Чтение онлайн

– Важка дорога, друже провідник. Напоролися на засідку, та нам пощастило втекти.

Богун відійшов вбік, притулився до стіни, уважно прислухався до розмови. Мимоволі прикинув сили у бункері: Утяй з охоронцем, Голуб і Марко. Отже, четверо оунівців і один він, чекіст. Дарма що Утяй зголосився допомагати чекістам. Це аж ніяк не виключає можливості, що зараз, коли у лісовому схроні їх більшість, Утяй не наважиться вчинити над ним розправу. До того ж ще вчора Чигрин попросив зняти будь-яке спостереження за схроном. Думав: хто його зна, що то за птиця той Голуб. Щойно закінчив навчання у розвідшколі Рочестера. Може свіжим оком щось помітити, і тоді прощавай гра, яка коштувала вже стількох зусиль і почала, зрештою, приносити чекістам користь.

Але Чигрин помилявся. Полковник Василенко, хоча спочатку й погодився з доказами Сергія, але, поміркувавши, наказав так замаскувати охорону біля схрону, що її не помітили б навіть ті, хто добре знав, що вона там є. Василенко не сказав про те Богунові навмисне: нехай той не хвилюється, що товаришів хтось помітить. Отже, і полковник був спокійний за Сергія, і того ніщо не відволікало від виконання своєї р і.

У ту мить він і справді найменше думав про свою безпеку – його турбувало лише_ виконання завдання, і тепер він уважно придивляв до обох «гостей». Хто ж з них буде надійнішим у дорозі? З ким із них зведе його доля для найважчих, найнебезпечніших випробувань? Краще враження справляв той, з густою чорною щетиною на щоках, здається Голуб.

Утяй присів на ослінчик, суворо запитав:

– З чим прийшли? Як там зверхник?

– Принесли вам пошту, – відповів Голуб. – Шифри, живлення для рації. Є ще інструкції полковника Рочестера. Зверхник наказав вам пильно їх вивчити, бо Рочестер незадоволений. Мало надходить розвідувальної інформації, казав мені, треба посилити її збирання.

Утяй кивнув, взяв конверти від Голуба, повернувся до Марка:

– Що ти скажеш?

– Голуб має повернутися з поштою від вас. А я залишусь тут радистом. Маю ще доручення збирати інформацію.

– Добре, – погодився Утяй. – Нехай Голуб відпочине і піде назад. Але, – він кинув виразний погляд на Богуна, і тому на мить здалося, що Утяй посміхнувся, – разом з ним піде наш представник – надрайонний провідник Богун.

Голуб і Богун одночасно виструнчилися. Обидва були задоволені: Голуб радів, що зможе вибратися з цього страшного, небезпечного краю, а Богун відзначив суворий і чіткий тон наказу, що його віддав зараз Утяй. Все гаразд!

Але Марко знову ступив уперед:

– Друже провідник, мені наказано негайно повідомити зверхника про наш успішний перехід. Хочу розгорнути рацію.

– Дозволяю, – сказав Утяй і підвівся. – Влаштовуйтеся тут і після передачі можете відпочивати. – Не прощаючись, він пішов до виходу. Богун мовчки рушив услід.

* * *

Богун з Голубом перейшли радянсько-польський кордон біля села Чернява. День був ясний і теплий. І вони відсиджували у соняшниках, доки на землю спали сутінки. Потім дійшли путівцем до найближчої станції, сіли в поїзд і доїхали до Ярослава. Звідти рушили далі на захід іншим поїздом, пересіли на зустрічний, повернулися. Лише впевнившись, що за ними ніхто не стежить, прийшли на квартиру до літнього залізничника. Два дні переховувалися на горищі корівника, а потім сіли на поїзд, який ішов до Кракова.

Велике місто зустріло їх веселим передзвоном трамваїв, сміхом дітлахів, гамором строкатого натовпу, що його почуєш у будь-якому місті земної кулі. Вийшли на велику привокзальну площу, перейшли вулицю і попрямували вниз, під великий міст. У Кракові, щоправда, справ не було, треба їхати далі, до повіту Єленя Гура, але до потрібного поїзда залишалося кілька годин. Богун був тут вперше, тому запропонував своєму напарнику пройтися. Була у Чигрина ще одна думка: перевірити свої знання польської мови, призвичаїтися до нової обстановки.

Голуб слухняно йшов поруч, показував вулиці і площі добре знайомого йому міста. Почував себе вільно, лише застерігав Богуна, щоб той не потрапив за якусь дрібну провину на очі міліціонерові: тут, у Кракові, суворо додержувались правил вуличного руху, а зайва розмова з озброєною людиною у білому кашкеті могла викликати перевірку документів, що, безумовно, не могло входити в їхні плани.

Через годину завернули до кав'ярні. Голуб випив чарку «Виборової», став балакучішим. Копирсаючи виделкою у маленькій тарілочці традиційний краківський «татар» – сире м'ясо з міцною приправою, тихо промовив:

– Тут, друже, мало цікавого. Попоїсти, звичайно, можна, та й жити можна спокійно, але веселого мало.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Богун.

– Увечері і вночі нікуди не дінешся, лягай спати разом із півнями, – скривився Голуб. – О, якщо дасть бог, дійдемо до місця, я тебе, друже, розвеселю, йой, що ти там побачиш!

Голуб випив ще чарку і став розповідати. Назви нічних клубів, де можна добряче випити і розважитися з дівчатками, так і сипалися з вуст. Мовчазний і грубий оунівський бойовик, виявляється, ні про що так не мріяв, як про те, щоб скласти кругленьку суму і осісти на островах. Богун хотів було запитати Голуба про долю неньки України, про яку так полюбляли бідкатися оунівці, але промовчав: перед ним сидів типовий найманець, без переконань і батьківщини, який мав одну-однісіньку мету – збагатитися на своєму кривавому ремеслі і безтурботно дожити віку на Заході.

– Ти уявляєш собі місто, оповите туманом? – говорив Голуб, ковтаючи чергову чарку горілки, і сипав невідомо звідки взятими цифрами: – Кожні три хвилини там народжується дитина, а кожні шість хвилин – весілля. Через кожні вісім хвилин – пожежа, а через кожні три години зникає людина. Зникає – та й годі! І ніхто, навіть поліція, не може сказати, чи вона потонула у річці, чи назавжди поїхала кудись у теплі краї. Он як! І розважитись є де. Що не житель столиці – то гравець на скачках, або на собачих бігах, або в бінго. Ти знаєш, що таке бінго? О, то дуже файна гра!

Він нахилявся до Богуна, дихав на нього горілкою і захоплено шепотів:

– Тільки для цього потрібно дуже, дуже багато грошей! Фунти! О, то валюта! – Голуб зневажливо шарудів новенькими злотими, якими набив собі верхню кишеню. – А ще краще долари…

Очі його блищали, рот хтиво кривився:

– Президента Вашінгтона знаєш? його портрет на. одному доларі, А президент Лінкольн уже вартий п'яти доларів. Та найбільші банкноти з лицем президента Гамільтона, ті варті десяти… – Він нервово зареготав і додав: – На крайній випадок, можна і дрібними. По десять центів! Там вибито президента Джеферсона, але якщо тих президентів повна кишеня – теж непогано… – Богун відсунувся, суворо сказав:

– Верзеш казна-що… Годі! Забув, що ми тут не на екскурсії?

Голуб замовк, слухняно підвівся:

– Правда твоя, друже провідник. Ходімо.

– … Надвечір дісталися вони на старенькому трамваї до містечка Цеплиці. Походивши навколо, зайшли до непримітного будиночка у садку. Господар, напівукраїнець-напівполяк Стах Павловський, обмінявшись паролем, прийняв їх досить гостинно. Познайомив з дружиною, потім представив трьох своїх дітей:

– Оце, прошу пана, старша дочка Тереза, це – Богдан, а це – Галя.