали нагло в рух і непогамований гамір. Хтось сказав, що життя — це рух. Тут і бачилось тоді життя. Коні, вози, авта, спини, руки, ноги, стільці, казани, харчі, діти, колеса, ночви, лахміття…

Французи-шофери не дивувались. Були в партизанах за спиною в німців, були на фронті, були в російській займанщині і тепер тут. Возять.

— Потім повеземо вас до Росії. Чудово! Возили ж поляків туди!

Городи, цілі чи побурені доми. Нічого більше. Це вже не на Ґегінгені: це тверезі будні міста, постійний рух авт і трамваїв і військовий рух на «мілітері ровд». Через міст на Вертаху, що має плитку прозору, але негарну воду, через місто, поміж крамниці і людей. Аж до наріжника. А там діла країна касарень. Милями город чи поле, праворуч вздовж головної вулиці великі будинки лікарні для поранених німецьких вояків ще з війни, і праворуч теж темносірі жовтаві чотириповерхові будинки, огрядні, під черепицею. Посередині майдан просторий і гарний. Усе обведене огорожею з бетонових стовпців і залізних штахет. На брамі — варта. Вже не хлопці-поліцисти, а американські вояки. Нудьгують у будці, жвакають гуму.

Яку ж метушню завели нові пожильці будинків! Як навала, як сарана, впали в це приміщення, призначене для тисячки з чимось. Три тисячі їх з’їхалось. У кімнатах по декілька родин, а потім всюди. Там стайня. Ше кінські відходи на бетонній підлозі. Між конем і конем перегорода. На білих стінах написи: «Добре чищення — це половина відживи коня», «Картач і вода — коневі потрібні, як їда» і багато інших німецьких приповідок, що свідчать про добре обходження з кіньми. Звісно, тварина вимагає. А потім вона — це не які там «ости», це шляхетні коні, товариші людини. Просторі, ясні, білі стайні, гарні жолоби, електричне світло.

Кочовики зі сходу розміщаються в стайнях. Уже з свого домашнього барахла побудували нашвидку стіни, що відгороджують родину від родини. І знову мішки і мішки і колеса і приладдя і домашній посуд.

І на горищах в стайнях, де було колись сіно. — «Нічого, кімната дуже хороша». У різні птиці, де на колодці ще пір’я і кров зрубуваних голів. В майстернях і всіляких касарняних додаткових шіпчинах.

За іншими народами, що досі тут жили, вимітають гори сміття, парять блощиць, що їх тут без міри. Ще на стінах написи: «СССР по всему міру», або «Єще Польска не зґінела». В найліпшій згоді обидва кличі один біля одного.

У трьох займанщинах животіє бездомний народ. В касарнях, бараках і поміж людьми в приватних кватирях. Одному здається, що певніше в гурті, другий ховається одинцем, як дикий звір. Одні кажуть, що табори вивозитимуть на «родіну», другі, що якраз в таборах безпечно, бо насильно тяжко взяти тисячі народу.

У Зоммекасерне клекоче життя. Довкола площі згуртовані будинки, в яких роїться народ. На площу щоденно заїздять машини, забираючи робітників на працю. Їдуть десь до військових установ прибирати. В побічниці застромлена рижева мітла, стримить високо і здалеку говорить про фах тих, що їдуть машиною. Більшість їде в ліс по дрова. У велетенській шопі ростуть гори порубаних і порізаних кругляків. Запах мертвого лісу. І люди тішаться: видимо, прийдеться тут зимувати, коли возять дрова.

Оце виходять діти на вправи. Парами, в сірих халатиках, спершу дріб, потім старші.

В погідну неділю на майдані правиться богослужения. Співає хор, і люди приходять і відходять — хто молиться, а хто тільки прислухається.

Дуже простора і майже в цілості засклена будівля. Так наче б то це була колись теплярня. Нині будують в ній нашвидку сцену. Гупають молотки і сокири, стружать гиблі. Театр уже є. Якраз привезли їх з Форальбергу, цих бездомних, навіть вдома вічних скитальців, носіїв нашого мистецтва. Театр Блавацького. Зажадали американці, щоб грав театр. Треба, бач, розваги народові…

Робітні: кравецька, шевська, столярська, слюсарська. Монтери, навіть виписано чергових. Коротко: все, чого треба до життя.

На стіні секретаріяту графічний плян структури табору. Там усі ці секції і відділи. Освітня секція, літературна, редакція часопису «Наше Життя», де замість передовиці еротична новеля так і говорить про безвиглядність наших буднів. На літературних вечорах письменники читають героїчні епопеї про гетьманів, що, живцем замуровані в далеких північних твердинях, проклинали катів. Вони не можуть клясти нинішніх катів, всесильних на світовій арені, тож кленуть їхніх предків, що так широко промостили дорогу кривавому московському теророві наших днів.

Амбуляторія гарно обладнана і чисто прибрана. В широкі ясні вікна вривається синява осіннього дня і впадає гул авт, що божевільним темпом гонять кудись біля касарень в поле чи до залізниці. Хто зна, чи завтра вони з таким же божевільним, але байдужим поспіхом не приїдуть брати оцих тут «на родіну», на безпощадну загибіль. Але нині народ уже трохи привик до них і не лякається так, як колись в цегельнях. А може почування своєї числової сили робить його відважнішим?

Центральне місце на майдані займає кухня. Жовтявий будинок, на якому табуном скачуть розмальовані гніді коні. Очолений вежичкою з годинником. Довга черга вполудень і ввечорі. З мисками, коробками, бляшанками. Домашніми, військовими, купленими, привезеними, знайденими. Щодня в них дістають той самий «суп»: мішанину з картоплі, м’яса, крупів і зеленини. Часом авта завозять яблука, і тоді на картці червоними буквами виписано, скільки яблук на голову і коли можна дістати.