Чтение онлайн

Він раптом прислухався, спохмурнів і тихо наказав дітям іти геть. За мить він і сам пішов за ними: у дверях стояв високий чоловік у зеленому френчі. З-за його плеча виглядав вусатий товстун у вишиваній сорочці.

Стах зупинився біля виходу, вклонився у бік високого чоловіка, неголосно сказав Богунові:

– То є пан Бень, референт безпеки.

Бень ступив уперед, коротко кивнув. Вусатий теж вклонився, представився:

– Байда, зв'язковий крайового провідника Заламая. Він, мабуть, хотів ще щось сказати, але Бень нетерпляче ворухнув плечем, і Байда замовк.

– Слава героям! – сказав Богун, звертаючись до Беня.

Той стримано відповів звичною формулою привітання. Пройшов до середини кімнати, сів на стілець біля столу, розправив зморшки на скатертині. Звів на Богуна великі сірі очі, байдуже глянув на Голуба, який виструнчився в кутку, сказав:

– Поговоримо?

Богун пильно подивився в очі Беню. Якусь мить міркував. Він розумів, що настав час першого серйозного випробування. Спокійно наблизився до столу, взяв і собі стільця, неквапно сів, присунувся ближче. Дивився в обличчя Беню, а бачив перед собою обличчя генерала й полковника Василенка, друзів по Києву і Львову, згадував їх теплі прощальні побажання. Вони були з ним тут, у цій затишній кімнаті, де зараз мав розгорнутися невидимий, але запеклий двобій не на життя, а на смерть.

Повернення

Тихо. Світло настільної лампи окреслює чітке коло на столі, де великим стосом лежать товсті» й тонкі папки: сині, рожеві, зелені. Такі ж папки акуратно складено на стільцях, у кріслі, на підвіконні. За столом, підперши кулаком щоку, сидить полковник Василенко, другою рукою гортає уже, мабуть, тисячну архівну справу і час від часу присьорбує із склянки міцний чай з лимоном. Обличчя полковника стомлене, під очима різко окреслилися сині півкола, очі червоні від безсоння.

Важкі штори заколивалися від протягу. Василенко підняв голову, примружився, намагаючись розгледіти у темряві кімнати пізнього гостя.

– «Ни сна, ни отдыха измученной душе…» – продекламував Микитенко. Підійшов до столу і тихо присвиснув: – Ого! Тебе скоро доведеться шукати під цими папками.

– Не спиться, Віталію Романовичу. Здається, голову б тільки встигнути донести до подушки, а як ляжу – очі на маківці, і до сну, як до неба.

– Н-да, старіємо потроху…

– Авжеж. Чай питимеш?

– Не хочу я твого сиропу, душа не приймає. Кави б…

– Єй кава. – Василенко вийшов з освітленого кола, не розчинився. Тільки брязкіт посуду і булькання води вказували на його присутність. Полковник знав про пристрасть свого друга і начальника до міцного запашного напою і завжди для таких випадків тримав у шафі баночку кави. – Пий, Віталію Романовичу, на здоров'я.

– Спасибі, друже… – Генерал ковтнув густої рідини і блаженно відкинувся на спинку крісла. – Ну розказуй, як Німий?

– А що Німий? Мовчить, як і годиться всім бідолахам. Тільки мугикає…

– Да-а, фрукт…

Василенко суворо подивився на генерала.

– Не можу я, Віталію Романовичу; позбутися відчуття, що вже десь бачив і такі очі, і таку ж біляву чуприну. Тільки в кого?…

– Тому й гортаєш оці папери? – Микитенко знову присьорбнув із чашки.

– Подивись уважніше на нього, може, згадаєш, бо у мене вже голова іде обертом. – І Василенко простягнув генералу фото Німого.

Микитенко глянув на молоде похмуре обличчя і розхвилювався, мало не випустивши з рук чашки.

– А знаєш, Олексію, здається мені, що він як дві краплі води схожий на Довбню!

– Довбня… Довбня… Лесь Чорнобай! Зажди-но… – Василенко скочив з місця, ввімкнув верхнє світло і підбіг до підвіконня. – Є! – радісно вигукнув він за хвилину і поклав на стіл розгорнуту папку. – Дивись…

– Так і є… Навіть вираз обличчя нагадує батьківський, – сказав генерал.

– От чортівня! – почухав чуприну Василенко. – Старію-таки, не зміг зіставити такі явні прикмети і однакові прізвища!

– Та не засмучуйся ти, Чорнобай – не таке вже й рідкісне прізвище. До того ж батько загинув на Україні хтозна-коли, а синочок завітав із-за кордону. Та годі, чи не збіг це?

– І досі не «можу заспокоїтись, що випустив цього ката – Боруша. Пам'ятаєш? Він разом з сином Леся втік тоді з Чорного лісу. Хлопчика теж звали Андрієм… За нашими даними, Семен Чорнобай виринув потім у Мюнхені і невдовзі знову зник… А про племінника і зовсім нічого невідомо, – зітхнув Василенко.

– Стривай, адже Чорнобай жива!…

– Так, ледь виходили її тоді. Сім ножових ран це не жарти.

– А де вона зараз?

– Живе, мабуть, і досі у своєму селі. Гадаєш…

– Неодмінно треба знайти її і привезти до Києва, і якнайшвидше! Мати є мати.

– Слухаю, товаришу генерал!

– От і добре. Олексію, розпорядись і йди відпочивати, Думаю, тепер заснеш одразу…

* * *

Сонце вже хилилося за полудень, спека, настоюючись, тисла на серце. Василенко розстебнув комірець легкої сорочки, потер спітнілу шию.

– Ну й жарота, – звернувся він до Андрія, який, зїщулившись і час від часу здригаючись, немов від холоду, сидів навпроти. На його їдоках і підборідді виросла солом'яна щетина, і вигляд він мав досить жалюгідний.

– Така спека, – вів далі полковник, – а тебе трусить… Чому не поголився?

Андрій провів рукою по обличчю і знизав плечима.

– Дарма, – сказав Василенко. – йди і дай собі лад, тобі це знадобиться. – І натиснув на кнопку дзвінка.

Андрій здивовано глянув на літнього чоловіка, що аж ніяк не був схожий на тих звірів-чекістів, про яких так багато говорили його шефи. Перед ним сиділа вкрай стомлена і змучена спекою людина з мудрими і лагідними очима. Андрій піднявся і поволі вийшов з кімнати.

Василенко ні на мить не припускався думки, що Андрієва німота справжня, його впевненість базувалася не тільки на власному враженні, а й на висновку лікарського консиліуму. Німий повинен говорити! І полковник наполегливо вишукував засоби, які б примусили Андрія припинити безглуздий опір.

Сьогодні мала відбутися ще одна спроба, на думку Василенка, – вирішальна.

Зачекавши трохи, полковник знову подзвонив і запитав:

– Марія Іванівна Чорнобай уже тут?

– Так точно, товаришу полковник! – відповідав ад'ютант.