Опівнічні стежки
Шрифт:
Відчувши погляд, Булась підвів голову, посміхнувся Беню. Але той тільки похмуро глянув у відповідь, заклопотаний своїми думками. Тоді Булась, сховавши зброю під пахву, застебнув піджак, натяг кашкета і теж попрямував до дверей.
Бень, зачекавши, доки він піде, повернувся до світлиці. Сів знову на диван, витяг з кишені листа від зверхника, почав читати… Те, що Булась пішов з будинку, цілком його влаштовувало, бо Беневі хотілося побути на самоті.
… Цілу добу Голубу і Марку довелося йти до кордону пішки. Їх супроводжував провідник – похмурий, немолодий бородань. Час від часу вони ховалися в кущах, пропускаючи повз себе випадкових стрічних, обминали навіть підлітків-пастушків на луках. Надвечір вийшли до невеличкої залізничної станції. Не заходячи до приміщення, під дощем дочекалися північного експреса, який прямував до Перемишля. Обережно обминувши патруль, молодих польських солдатів з автоматами за плечима, що прогулювалися по перону, Голуб і Марко вже без провідника, який встиг зникнути, сіли до вагона другого класу. Вечір був прохолодний і вітряний. Легкий вагон струшувало на ходу так, що весела юрба юнаків з гітарою; певно студенти, весь час реготали, щоразу ледве втримуючись на своїх лавах.
Це гамірливе сусідство влаштовувало обережного Голуба, але невдовзі він вийшов з купе до Марка, який чатував у коридорі.
Мов незнайомі, постояли вони один біля одного в тамбурі. Покурили. Коли здаля побачили контролера у сірому форменому костюмі, одвернулися, і Марко, підхопивши свою важку сумку з рацією, зайшов до туалету. Голуб мовчки посміхнувся йому в спину – нерви! – потім спокійно дістав із кишені квитка, показав залізничнику і знову байдуже відвернувся до темного вікна.
За кілька хвилин поїзд стишив хід і зупинився на маленькому полустанку. Голуб висунувся у двері, довго розглядав напис на фронтоні маленького будиночка, потім повернувся до Марка:
– Тут!
Вони стрибнули на мокру землю, коли вагон рушив. Трохи постояли, проводжаючи поглядом мерехтливу червону цятку на останньому вагоні, і швидко поминули колії. З дощової сітки раптом виникла кремезна постать робітника-залізничника в оранжевій безрукавці, забризканій грязюкою. Мовчки кивнули один одному головою, і той, не озираючись, пішов у ніч. Голуб і Марко попрямували за ним.
Марко з цікавістю вдивлявся у темряву. Місцевість була напрочуд знайомою: невисокі пагорби, де-не-де порослі кущами, зрідка – неширокі потічки. Саме такою ця земля була і по той бік кордону, де Марко зріс і звідки кілька років тому втік разом з кількома бойовиками, яким пощастило уникнути погоні. «Дивно, – думав він, – зовсім наші місця, а країна інша…»
У кущах ліщини їх зустрів ще один провідник, старий селянин у розбитих чоботях і благенькому піджачку. Він смоктав порожню люльку і впевнено йшов попереду, низько нахиляючись до землі, інколи зупинявся, прислухаючись до рівномірного шуму дощу, потім піднімав руку і знов рушав уперед. Вся трійка наслідувала кожен його рух – теж низько схилялися до землі, так само обережно, не на повну ногу, м'яко ступали по мокрій траві, щоб не залишати слідів. Та ось провідник припав до землі – одразу лягли всі троє, тільки Марко забарився, прилаштовуючи на плечах свою сумку.
У темряві ледь чутно дзюрчала річка. Дощ ставав рясним, великі краплі голосно били по вітах прибережних кущів. Старий сердито змахнув рукою на схід і зупинився. Без слів Голуб і Марко пройшли повз нього, на мить відчувши міцний запах тютюну, і заглибились у воду. Хвилі сягали майже пояса, холодна осіння вода миттю залила чоботи, одяг обліпив тіло. Обидва йшли повільно, обережно намацуючи ногами в'язке глеювате дно. Лоби у Голуба і Марка були гарячі і, спітнілі від хвилювання.
Голуб озирнувся. На пологому березі тьмяно бовваніли кущі, десь біля них ворухнулися дві людські постаті. Він на мить позаздрив їм, але одразу ж ступив далі, вглиб… І раптом вузьке лезо прожектора різонуло по воді, вихоплюючи з пітьми химерні баранці дрібних хвильок. Двоє завмерли. Дихання у грудях перехопило, серця закалатали часто і голосно.
Марко був ладен повернути, до того стало моторошно. Але Голуб присів у воді, ляснувши радиста по плечу. Той теж присів, піднімаючи над хвилями свою сумку. Вода тепер заливалася за комір, але вони нічого не помічали, напружено стежачи за променем прожектора. Світло наче причарувало їх, паралізувало ноги, які прикипіли до глеюватого дна. Сліпучий сніп світла наблизився, Марко присів ще нижче, сховав голову під воду, але не відчув холоду, бо йому стало невимовно жарко. За кілька секунд він висунув голову з води, глянув навколо. Прожектор перестав нишпорити по річці, світлова доріжка спокійно застигла вздовж радянського берега. – Голуб обережно ворухнувся, просунувся вперед. Коли пройшли кілька кроків, прожектор згас. І згодом обидва тихо вийшли на берег.
Далі пішло легше. По-перше, вже звикли до цього моторошного напруження і спокійного нічного леготу води, який щомиті міг вибухнути смертельним пострілом. А головне, Марко знав тут кожну стежину і тепер ішов попереду. Та й Голуб при підготовці продумав кожну дрібничку. Вони йшли заздалегідь вивченим шляхом, не звертаючи уваги на дощ і вітер, обминаючи відкриті місця.
Голуб навіть дещо заспокоївся: намічений ним план переходу здійснювався поки що без перешкод. Хіба ж він знав, як пильно стежить за ними зараз начальник прикордонної застави майор Нарушев!
Майор сидів з телефонною трубкою в руці, слухаючи повідомлення з постів.
– Все йде як слід, – прошепотів Голуб, озираючись…
– Все йде як слід, – сказав Нарушев, кладучи трубку на важіль. – Зніміть додаткові пости біля річки, – наказав він, виходячи з кімнати.
Його підопічні успішно перейшли кордон, і тепер, напевне, за ними стежать люди полковника Василенка. В кожному разі, із зони спостереження його, майора Нарушева, вони вийшли. Він доповів про це і тепер міг із спокійною совістю йти спати.
* * *
– Рапортую послушно, друже провідник! За вашим наказом стрілець Грізний прийшов, – виструнчився перед Богуном невеликий на зріст, рухливий парубок у короткій підперезаній свитці.
Богун кинув короткий погляд на Утяєвого посланця, мовчки махнув йому рукою і знову почав вдивлятися у гущавину. Вдалині, праворуч, світилися вікна у селі Нижанковичі, а тут, у лісі, було тихо і мокро. Зачувши умовний крик сови, тієї ж миті стукнув палицею по дереву. З темряви виринула постать, з нею у кущах ворухнулася друга. Чигрин досвідченим оком роздивився пістолет у руці першого і вантаж на плечах у другого.
– Як дійшли? – привітавшись, запитав Богун.
– Нічого, – полегшено зітхнувши, сказав Голуб.
Грізний виступив наперед:
– Провідник уже чекає на вас!
– Ходімо! – негайно наказав Богун.
Всі четверо пішли вбік від села, важко продираючись крізь кущі. Вони йшли лісом мовчки, прислухаючись до таємничих нічних звуків. Десь далеко загавкав собака, прогуркотів поїзд. Вже почало розвиднятися, коли добралися до місця. Богун відійшов на кілька кроків уперед, намацав якийсь пень, відсунув його вбік і ступив ногою на драбину.
– Ідіть сюди, вниз, – сказав, дивуючись буденності того, що відбувалося. Подумати тільки, він уперше отак просто приймає двох ворогів, які прийшли звідти, з самого бандитського кубла! Богун довгим поглядом подивився на двох украй стомлених людей, які ще й досі, не вірили, що небезпека позаду, і весь час хижо озиралися, не випускаючи з рук зброї.
Богун ступив до освітленого бункера і побачив перед собою Утяя, той стояв разом із своїми охоронцями біля входу до другого приміщення. Він гостинно поцікавився, як дійшли Голуб і Марко. Тепер Голуб посміливішав.