Чтение онлайн

Оце так. Я впiзнав їх i бiльше не дивувався, що в них i на це не стало духу. То були пан Анатоль i його приятель, пан Казик, два лицарi спiнiнгу, разом iз своїми дружинами.

– Покличте людей прогнати цю страшну потвору!
– кричав з дерева пан Анатоль.
– Ми ледве живi з холоду й безсоння!

Я поволi наближався до острова. Величезний бугай пiдняв голову i втупився в мене. Вiн справдi був страшний iз своєю товстою шиєю, з налитими кров'ю очима i могутнiм тулубом. Не хотiлося менi їхати в село по допомогу. Не вабила мене й роль тореадора. Отож я виїхав своїм самоходом iз води на низький у цьому мiсцi берег i, натискаючи клаксон, посунув просто на бугая. Вiн зiйшов менi з дороги, а я, спрямовуючи машину то влiво, то вправо, перегнав його нарештi на другий кiнець острова. Потiм повернувся пiд дерево. Четверо нещасних уже поквапливо вкладали в човен розтоптаний намет i розкиданi речi.

– У мене всi кiстки болять, - стогнав пан Казик.

А пан Анатоль усе позирав у той бiк, куди я прогнав бугая.

– Як ви гадаєте, - звернувся вiн до мене, - чи вiн повернеться сюди? Почне атакувати i що тодi?

– О боже, боже, швидше!
– знову перелякалася Мишка i втекла в човен.

Приголомшенi нiчними переживаннями i страхом, що бугай повернеться, вони навiть не подякували менi за допомогу. Тiльки пан Анатоль на мить зупинився перед моїм самоходом i сказав:

– А я думав, що в нього мотор вiд мотоцикла...

Тiльки на це вiн спромiгся, бо не належав до людей, здатних визнавати свої помилки. В ньому жила незмiнна потреба повчати iнших, вiн вважав себе розумнiшим за всiх, спритнiшим i обачнiшим. I навiть тепер, ледве злiзши з дерева, вiн на прощання напучував мене:

– Ви пливiть за хвилею, бо перекинетесь i втонете. Але не дуже близько вiд очерету й водоростей. Бо накрутяться на гвинт i зупинять вас...

РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

Про туристiв вад озером. Знову яхта Вацека Краватика.

Наречена князя спiнiнгу. Що вкрали у Вацека. Чорний прапор

на плотах. Капiтан Немо виконує свою обiцянку. Закидання

спiнiнга. Знову дiвчина. Моя перша риба. Де табiр Чорного

Франека?

Опiвднi вiтер стих, озеро стало гладеньке.

Я обплив навколо ще чотирьох островiв, зупиняючись i оглядаючи їх. Маленьким, але дуже гарним, сухим, вкритим травою виявився Липовий острiв. На ньому нiхто не став табором, на кущах дикої малини достигали червонi солодкi ягоди.

Зате на Луговому островi - великому й гористому - аж роїлося вiд туристiв. Бiля захiдного й пiвденного берегiв гойдалося безлiч яхт, моторних човнiв i байдарок, а на схилi острiвного пагорба стояло багато рiзнобарвних наметiв найрiзноманiтнiших форм. Великi й малi намети, схожi на iндiанськi вiгвами чи на хатинки з альтанками, намети, багатi й убогi, тiснi й просторi, з пласкими й гостроверхими дахами заполонили острiв, i перед кожною оселею щось варили на портативних плитках.

Ще багатолюднiше було на великому, сполученому з берегом островi Буковець [Дехто називає його Буковниця, щоб вiдрiзняти вiд села Буковець, розташованого на другому боцi Озерища (прим. автора)]. Мiсток з'єднував острiв з дорогою до села Вепр, i сюди приїздили туристи на машинах.

На схiдному березi виросло багато наметiв, я побачив там кiлька селищ кемпiнгових будиночкiв з мiсцями для купання, обтягнутими мотузками. Звiдси пливли над озером звуки музики з транзисторiв, лунали виступи по радiо, бесiди на сiльськогосподарськi теми.

Людям, якi звели тут собi лiтнi житла, цей галас, здавалося, не заважав. Вони втекли сюди з гамiрних мiст, щоб, як, напевно, казали самi собi, шукати самотностi й тишi. Але, мабуть, неправда, що вони шукали тут того, про що говорили. Мовчазний, самiтний пiший турист - надзвичайна рiдкiсть над озером. Аби тiльки хтось поставив де-небудь намет, як вiдразу ж - на другий день або через кiлька днiв - мов гриби пiсля дощу, вродяться бiля нього iншi намети, виросте селище з наметiв.

З Лугового острова й Буковця я панiчно втiк. Подумав, чи не спрямувати самохiд у Крагу, довгу затоку, що врiзається в материк. Але ж саме звiдти пливли рої байдарникiв, цiлi майбутнi селища наметiв.

Тому я рушив далi на пiвнiч, на велику затоку з просторим Чаплиним островом. Я плив уздовж схiдного берега, де лiворуч вiд мене лежали пiвострови й той район, де я сподiвався знайти Чоловiка з рубцем. Проте я мав намiр розташуватися на протилежному березi, щоб здалека крiзь бiнокль стежити за мiсцевiстю, яка мене цiкавила. Я не хотiв передчасно сполохати чоловiка, котрого розшукував.

А був то день усе нових пригод i незвичайних зустрiчей. Я саме вiдчув голод i роздивлявся по березi, щоб знайти зручне мiсце для обiду, коли на порослiй рiдким очеретом мiлинi побачив бiлу яхточку Вацека Краватика. Вона була жалюгiдна - перехилена на бiк, без екiпажу. Обов'язком туриста було пiдпливти до яхти й запитати, чи треба допомогти. З кабiни показалася молода жiнка з бiлим фарбованим волоссям.

– Добрий день, - привiтався я, пiдпливаючи самоходом до борту яхти.
– Я побачив, що ви сiли на мiлину, i прибув запитати, чи не можу вам допомогти.

Молода жiнка приязно всмiхнулася менi й заперечливо похитала бiлою головою.

– Мiй наречений i його приятель подалися вплав до берега, а потiм по сушi повиннi пiти до села Помелiн попросити, щоб нам стягли яхту на глибину. А я вже десь бачила вас, еге ж?

– У закусочнiй бiля переправи, - сказав я.

– Ох, так, звичайно, - i вона всмiхнулася ще променистiше, як давньому знайомому. Потiм простягла менi руку.

– Едiта, - вiдрекомендувалась вона.

– Томаш, - я потис руку з нiгтями, як у найгрiзнiшого хижака.

– Будь ласка, пiднiмiться на палубу. Минуло вже двi години, як мене покинули зовсiм саму. Я не маю до кого слова промовити й страшенно нудьгую. Закурите?
– вона простягла менi коробку сигарет.

Я перескочив на палубу яхти, i ми закурили.

– Як це ви сiли на мiлину?
– почав я розмову.

– Все через те кляте пиво, що ми купили в закусочнiй. Вацек, мiй наречений, i Януш, його приятель, пили й пили те пиво. А менi звелiли вести яхту. Ну, ви вже здогадуєтесь? Я й посадила яхту на мiлину, - чарiвно всмiхнулася вона. Та за мить суворо насупила брови.
– Але це їхня провина. Навiщо вони звелiли менi вести яхту? Пили оте пиво й сварилися мiж собою.

Мене не цiкавили подробицi життя на яхтi, тому я змiнив тему.

– А пан Вацек спiймав багато риби?

Вона засмiялася.

– Ще жодної. Взагалi навiть не бралися ловити. Вацек з Янушем купили у Варшавi карту найкращих рибних мiсць на Озерищi, витратили на неї багато грошей. Бо Вацек хоче неодмiнно одержати цього року золоту медаль i стати королем спiнiнгу. Ми пливли до мису Судака, бо там мала бути найбагатша здобич, але не поспiшали й по дорозi оглядали озеро. Учора ночували на Буковцi. Поставили намет на березi, бо хоч кабiна й простора, спати в нiй незручно.

Вона торочила й торочила, а я чемно слухав.

– I сьогоднi вранцi, коли ми вже пливли до мису Судака, Януш раптом виявив, що на яхтi немає нашої шкiряної сумки, в якiй була рибальська карта. Януш вважає, що хтось її у нас потягнув на Буковцi, бо коло нашого намету вешталося багато людей. А скорiше це зробили двоє хлопцiв, якi прийшли до нас позичити сiрникiв.

– Цiкаво, - промовив я.

Докуривши сигарету й попрощавшися з балакучою панною Едiтою, я чкурнув на свiй самохiд. Я люблю тишу i спокiй, а вiд її балаканини в мене вже розболiлась голова. Менi хотiлося смiятись: князь спiнiнгу залишився без рибальської карти. Що ж тепер буде з його княжою славою? Як вiн стане королем?