Чтение онлайн

– Ейноро, - не витримав Китичка.
– Знаєш, що менi прийшло в голову? А ти вiдрiж вiд шарфика i пошиєш собi хоч спiдничку.

– Справдi?
– зрадiла Ейнора.

– Псувати такий чудовий i дорогий шарфик?
– розгнiвалася начальниця. Я забороняю!

– От i не заборониш, шарфик не твiй!
– вiдрубав їй Китичка.

– Шарфик мiй, - промимрив крiзь сон Кадриль.
– Китичко, вiзьми ножицi i вiдрiж скiльки треба.

– Тодi, Ейноро, поверни менi ножицi, - простягла лапу Легарiя.

Але Китичка встиг першим схопити ножицi, чикнув ними i вiдтяв чималий клапоть. Хоч яка начальниця була незадоволена, вона змушена була поступитись, i Ейнора так взялася до роботи, що тiльки пальчики її миготiли i в такт їм вiї то здiймалися, то опускалися, а очицi Твiнаса ледве дивилися: такi були стомленi.

У головi в Твiнаса дедалi яснiше вимальовувався план, як вирвати Ейнору iз пазурiв Легарiї. Цей план вiн у думцi назвав ОК.

А обоє друзiв пiсля довгої розлуки нiяк не могли наговоритися - хоч як Кадрилю хотiлося спати.

– Поклади у нашу таємничу схованку ножик, ось вiн, - шепотiв Китичка.
– I мiшечок я гарненько згорнув, але вiн добре потерся.

– Нiчого, до Тандадрики вiн ще послужить, - вiдповiв Кадриль, запихаючи здоровою лапкою ножик i мiшечок у кишеньку.

– I ще, - розхвилювавшись, песик аж затнувся, - вi... вiзьми мiй скарб, менi його вже досить.
– Вiн сором'язливо подав згорнений клаптик паперу.
– Тiльки з умовою: не дивись... Я сам тобi скажу, коли можна буде подивитися, домовились?

– Домовились, - кивнув головою Кадриль.
– Я покладу цю рiч на самiсiнький спiд своєї кишеньки.
– Вiн засунув лапу глибоко в кишеньку, i раптом у нього аж очi на лоб вискочили.
– Оце-то... штука!

Вiн витяг iз кишеньки зiв'ялий цвiт гвоздики - той самий бiлий з надiрваною пелюсткою.

– О Китичко, - прошепотiв Кадриль, - це був не сон, не сон!

– Що, що?
– не розумiв песик.

– Коли б ти знав, що там творилося... що там творилося у пiдземеллi... i це було не увi снi... тi бурульки, годинник, ножицi... музика... фрак...

– Спи, спи, - знову вмовляв його песик.
– I знай: я вимовив наше заповiтне слово, коли корабель злiтав iз планети квiтiв.

– Я чув, - кивнув головою Кадриль, стискуючи в лапi бiлу гвоздику. Воно мене врятувало... тiльки воно... заповiтне слово.

– Справдi?
– просiяв Китичка.

– Справдi. А зараз, поки я не заснув.... доспiвай нашу пiсеньку... хоч раз до кiнця...

– Тепер уже, хоч би що сталося, а я закiнчу її, - сказав песик.
– Але я не знаю, з якого мiсця почати: чи з. того, де перервалося, чи знову спочатку?

– Спочатку.

Китичка вiдкашлявся, провiв лапкою по носику-квасолинцi i тихенько-тихенько, щоб чуло лише єдине вухо його друга, почав спiвати:

Справжнiй, а може, несправжнiй

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс.

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

У всьому на свiтi зневiривсь.

Лиш присмалив вiн свiй дзьобик,

А вже так у всьому зневiривсь,

Сидiв бiля рiчки кiкiлiс

I слухав, що крокодил

йому каже...

– Увага!
– пролунав голос Менеса.
– "Срiбна шишка" наблизилась до невiдомої планети.

Чи це не прокляття: пiсеньку знову не доспiвано! Зате роботящiй Ейнорi залишилося зробити кiлька стiбкiв, щоб закiнчити спiдничку, а з обрiзка клаптика вона викроїла хустинку, щоб нарештi прикрити свою лису голову. Рукавичку, щоб не заважала шити, вона заткнула за шнурок, яким пiдперезала сорочку. I без проникливостi Твiнаса можна було помiтити, як Ейнора не любить цiєї рукавички: вона її то стягає, то мне, то куди-небудь засуне. Може, це тому, що рукавичка нагадувала ляльцi тi безтурботнi днi, коли вона жила, мов принцеса на склянiй горi?

В РОЗВIДКУ

"Срiбна шишка" майже приземлилася, але так i не сiла, а почала, паче яструб, робити круги над невiдомою планетою.

– Увага!
– знову пролунав голос пiлота.

Твiнас, який тiльки-но задрiмав, прокинувся й вiдразу втупився очицями в Ейнору. Чого ж це голка застигла в її руках, чого так засiпалися вiї i спохмурнiло личко, коли вона почула голос Менеса?

– ...Наближаємося до невiдомої планети, - пояснював пiлот.
– Ми збилися з курсу i летимо довше, нiж було запрограмовано механiзмами корабля, тому повиннi сiсти i поповнити запас повiтря.

– Життєво необхiдний запас!
– уточнила начальниця.

Пасажири заворушилися, приготувалися вийти, як тiльки зачують знайомий стукiт об поверхню землi. Лише Кадриль вiдпочивав собi далi, кволий i виснажений, їх уже не пiднiмало до стелi, i добре було всiм тiлом зручно вмоститись у м'якому крiслi. Але стукоту так i не почулося, i дверцята не вiдчинилися, i схiдцi не були спущенi.

– Увага, увага, - сповiщав новину за новиною голос пiлота, спускатися на поверхню планети дуже небезпечно. Все оповиває непроглядна iмла. Нiякого просвiтку. Треба послати розвiдника.

– Розвiдника?!
– повторили всi здивовано.

– Начальнице корабля, просимо вибрати розвiдника, - сказав Менес.

– Я негайно органiзую вибори, - заметушилася Легарiя, страшенно задоволена, що отримала таке важливе завдання.
– Негайно буде офiцiйно призначено розвiдника.

Вона одв'язала пояс, вилiзла на крiсло й оглянула пасажирiв такими очима, неначе вперше їх бачила.

– Як усiм вiдомо, - заговорила Легарiя, - розвiдник має бути за всiх найкмiтливiшим, найспостережливiшим i з найтверезiшим розумом; оскiльки через напад пацюка я стала iнвалiдом, то змушена, хоч з болем у серцi, вiд цього обов'язку вiдмовитися.
– Вона скрушно зiтхнула.
– Ейнора також не годиться в розвiдники, бо слiпа, мов крiт...

– I знову прозиває, - не витримав Китичка.

– ...мов крiт, хоча спiдницю пошила проворнiше вiд швачки, яка добре бачить.

– Ну й що кому до цього...
– почала була рiшуче Ейнора, але вiдразу й похнюпила свою горду голову.

– Твiнас...
– повернулась до пiнгвiна начальниця, а той так утягнув живота, пiдiбгав пiд себе танку й скорчився у крiслi, що нагадував сплющеного м'яча.
– Твiнас, як усiм вiдомо, - спокiйно вела далi Легарiя, з-помiж нас найнезграбнiший, до того ж дуже кривий i вiчний сонько.