Чтение онлайн

Тож я зліз із коня і, прив’язавши його до дерева, узяв капелюха і хотів був надіти Лоренсові на голову, але він вихопив його в мене і пожбурив геть.

– Він якраз був би тобі до лиця! – пробурмотів я на те.

Потім я почав ловити поні. Коник той був досить смирний і лише трохи погрався зі мною, коли я намагався вхопити його за вуздечку; привівши його до Лоренса, я сказав:

– Ну, що, собако… дай-но руку, то я посаджу тебе в сідло!

Та він одвернувся од мене. Я спробував узяти його за руку, і він відсахнувся, ніби в моєму дотику було щось заразне.

– Що, не хочеш? Гаразд, сиди, поки не набридне. Дай-но тільки я перев’яжу тебе, а геть спливеш кров’ю.

– Дай мені спокій, будь ласка.

– Що ж, з усією душею! Якщо так, то можеш іти до дідька, – і передай, що це я тебе послав.

Та перш ніж поїхати, я накинув вуздечку його поні на кілок в огорожі, а ще кинув йому свою носову хустинку, бо його власна була геть просякнута кров’ю. Він узяв її і пожбурив мені назад із відразою та презирством. Проклинаючи його півголосом, я поїхав собі, почуваючись задоволеним із того, що виконав свій обов’язок, та забувши, як ударив його батогом і як нечемно пропонував опісля свої послуги; а ще приготувавсь я до прикростей, що чекали на мене в тому разі, якщо Лоренс заявить, ніби я хотів убити його.

Од’їхавши трохи, я озирнувся і побачив, що він намагається вилізти на коня. Проте насилу він став у стремено, як його охопив напад нудоти чи запаморочення, і він хитнувся вперед, падаючи головою коневі на гриву, а потім знову повалився додолу.

Треба було б усе-таки допомогти йому, хоч він того й не хотів, та, крім його небажання, була ще одна проблема – я не знав, що казати його слугам і що казати моїй матусі та сестрі. Мені довелося б або сказати, що це зробив я і заробити славу божевільного, або розповісти, з якої причини я це зробив, що було неможливо, або вигадати якусь брехню, про що також не могло бути й мови, бо містер Лоренс розповість про все і моя ганьба зросте вдесятеро. Що ж, доведеться їхати далі, а він хай лежить – в нього лише поріз над скронею та кілька синців, то не вмре, а хтось проходитиме шляхом та й допоможе йому сісти на коня. Якщо ж для пояснення цієї пригоди він вигадає якусь брехню, то я розповідатиму правду, якщо ж розповість правду, то гідно зустріну всі наслідки. Може, він мовчатиме, адже розповідь про нашу сварку приверне увагу до його стосунків з пані Грем, які він так намагався приховати.

Міркуючи отак, я клусом дістався до міста, де належним чином уладнав свою справу і з дуже похвальною точністю, зважаючи на особливі обставини пригоди, виконав маленькі доручення своєї матері та Рози. Їхав додому й непокоївся, бо мене турбувала доля бідолахи Лоренса.

А що, думалося мені, коли я знайду його на тому самому місці, тільки вже вмираючого або й мертвого? Та, слава Богу, там нікого вже не було, лише валявся оддалі капелюх, розпанаханий ударом батога, та просякнута кров’ю носова хустинка.

Кепські новини поширюються вмить: насилу я дістався додому, як матуся зустріла мене словами:

– О Гілберте, таке лихо! Роза робила покупки в селі й почула, що містер Лоренс упав із коня і його вмираючого принесли додому!

Це приголомшило мене, та я заспокоївся, почувши, що він пробив черепа і зламав ногу, бо, пересвідчившись у брехливості цього, повірив, що й решта історії перебільшена; а почувши, як журяться його долею мати з сестрою, насилу стримався, щоб не розповісти їм, яких ушкоджень він зазнав насправді.

– Ти маєш поїхати і провідати його завтра, – сказала матуся.

– Або сьогодні, – вкинула Роза. – Часу ще доста, й ти можеш узяти поні, оскільки твій кінь стомлений. Поїдеш, Гілберте?

– А, може, все це лише чутки?

– О, я впевнена, що не чутки, бо все село про це гомонить; і я бачила двох чоловіків, які бачили ще двох, які бачили чоловіка, що знайшов його.

– Так, але Лоренс вправний вершник і взагалі не міг впасти зі свого коня; а якщо й упав, то навряд чи дістав би таких ушкоджень. Це якесь перебільшення.

– Кажуть, його хвицьнув кінь.

– Отой маленький смирний поні?

– Звідки ти знаєш, що то був поні?

– Він рідко їздить на іншому коні.

– Хоч як там було, – сказала матінка, – ти завтра поїдеш із візитом. Чи це правда, чи брехня, чи перебільшення, а ми хочемо знати, як його здоров’я.

– Он Фергус може піти.

– А ти не хочеш?

– У нього більше часу. Я зайнятий.

– Ох, Гілберте, як ти можеш бути таким спокійним? Забудь про справи на годину, а то й на дві, адже твій друг помирає!

– Він не помирає, кажу вам.

– Ти не можеш цього стверджувати, поки не побачиш його. З ним стався нещасний випадок, і ти просто мусиш відвідати його: він вважатиме тебе дуже непорядним, якщо ти цього не зробиш.

– Прокляття! Я не можу. Останнім часом ми з ним не ладнали.

– О мій любий хлопчику! Звичайно, ти не такий лихопомний, аби роздувати ваші маленькі розбіжності, щоб…

– Еге ж, маленькі розбіжності! – пробурмотів я.

– Нехай і великі, та людина ж помирає! Подумай, як…

– Добре, добре, я подумаю, – відповів я.

І подумав: наступного ранку від імені матусі послав Фергуса, бо про мій візит і думати не було чого. Брат приніс інформацію, що Лоренс розбив собі голову і зазнав певних контузій (спричинених падінням – стосовно якого він не завдавав собі клопоту повідомляти деталі – і поганою поведінкою його коня, що мала місце після падіння), а також від серйозної застуди, бо лежав на мокрій землі під дощем; але не було ніяких зламаних кісток і життю його нічого не загрожувало.

Тож було цілком очевидно, що заради місіс Грем у його наміри не входило звинувачувати мене в злочині.

Того дня дощило, та ближче до вечора трохи розпогодилося, і наступний ранок був ясний і погожий. Я був на лану і наглядав за жнивами. Легкий вітерець колихав збіжжя, і вся природа сміялась у сонячних променях. В небі весело попід сріблястими хмарами співав жайворонок. Пізній дощ так приємно освіжив повітря і омив небо, що навіть у фермерів не вистачало гніву сварити його. Проте жоден сонячний промінь не міг досягти мого серця, жоден бриз не міг освіжити його, ніщо не могло заповнити порожнечу, яка залишилась від тієї утіхи, якої я колись зазнавав у товаристві пані Грем.

Отож стояв я, наглядаючи, як вітер колихає збіжжя, аж раптом щось тихенько сіпнуло мене за полу і сказало ніжним дитячим голосом: «Містере Маркгаме, мама хоче вас бачити».

– Мене, Артуре?!

– Авжеж. А чому ви так дивуєтеся? – запитав він, трохи налякавшись виразу мого обличчя, коли я раптом обернувся до нього. – І чому вас так довго не було? Ходім-бо! Ви що, не йдете?

– Я зайнятий, – відповів я, не знаючи, яку ще відповідь можна було дати.

Він здивовано роззявив рота, проте не встиг я ще що сказати, як до нас підійшла пані Грем.