Чтение онлайн

У "СРIБНIЙ ШИШЦI"

Планета квiтiв з усiма її пастками та небезпеками залишилася далеко позаду. Мандрiвники знову сидiли у своїх крiслах, прив'язавшись захисними поясами, але радiла лише начальниця Легарiя.

– Курйоз!
– здiйнявши пов'язку, вона гладила й гладила свою щоку. Дефекту пiсля поранення немає! Менi вибило бородавку! У мене зникла бородавка!

– Мiй друг, - ламав собi лапи Китичка.
– Вiн залишився! Залишився... Що з ним буде? Що з ним тепер буде?

– Де б його взяти дзеркало?
– не могла всидiти вiд радостi Легарiя. Яка удача! I вiд квiтiв утекли, i бородавки здихалась!

– Що вiн робитиме сам-самiсiнький, мiж великими жорстокими квiтами? Чому ми його покинули? Чому?

– Ти ж сам бачиш, Китичко, що довше чекати ми не могли, - повагом вiдповiв Твiнас, притискуючи крилом свою люльку.

– А що з ним тепер буде? Що вiн робитиме? Де вiн подiнеться?
– насилу стримував ридання Китичка.

– Коли ти навчишся тверезо на все дивитися?
– нагримала на нього Легарiя.
– Треба радiти, що самi свою шкуру спасли!!

– Та не самi, - крiзь сльози мовив Китичка, - та i не спасли, а Кадриль нас усiх спас! Вiн весь час нас спасав, а ми йому нiчого... Що тепер з ним буде? Що?

"Срiбна шишка" невблаганно вiддалялася вiд планети квiтiв. Пасажирiв знову пiднiмало до стелi, та вони були вже досвiдченi й до всього готовi. У них ще кололо в попереку, набрякли ноги, затерпли лапи - їх долала втома... Нитки в хвостi Китички розкошлалися, а очi не вiдривалися вiд кiнчика нитки, прив'язаної до гачка бiля порога дверцят. Песик уявляв, як другий кiнець метляється за кораблем, а Кадриль бiжить i бiжить, тiкаючи вiд квiток-переслiдувачок, або, вже зв'язаний, стирчить один у вазi. Ах, коли б вiн знав, що Кадриль залишиться, залишився б з ним разом i вiн, нiзащо не полетiв би! Знову й знову з його грудей проривалося глухе хлипання, та чуле вухо Ейнори його вловило, i лялька спiвчутливо порадила:

– Китичко, вiзьми себе в лапи! Твоє хлипання Кадрилю не допоможе.

– Я не можу не хли... хли... хлипати, - пробелькотiв Китичка, - я нiчого-нiчого не можу зробити, щоб не хли... хли... хли... хл... хл... хл... хл...

– Чи не звихнувся наш хлипалка Китичка?
– занепокоїлась начальниця.

Песик подивився на неї пронизливим поглядом.

– А менi i в голову не прийшло!.. Менi промайнуло в головi... менi блиснуло в головi, менi вдарило в голову... кi-кi-кi... менi стукнуло в голову, що наш... Кадриль... кi-кi-кi... подивiться!

Лише зараз усi побачили, як крiзь шпарину ледь прочинених дверей протискуються всередину ручки мiшечка, тодi весь мiшечок з намальованими на ньому джинсами, а потiм iз джинсiв вилазить довге й дуже знайоме вухо, половина вуса, розiрване хутерце iз шпилькою, лапа з товсто намотаними нитками...

– Пасажир уже всерединi?
– пролунав спокiйний голос пiлота.

– Пасажир усерединi!
– закричав Китичка.
– Весь пасажир усерединi!

Дверцята корабля зачинились, а песик, вiдстебнувши захисний пояс, кинувся до свого друга, але до нього не дiстався, а немов горобець спурхнув до стелi. Кадриль теж злетiв угору, i друзi, перевертаючись у повiтрi, намагалися обiйнятися.

– Друже мiй!
– захлинався вiд радостi Китичка.
– Повернувся!

– Насилу, - зiзнався Кадриль.
– Квiтка пiдняла мене до самої нитки.

– Квiтка?!
– ахнули всi пасажири.

– Вона саме, - хитро усмiхнувся у вус Кадриль.
– Я її гарненько попросив - i вона раз - i пiдняла!

– Треба позбутися тверезого розуму, щоб повiрити в таку нiсенiтницю, заявила Легарiя.

– Що сталося? Як це було?
– нетерпляче заклiпала вiями Ейнора.

– Блукач повернувся, - прогудiв басом Твiнас, так нахиляючись до ляльки, що замалим пояс не трiснув. Потiм, глянувши очицями на обмотану лапу Кадриля, запитав: - Намотував на лапу нитку, щоб тебе притягло до "Срiбної шишки"?

– Так, - з гордiстю кивнув головою Кадриль.

– Хай йому лихо!
– з захопленням вигукнув великий сищик.

– Менi нiколи-нiколи i в голову не прийшов би такий розумний вихiд, хоч би довелося висiти на нитцi цiлу подорож!
– не мiг втриматися вiд гордостi за свого друга Китичка.

– Але, - зiзнався Кадриль, - лапа у мене болить. I, крiм того, я знову дуже замерз.

Аж тепер песик розгледiв, яка змучена мордочка у його друга, якi запалi щоки - особливо та, з половиною вуса.

– Ну й ну!
– спохопився песик.
– Який я гава! Сiдай у моє крiсло, ось на шарфик, щоб тобi потеплiшало...
– Вiн рiшуче висмикнув з-пiд Легарiї картатий шарфик.

– Облиш! Як ти смiєш у своєї начальницi виривати шарфик! зарепетувала Легарiя.

– Шарфик належить Кадрилю ще вiд часiв вогнища!
– смiливо вiдповiв песик. М'яко постеливши, вiн притяг свого знесиленого друга, вклав, обтушкав, пристебнув захисний пояс. Кадриль не перечив: що далi, то його долала слабiсть. Щойно тепер, пiсля всього пережитого, вiн вiдчув, який вiн виснажений, змучений всiлякими страхiттями. Зайчик зручно вмостився у крiслi, вистромив з-пiд шарфика обмотану ниткою лапу, i Ейнора, на прохання Китички, почала швиденько змотувати нитку назад на клубок.

– Ти спи, спи, постарайся швидше заснути, - вмовляв друга Китичка, залiзши сам пiд крiсло.

– Так...
– промимрив Кадриль, - засну, ось зразу засну... але щоб ви знали... я... я... танцював кадриль.

– Що... кадриль?
– аж затнувся Китичка.

– Я танцював кадриль з Ейнорою.

– Зi мною?
– здивовано пiдвела голову лялька.

– Так... i коли б ти себе побачила! Ти лiтала по залi, мов ластiвка, в тiй однiй рукавичцi, зате в бальнiй сукнi, а бiля декольте - букетик незабудок, справжнiх незабудок. А твої очi...

– Мої очi?!
– У Ейнори ледь не випав iз рук клубочок.

– Теж кольору незабудок, - невинно збрехав Кадриль, а може, й не збрехав: адже, коли Ейнора танцювала, у неї очi були заплющенi!
– Ти була як справжня принцеса!

– I коли, - зiтхнула Ейнора, - я матиму пристойну сукню? Менi соромно у цiй обшарпанiй... Коли б менi ножицi, голка i якийсь клаптик тканини, я сама пошила б собi сукню чи хоч спiдничку.

– У мене є голка у тапцi...
– Твiнас нагнувся, витяг голку й подав Ейнорi.

– А ножицi я можу органiзувати, - понишпорила в сумцi Легарiя.
– Але жодного зайвого клаптика у мене немає. Дефiцит. Або зробiмо так: я дам тобi клаптика, а ти поший менi пелерину, а що залишиться, - буде твоє.

– Не треба, - гордо вiдповiла Ейнора, - без очей менi дуже важко шити.

– Ось ножицi, i знай, - подала начальниця, - щоб повернула!

– Я ж їх не з'їм, - вiдрубала лялька, але вмить схаменулася й покiрно подякувала: - Дякую, що позичили.

– Гляди менi!
– пробуркотiла Легарiя.
– А клаптика не дам.