Чтение онлайн

На авто сіли по дорозі ще якісь прохожі. Один з них віденець розказував з гумором, що він втратив під час війни. Коли запитав мене, що ми втратили, я відказала: у нас украли батьківщину. Де їдемо? — кудись до міста. Насправді ми мали перепустку до Мюнхену. Та знали, що місто під час війни дуже пошкоджене і ледве чи вдасться там приміститися.

Було дивно, як мало слідів залишила в цьому гірському світі війна. Все ж були це околиці дуже сильно бомбардовані в останній час, і нам здавалось, що там немає ні хати, ні людини. Між тим усе стояло собі мирно і гарно і Зефельд — містечко клінік і шпиталів — дрімав собі на своїй полонині дрімотою закиненого в гори містечка. На стінах домів помальовані стояли святі з Євангеліями і сивими бородами, Матір Божа з Дитятком на руках і з усміхом на обличчі. Улюблений образ Христофора: міцної людини, що несе через ріку Дитя, що держить земну кулю в руках, такий знайомий з стіни готелю Цур Гогемунде в Тельфсі, зустрічався і тут так часто. Тірольці радо живуть в домах, яких стіни прибрані образами, переважно святими. І треба сказати, що де-не-де були дуже добрі і по-мистецькому виконані картини. Завжди германські типи: біляві міцні люди, повні жінки, старий німецький одяг і тірольські кольори: червоне, синє й біле, — рододендрон-альпенрозе, ґенціяна і едельвайс. Бували й історичні картини, на касаркях головне, баталістичні, приїзди якихось королів чи вождів, святкові, національної події. Великі, червоні хрести значили ще нині дахи лікарень, розкішні вілли цього туристичного колись містечка, повні хворих, інвалідів. Довкруги містечка вершки гір, які тут так змаліли. Навіть Гогемунда видавалась на половину нижча, а її вершки з цього східньо-північного боку зовсім інакші.

З Зефельду бігла дорога серед полонин, покритих буйними травами та вела до села Шарніц. Що ближче до села, то зникало почування полегші, його місце займала журба й тривога. Близько кордон, з ним невідоме.

Шарніц мабуть ще вище лежав, як Зефельд. Тут уже на горах мало було сосон і зараз же — жереб та каміння. Село над річкою Ізар. Вже ми були над новою річкою. Вона не була велика, але котила швидко свої синьо-молочні хвилі до Дунаю. Вилась тіснинами попід гори, випливши десь під пасмом Гогемунди. І знову церковця з гострими вежицями і знову ратуша, розмальована гербами, як і в Тельфсі, і помальовані, огрядні доми. І кордон. Здалеку видно рампу й напис: Стоп!

Так ми й зробили. Молоді вояки пізнали Романа й радо з ним вітались. Перепустка й ми були «о кей», але в справі речей звеліли нам піти до СІС. Молодий, стрункий старшина поставився до нас неввічливо. Заявив, що перепустка недійсна і пустити нас не може, що ми як чужинці повинні їхати до Іннсбруку до табору, відкіля нас відправлять, куди треба. Зокрема не подобалась я…

Не помогло переконування, що перепустка видана за всіми вимогами влади і стверджена іннсбруцьким СІС. Зокрема авто не мало права переїзду через границю, це правда.

Ми вернулись до границі й стали радитись. Оці вояки порадили нам, щоб пакунки скинути перед границею, авто відпустити і якось собі потім порадити. Заявляли — для нас перепустка добра, для СІС ні. Що було робити? Вони погодились пустити Романа на другий бік. Там Роман мав знайти фіру, що забрала б речі. Лежав там Міттенвальд, містечко, де жив мій колега д-р Домбчевський, який мав свої коні. Це Роман ствердив під час поїздки велосипедом і договорився з лікарем, що допоможе нам в разі потреби. Тож ми розраховували на цю допомогу, ще розважаючи в Тельфсі про труднощі й вимоги дороги.

Пакунки ми скинули за границею та стали чекати Романа, що на велосипеді поїхав до Міттенвальду. Його не чіпали ні СІС, ні вартові. Вони здружили з ним з першого разу, клепали його по плечах і пускали через границю.

Чекали ми з дві години на палючому сонці, стало братись під вечір. Неспокій, що зразу був загніздився в мені, ріс. Я боялась, чи хлопця не затримало СІС. Надто довга його відсутність непокоїла. Тож я вирішила піти в тому напрямі, може якраз побачу його біля СІС.

Коли я стала доходити до будинку тієї установи, вже заздалегідь з ганку побачив мене на дорозі цей старшина. Був очевидно поінформований про наші пляни і чекав, що з того вийде. Затримав мене і накинувся з гострим криком, мовляв, він не дозволив нам їхати і не дозволить, іти невільно. Я сказала, що вартові мене пустили, та це тільки збільшило його злість. Я вернулась дуже схвильована. Тепер становище ставало прикре: ні сюди, ні туди. Пакунків стільки, що нічого з ними вдіяти, транспорту жодного. Швидко ми порадились, і Філько став перекидати пакунки через границю назад. Були то тяжкі скрині з книжками, посудом, лікарським приладдям. Якийсь чоловік помагав йому на наше прохання. Я упросила когось піти до села по фіру, щоб звезла кудись: в сусідстві була господа з великою стодолою. Їзда не далека але треба було мати чим. Я сиділа на клунках і обганялась від вояків, які старались добутись до них. Схвильовані, покриті потом і пилом, ми з трудом звезли до стодоли «Цур Травбе» свої речі. Коли ми зупинилися в стодолі, трохи відпочили. Тепер можна подумати, що далі. Дуже неввічлива господиня відмовилась прийняти нас на ніч — немає місця. Тож пішла я від хати до хати проситись. По багатьох проханнях нас прийняли власники готелю «Цум Адлєр» та примістили у якісь комірчині. Усе зайнято для біженців. Зрештою в подібному становищі опинились чимало німців, які так як ми приїхали з перепусткою на кордон і яких не пустили. Одні стояли з своїми автами при дорозі й «кампували», чекаючи на щось, другі чекали в хатах, інші від’їздили кудись. Та ми мали багато пакунків, усі не тільки дивувались, але й сміялись з нас.

Коли ми вже були приміщені, приїхав Роман з фірою. Фіра поїхала з нічим, а мене він лаяв, що я непотрібно «швендялась», що якби не я, все було б добре. Обидва чоловіки, здавалось, бачили причину не успіху в мені та в моїй білій шапочці — наче б не знали, що сказав старшина з СІС.

Що ж робити далі? Вертатись до Тельфсу я ніяк не хотіла. Становище було невідрадне: не усміхався мені захвалюваний «дах над головою і молоко». Краще вже до Іннсбруку. Але куди, до кого? Ні, ні! не туди дорога! Проте: як же далі?

Заснули сном крайньої втоми з вичерпання так фізичного як нервового.

Вранці ми вирішили таке: Роман мав прослідити другу дорогу вже тепер на «зелений» кордон. Цю дорогу знав він з поїздки велосипедом. Від німців ми чули, що туди пробираються ті, що їх не пустили через Шарніц. Але в нас стільки речей…. Кожен мотав головою. Я мала їхати до Зефельду, де було ще якесь СІС, якого печатка мала більше значення як Іннсбруцького. І знову Роман поїхав собі преспокійно через границю, а ми чекали. Була в Шарніц залізнична станція Міттенвальдбан, і потяг їхав по полудні о 4 годині.

До обіду я була вільна. Філько договорювався з господарем про приміщення пакунків, якби ми взагалі не могли нічим і ніяк виїхати з ними. Потім ми обоє розбіглись по селі шукати транспорту. Коні були в полонинах при сіні, договори з людьми йшли тяжко. Тож бігали ми за кіньми і за бензиною безуспішно.

В міжчасі через кордон був великий рух: їхали американські війська до Баварії, чи далі. З ранку до ночі гуділи особові авта з елегантно одягненими старшинами. Були і ті, з червоними зорями, і на місці, де американці пишуть імена своїх любок, був клич: пролетарі всіх країн, єднайтеся! Клич могутній і грізний. Вони їхали собі через кордон значно легше й вигіднійше, як у себе дома до котроїсь з союзних республік. Навіть їх не спиняли, навіть паперів не жадали.

Разом з відходом американців приїхали французи. Це були також «кольорові»: смагляві марокканці й альжирці. Вони стояли на залізничній станції. Були зовсім не схожі на американців! Цілком байдужі, задумані сини пустині. Білий завій понад смаглявим лицем, що інколи носило сліди шляхетної краси, часто гостра борідка. Нагадувались оповідання про дивний і часто грізний мусульманський світ. Вставали в спогадах образи, знайомі з казок Тисячі й одної ночі.

Зі станції лунав пустельний плач флейти. Одноманітний, гостротоновий і тужливий. Навколо стояли оці вояки, похмурі, байдужі й заслухані в музику своєї батьківщини. Їм доводилося дивитися не на пустелю, розіскрену сонцем, а на тисячометрової висоти гори. Такий чужий і далекий був для них цей світ! У них не було навіть тієї хлоп’ячої цікавости, яка була в американських вояків.

Одяг цих вояків був старий і знищений. Про бензину, за якою я до них ходила, вони й не думали: не було.

Пополудні вернувся Роман з вісткою, що через Льойташ можна їхати зовсім добре, кордону ніхто не береже, і їдуть туди усі, кого не пустили на Шарніц. У лісі є дорога розірвана мінами, і через прірву треба перенести клунки. Він навіть договорився з носіями. Там зорганізована ціла переправа, і всі без труднощів переходять. Віддалення таке саме, як і до Тельфсу яких 30 км.

Що робити? Їхати? З такими речами? Роман запевнював, що все піде. Все ж не хотілось вірити, що одну дорогу пильно стерегли, а другу і зовсім ні, хай вона й пошкоджена. Все ж ми вирішили ще спробувати справи у Зефельді. Мала їхати я. Алеж потяг їхав в одну сторону, а в другу — 11 кілометрів пішком. Роман поїхав потягом, але взяв з собою велосипеда.

І знову прийшлось чекати. Нерви перепружені, втома брала верх. Були ми в пустці, без дому й дороги. Так недалеко був Тельфс і хата, щось шептало несміло. Але я гнала його решткою сил, останками опору.

Вже під вечір я пішла в напрямі Зефельду. Йшла між сіножатями, на яких гребли сіно, порожня і вбита. Часом здавалось, що постійні докори — пощо було «швендятись» не позбавлені рації. На оборону від них я мала тільки одне: не можу довше! В останній час в Тельфсі я вже стала така нервова, що не могла спокійно говорити, і між мною й чоловіками були не раз непорозуміння. Я ненавиділа миски, ложки, ненавиділа хату, ненавиділа Тельфс. Я мусіла йти кудись, де люди, фах і життя.