Чтение онлайн

Загула, загуркотiла "Шишечка", вiддiлилася вiд "Срiбної шишки" - отак iз-пiд крила квочки випурхують курчатка i спiшать подивитися, що робиться на свiтi...

В цей час у пасажирському салонi стояла тиша i навiть якась гнiтюча. Кадриль дмухав на опухлу лапу й хвилювався за Китичку. Ейнора закiнчила шити спiдничку, обметала хустинку i, склавши свої тоненькi рученята, вiдпочивала, її високий лоб був похмурий вiд невеселих думок. Легарiя все ламала голову над питанням: хто сказав "жаба лякливка"? Хто? "Вона, лише вона!
– вирiшила начальниця, дивлячись на спохмурнiле личко Ейнори.
– Нiхто iнший, тiльки вона!" - остаточно вирiшила начальниця i заходилася порпатись у своїй сумцi, шукаючи дуже важливу рiч. Ось! Легко зiтхнула, знайшовши футляр для окулярiв, i поклала його зверху, щоб був у неї пiд лапою. "Я тобi покажу, принцеса на склянiй горi! Бiльше не будеш насмiхатися з мене та копилити носа, не будеш чванитися!" - зловтiшалася начальниця. I знову не помiтила, як уважно стежило за нею двоє маленьких, мов маковi зернятка, очиць... Адже великий сищик, як нiхто iнший в цей час. був найнещасливiший: пiсля жорстоких слiв Легарiї вiн i справдi попробував тверезо подивитися на себе i побачив, який вiн незграбний, i навiть подякував долi за те, що Ейнора не може розплющити очi.

СIРНИК

Крiзь прозорi, немов скло, стiни "Шишечки" Китичка мiг дивитися на всi чотири сторони, а також вниз i вгору. Пiд ним, притулившись одна до однiєї, залягали хмари. Найдивовижнiше, що вони були рiзних кольорiв, i коли дивитися здалека, то нагадували килим, зшитий iз рiзноманiтних клаптикiв, на такому килимку, прилiг був Гог, зробивши своє чорне дiло, тобто вiдiрвавши у Китички кiнчик носа. Ще раз пожалiв песик, що той лютий собацюра не бачить, як вiн пустився у велику космiчну розвiдку, хоч начальниця i сказала, що хай би її золотом обсипали, вона б з ним не пiшла... ля-ля-ля... кливка кхи-кхи... ах, правда, прозивати негарно.

Вiн натиснув на зелену кнопку, i кораблик почав спускатися вниз, ближче до хмар. Але що воно таке? Коли вiн зовсiм наблизився до них, виявилось, що це нiякi не хмари, а густо переплетенi нитi. "Ось тобi маєш!" - вiд несподiванки розвiдник аж рота роззявив. Побачивши, що на гачку висить бiнокль, здiйняв його, приставив до очей i почав дослiджувати тi плетiння... "Нi на якiй картинцi я такого не бачив", - заклопотано покрутив вiн своїм носиком-квасолинкою. Натиснув на жовту кнопку - i кораблик полетiв горизонтально, немов планер, вiд однiєї так званої несправжньої хмари до другої. Потiм натиснув на червону - кораблик зупинився немов укопаний, аж. загойдався бiнокль, що його песик повiсив собi на шию. Натиснув на жовту - знову полетiв; зелену - вгору, два рази зелену - вниз, вниз, вниз... "От, - прийшло Китичцi в голову, - коли б тут поряд був мiй друг! Я тiльки кнопки натискував би, а вiн робив би розвiдку, або нi: вiн натискував би, а я розвiдував би, адже на те я i розвiдник". Китичка натискував i натискував кнопки, пiдiймався, опускався, зупиняв, кораблик планерував горизонтально, вниз, угору - нi, цiкавiшої забави вiн ще нiколи не мав, i знову його взяв жаль, що цього не бачить той лютий Гог. Нарештi песик стiльки понатискував, що почала жовтiти лапа, i вiн опустив "Шишечку" зовсiм низько, до самого фiолетового сплетiння. Китичка вiдчинив вiконце, i всередину дмухнуло прохолодне, з якимсь дивним запахом повiтря сказав би, нiби в якомусь заводському цеху. Розвiдник висунувся у вiконце i без бiнокля власними очима почав придивлятися до тих нитей. Нiчого не зрозумiти. Та що ж робити? Адже "Срiбнiй шишцi" необхiдно поповнити запас повiтря! А якщо розiрвати те павутиння i спуститися пiд нього?

Китичка перехилився ще нижче i, ще бiльше вiдважившись, хватонув лапою одну нить: наче дрiт, наче гумова нитка...

Потiм вiн узяв бiнокль i подивився вгору: далеко виднiвся корабель, сяючи срiбними листами, якими вiн був оббитий. Який вiн великий здається, коли дивитися на нього у бiнокль! Песик повернув бiнокль i подивився з другого кiнця. Ой, який корабель малесенький, наче жолудь без шапочки, кхи, кхи, кхи... Китичка ще кiлька разiв подивився то з одного, то з другого кiнця бiнокля i щоразу весело кихкав. Усе-таки яка легка робота розвiдника, справжня розвага!.. Тут песик став серйознiшим: треба придумати щось таке, щоб його розвiдка принесла користь. Пiлот Менес ясно побажав йому: "Бажаю успiшної розвiдки!"

Китичка знову перехилився вниз за вiкно, схопив дротину i щосили потягнув її. Вона не розiрвалась. А може, її перерiзати ножиком? А чи краще перепалити сiрником? Випалити такий отвiр, щоб "Шишечка" змогла крiзь нього опуститися вниз?.. Розумна думка, варто її зрiвняти з люлькою Твiнаса!.. Китичка, не гаючи часу, витяг iз вуха коробочку з сiрниками, тернув сiрником i обережно, щоб той не погас, ткнув ним у дротину...

Що потiм сталося, песик пригадає пiзнiше, мов якийсь сон: неначе грiм загримiв, i наче блискавка блиснула, неначе вибухнув страшний вулкан... Китичка, перелякавшись, устиг, проте, натиснути на зелену кнопку, зачинити вiконце, i "Шишечка" кулею полетiла до "Срiбної шишки", немов курчатко, за яким женеться яструб...

А рiзноколiрного плетива довкола планети наче й не було...

НА СПАЛЕНIЙ ПЛАНЕТI

Сiдаючи на землю, "Срiбна шишка" стукнулася значно сильнiше, нiж на планетi квiтiв. Вiдчинилися дверцята, спустили схiдцi, i пасажири рушили надвiр. Останньою вийшла Ейнора: залишилася сама, бо хотiла надiти свої обнови. I коли вона показалася на схiдцях, Легарiя аж позеленiла вiд заздрощiв: довгенька з прорiзом на боцi спiдничка, на головi елегантно пов'язана хустинка - приємно дивитися. Ейнора спускалася вниз, тримаючись за крило Твiнаса, i товстун аж пихтiв вiд хвилювання. Внизу чекав на них Кадриль. Вiн перепочив i мав бадьорiший вигляд. А на Китичку жаль було дивитися: пiсля розвiдки його неначе хто прибив - хоча лише завдяки йому "Срiбна шишка" змогла сiсти.

Усi чекали, поки спуститься Менес, - вiн був, як завжди, стрункий, в темних окулярах, шоломi i рукавицi.

– Як почуваєте себе, розвiднику Китичко?
– повернув вiн темнi окуляри до песика.

– Я... менi... так... нi, - пролепетав Китичка.

– Набавились?
– запитав пiлот.

– На... набавився, - заїкаючись, вiдповiв песик i пiдiбгав хвоста-китичку. "Похвалить чи осудить? Осудить чи похвалить?" - прийшло йому в голову таке хвилююче питання.

Картина, яку побачили мандрiвники, висадившись iз корабля, була цiлком протилежна тiй, що на планетi квiтiв. Куди не кинь оком, - скрiзь лежала чорна земля, стирчали обгорiлi дерева, курився попiл, вiтер розносив чад i дим.

Мандрiвники, пригнiченi похмурим видовиськом, не насмiлювались вiдходити вiд "Срiбної шишки". Лише Ейнора, витягти вперед руки, ступила кiлька крокiв, розплющила й заплющила очi.

– Я нюхом чую згарище, - розширила вона нiздрi.

– Напевно, - причвалав до неї Твiнас, - тут стався вибух вулкана або землетрус з пожежами.

– То добре!
– прояснiв Китичка.

– Фе, як негарно!
– нагримала на нього начальниця.
– Тiльки безвiдповiдальнi створiння можуть радiти iз стихiйного лиха.

– Про... пробачте, - песик аж упрiв.

– Одначе, де ж моя люлька?
– спохопився товстун.
– Хай йому лихо, мабуть, у кораблi забув!

– Я зараз принесу, - озвався Китичка.

– Нi, я сам, - рушив до схiдцiв Твiнас.
– Може, коли бiльше лазитиму, то у вазi полегшаю i начальниця не буде насмiхатися.

– Щира правда!
– похвалила начальниця.
– На критику треба реагувати!

– Що це так гуде у "Срiбнiй шишцi"?
– наставив вухо Кадриль.

– Резервуари корабля всмоктують повiтря, - пояснив пiлот.

– Може, давай стрибнемо подивитися, - не мiг устояти на мiсцi Кадриль, видно, вiн зовсiм очуняв.

– Нiяких стрибань поодинцi!
– суворо заборонила начальниця.
– I до того, он уже темнiє.

Справдi, сонячне коло на очах чорнiшало, залишився тоненький сяючий краєчок, та й того вже затягувала чорнота.

– Ясно, - глипав очицями на сонце Твiнас. спускаючись iз корабля, одна половина чорна, а друга - свiтла, i, як сонце крутиться навколо себе, так змiнюється день на нiч.

Тiльки встиг вiн це сказати, як усе огорнула чорна темрява, а за короткий час знову виблиснув другий краєчок сонця: займався новий день планети. Мандрiвники рушили далi. Ейнора йшла, тримаючись за крильце Твiнаса, i товстун так старався не шкутильгати, що замалим не вивихнув i здорову ногу. Коли б великий сищик менше звертав увагу на свою ходу, то напевне помiтив би, що Ейнора поривалася сказати йому щось дуже важливе.

– Твiнасе, - нарештi наважилася вона, - давайте пройдемо так, щоб нас нiхто не почув.