Чтение онлайн

Футбольні змагання в неділю хвилюють увесь таборовий і позатаборовий світ. Це українці змагаються з поляками. Але після братолюбної промови і трьох одержаних голів поляки зривають дальші змагання, мовляв, «з такою голотою вони ще ніколи не грали». Не до смаку їм українські голі.

Роблять клюмби, садять квіти, прибирають площу. Але серце стискається тривогою: дещо вгору від табору при головній вулиці звисає з вікна кривавий прапор з серпом і молотом. Мовчазний це будинок, але прапор говорить-кричить здалеку. Так, як радіо з Люксембургу, яким заповіли, що 250 тисяч недобитків мусітимуть вернутися на батьківщину і «взяти участь в мирному радянському будівництві», а їм за це буде забезпечена свобода слова і віри. Справді: «ідіженість білізні». А вони причаїлись в своїх казармах і ждуть помилування від західньої демократії — або смерти від насильства. Живцем не дадуть себе взяти.

Вагітні тривогою, безнадійні дні в таборах усіх трьох займанщин. Не під прапором, не під охороною. Інші народи, як тільки заїдуть в яке пристановище, вивішують прапори. Але наш суворо заборонений. Він є знаком бунту, а для союзників ще й знаком недотриманих договорів. Він означає, що є ще хтось, хто не кориться страшній перемозі, якій кориться цілий світ. Хтось зовсім божевільний. Алеж наше божевілля випливає з певности, що «там» жде нас неминуча загибіль.

Оце готуються прийняти високого гостя-переможця Німеччини. Вранці залітає така панічна вістка до табору. І тоді починається біганина, прибирання, миття, чищення. Бюра всі в напрузі і тривозі: хто буде? що скаже? чи не дасть наказу всім виїздити відкіля прийшли? Те саме думають громадяни. Проте, розбіглись посли: один за круглим білим хлібом з німецької землі і з американського борошна, яким мають вітати гостя; другий — за квітами.

Площа як мальована: чистісінька, визамітана (свавільний вітер кидає все нові каштани!). Шкільні діти уставились парами, вчителі і священик бігають, хвилюються. Уже в дівчинки в руці китиця яскравих далій. Хор стоїть напоготові і поліція на «позір». Цікаві — збоку, інші в вікнах. Щохвилі: «їде, їде!» Ворожать, що це добрий знак, що «він» хоче познайомитись з нами. Чекають годину, дві п’ять… Не приїздить. Може завтра? А може…

… У Мангаймі прийшли вояки забирати півтори тисячі людей. Люди взялись за руки і не давались. Один повісився, два збожеволіли. Вояки відступили, заявивши, що з безборонними воювати не будуть. За тиждень мають їм сказати, що з ними буде.

У Фульді (є таке близько совєтської границі) УНРРА закликала всіх українців, щоб добровільно зійшлися на большевицьке збірне місце. Втекли до Авґсбургу. Литовці, латиші, естонці, поляки порадили їм утікати.

У Штутґарті забрали силою 40 людей з табору і вивезли «на той бік».

У Мюнхені: руїни, руїни. Серед них божевільний гуркіт незрозумілого життя. Здається, що не бомби, а страшний, невгомонний рух потряс землею і повалив місто. Мусіло бути гарне. Ще рештки клясичних будинків свідчать про його красу. Пропілеї, Королівська Площа, обеліск. З грецьких святинь — тільки фантоми, всередині вижолоблені, там капітель, тут портик. І блискуча простора площа, вимощена гладкими плитами. І безконечний рух і божевільний ритм. Просто незрозуміло, чого це і куди женуть люди, коли їхнє місто лягло в руїни.

Серед руїн наші люди. Чотири тисячі в таборі, а решта ховається по руїнах. З усіх усюд приносять їм вістки про тривожні дії. Вони всі — це клубки нервів. Їхня домівка — Червоний Хрест, похожа на оцей гуркіт поваленого міста: невідомо пощо, нащо, кому і що поладнує ця інституція. Але завжди приходять до неї люди, розказують щось, розпитують, залишають за собою тривогу нових вісток і відходять з запевненням, що «силою вивозити не будуть». Це заспокоює. На часок. Може на день, може на два. Не довше. Мюнхен — наша столиця, наша централя. Вони повинні щось вже зробити. Якісь інтервенції, ме-моріяли…

Але якщо нічого не зроблено, бо ніхто нічого не годен зробити? Ніхто з нами не хоче говорити…

Дехто вірить, що буде війна. Інші, що «щось станеться». Багато втікає. Хоч невільно їхати, мандрують з місця на місце, по можливості з зони в зону. Щоб ніде не бути і щоб його не знали.

Так у таборах і поза ними живуть люди. В багатьох таборах, що засіяли собою три частини Німеччини й Австрію. Живуть серед таборових буднів, в журбі за прохарчування, одяг, в боротьбі за житло та різні приділи. Влаштовують свята й імпрези, приймають гостей. Цікавих з заморських країн і таких, що можуть мати вплив на їхню дальшу долю. І своїх: єпископа, гетьманича — як хто і як кого. Партії, спори, війни…

Це ж перекрій громадянства та ще й з різних частин України. Різні говори й говірки, навіть російська мова. Як хто…

В одному всі погоджуються: нізащо не вертатися додому. І тому, коли до табору приїздить большевицька репатріаційна комісія, стають проти неї однозгідно й вороже. І в очі говорять большевицьким офіцерам правду. Правду, якою накипіла душа за стільки літ — а не вільно було її сказати.

В таку пору в таборі гуде, як у вулику. Але комісія від’їздить, і знову повертаються будні. Аж до нової події. Аж до нового скринінгу. І тоді народ знову гуде, і один громадянин радить другому, як вести себе, щоб не бути вискринінгованому. Все ж вискринінговують, вивозять з табору, і народ організовує похід, протестує — та безуспішно. Зрештою за деякий час приймуть більшість знову між правовірних. Бо ІРО має різних людей, має різні директиви, або жодних. Часто навіть не знати, кому вони служать, оці службовці.

Та життя не вгаває. Театр, засідання, сходини, виклади. Суспільна праця на різних відтинках життя. І що найважніше: скринінґи і комісії. Політика і партії, гризня й інтриги. Бо вони люди, як усі. Бо табір їхня держава сьогодні. Так рік… два… чотири.

Аж доки не настав сорокдев’ятий. Не сорокдев’ятий рік їхнього таборування а календарний.

Буйний вихор подув року того й підняв на ноги народ кочовий.

Не так давно ще пан президент краєвого суду, на Швабію замешкував цей цілий долішній поверх сам, очевидно, з своєю сім’єю. На горі жили ще власники оцього палацику, що передом прилягав до вулиці Гольбайна, а позаду мав просторий город-парк. Старі дерева його становили з суміжною зеленню сусіднього бульвару, Шісграбен, велику смугу зелені, що соковитою, прохолоднавою тінню простягалася над бульваром.

Як тільки прийшли американці, панство президенти вирішили, що небезпечно мати для себе самих стільки кімнат. Напевно їх виселять, або дадуть їм якихось некультурних чужинців. То ж радо прийняли нас в комірне: чужинці, що ними опікуються американці, може це щось допоможе в такий непевний час? Таким способом ми зажили у панства Шлєгель. Ще дві кімнати відпустили вони двом самітним жінкам. Так з панського палацу стався, наче б гуртожиток. Все ж ми дістали дві гарних кімнатки, що в ту пору мандрівки народів, та, принаймні на половику, повалених міст було не легко найти. Але мені допомогла Ґертруд — стрічна старша панна, яку я запитала про вулицю. Вислухавши моєї історії, та ще, що в мене хворий чоловік, вона вирішила, що нам треба допомогти, і через своїх знайомих напитала мені хату. Так ми залишилися «на приватці», як тоді говорилося, що було важливе з огляду на хворобу Пилипа.

Я прокидалась вчасно пранці і дивилася якусь хвилину в вікно. Вітала смугу синяви понад розбурханою зеленню старого каштана, що ріс під вікном. Але за ним гул. Божевільний гамір міста, якого бруком котилися американські вози, бігли колеса німецьких потягів і трамвай сунувся по рейках, втікаючи на передмістя. Наче велетенський водоспад, гул не вмовкав вдень ні ніччю. Інколи тільки послабав, щоб нагло гаркнути вибухами бензини та загомоніти стрілами поночі. Потім бурлив далі і далі, оглушливо гомінкий і невгомонний.

Місто, о, місто, поклін Тобі! Я так страждала там у тісному гірському проваллі, я так тужила за тобою, навіть не знаючи тебе. Оце мрія про тебе здійснилася, і живеш і бушуєш і гомониш. І швидко я поринаю в тобі, йдучи назустріч моїм повним змісту будням.

Я йду на Ґеґінґен, йду до табору. Щодня покидаючи трамвай я йду доріжкою поміж полями, гладжу колоски жита, що бренить обабіч, і всміхаюся назустріч розіскреному просторові, що лине десь в необмежену даль. О, як добре, що його не замикають гори, і що він є і є, як далеко очі сягають, і ще далі, але до обрію і що на синяві неба цілий день іскриться сонце, і що синяви так багато, і день такий довгий, бо не вкорочують його гори. Як добре, що мені треба вставати вранці та йти назустріч новим необхідностям і обов’язкам.