Чтение онлайн

– Пройти? Щоб не почули?
– заворушився, заметушився, загудiв товстун i так повернув убiк, що ледь не впав - добре, що Ейнора тримала його за крило.
– Тут... тут... тут нiхто не почує.

– Я хочу, - тихо указала Ейнора, - подiлитися з вами однiєю турботою, однiєю головоломкою.

Вiд несподiванки i щастя товстун остовпiв. Ейнора, горда, вiдлюдна Ейнора, хоче з ним подiлитися думками, турботами i навiть головоломками!.. Хай йому безлiч лих, чи ж може бути бiльше щастя, нiж як їм обом розгадувати ту саму головоломку?! Може, вони удвох розгадали б i загадку кубика?!

– Ейноро... я... вам...
– затремтiв у нього басок.
– Для вас... моя люлька... мiй мозок... моє...

"Серце" вiн не встиг сказати: перервала Легарiя.

– Ви тiльки погляньте, два голубочки як воркують, - насмiхалася вона.
– Оце-то парочка! Варто було Ейнорi натягти на себе пристойнiшу ганчiрку, як наш тюхтiй став бабiєм... фi!

– Ви! Як ви смiєте...
– зблiдла вiд образи Ейнора, але зразу ж безсило опустила голову й жалiбно промовила: - Прошу пробачити.

– Не знаю, - скривилася Легарiя, - не знаю, чи вже й пробачу. Моє терпiння вичерпалося. Ще один вибрик, i...

– Прошу сiсти у всюдихiд!
– пролунав за спиною спокiйний голос пiлота.

Всi обернулися: їх нагнала невеличка машина, та сама "Шишечка", тiльки вона стояла не сторч, а горизонтально, на прироблених колiщатках, - мала кiлька сидiнь i вiдкидний верх.

– Оце так штука!
– милуючись, ляснув лапами Кадриль.
– Дивись, Китичко, чи часом це не той кораблик, що ти лiтав на розвiдку?

Китичка повернув свiй нiс-квасолинку, побачив задимлений бiк кораблика i швиденько одвiв очi.

– Може, ви їдьте, - прошепотiв вiн, - а я побiжу слiдом за вами.

– Ще цього бракувало!
– не погодився Кадриль.
– Усi помiстимося, вперед!
– I вiн силою увiпхнув Китичку у всюдихiд. Iншi пасажири теж умощувались.

Тим часом пiлот пiдiйшов до Ейнори.

– Дозвольте, - запропонував вiн, - посадити вас на переднє сидiння, воно зручнiше, нiж iншi.

– Але...
– знiтилася Ейнора.

– Я вас понесу.
– Вiн схопив Ейнору за поперек i вмить однiс її на переднє сидiння. Все трапилося так швидко, що неповороткому Твiнасу лишилося тiльки шльопати слiдом за ними, жалiбно дивлячись на струнку поставу пiлота, його кремезнi плечi. А який вiн бистроногий! Твiнас утупив очi в свою танку, що розбухла, як нiколи. Iз неї ось-ось мала випасти люлька, яку вiн забрав iз "Срiбної шишки"; пiнгвiн, запихкавшись, вийняв люльку i засунув собi пiд крiсло. Як прикро, що Легарiя перешкодила Ейнорi подiлитися з ним головоломкою!.. Та якщо Твiнас бiдкався, то Легарiя вiд злостi аж кипiла. Тiльки подумати! Отак принизити її авторитет! На найзручнiше мiсце, спереду, де повинна сидiти начальниця, садять цю виряджену слiпачку! Мало того, її ще й понесли - немов справжню принцесу в замок. "Усе!
– поклялася Легарiя.
– Як тiльки повернуся в "Срiбну шишку", я її з нiг до голови демаскую! Хай усi знають! Побачимо тодi, чи будуть її носити на руках! Побачимо, чи хоч той клишоногий Твiнас поверне дзьоба у її бiк... ква, ква..." - замалим уголос не засмiялася жаба: до неї знову повернувся добрий настрiй.

Всюдихiд рушив у путь, минаючи ями, камiння та iншi перешкоди. Швидко свiтало, i, зовсiм небагато проїхавши, мандрiвники побачили руїни мiста. Чим ближче, тим жахливiша поставала картина: зруйнованi хмарочоси, перевернутi автобуси, в друзки розтрощений лiтак, догори колесами обгорiлий поїзд. Над однiєю вибитою вiтриною звисав кiнець назви "...ки": може, квiтки, може, книжки, може iграшки, а може, живi канарейки. Пiлот мусив бути надзвичайно обачливим i спритним, щоб не провалитися з всюдиходом у пiдвал зруйнованого будинку чи не застряти в купах уламкiв; через меншi перешкоди машина переповзала, наче жук. Довга вулиця закiнчилася площею, усипаною розбитими лiхтарями. Посерединi площi стояло задимлене мармурове пiдвищення з чотирма кiнськими ногами: верхня частина статуї була зметена вибухом чи, може, як казав Твiнас, землетрусом або вибухом вулкана.

– Це напевне був вершник, - показав на зруйновану статую зайчик.

Ейнора, сидячи поруч Менеса, не смiла розплющити краєчка ока.

– Де ми тепер їдемо? А зараз?
– питала вона.

– Зараз, - спокiйно пояснював пiлот, - ми виїжджаємо iз площi. Далi пробиватися не варто, самi руїни та згарища.

– Руїни та згарища, - повторила Ейнора.
– А чому ви такий спокiйний?

– Вам не подобається мiй спокiй?
– запитанням на запитання вiдповiв пiлот.

Ейнора недбало знизала плечима.

– Там, - сказала вона, - у тiй склянiй шафi я була теж спокiйна. Але ж тут не шафа, тут загинуло цiле мiсто! А може, загинула вся планета! А ви...

– Про... пробачте, - дуже хвилюючись, встряв у їхню розмову Китичка, а якi тi вул... вулкани, що тут вибухнули?

– Сiдаючи сюди, я нiяких вулканiв не помiтив, - холодно вiдповiв пiлот.

– Нi о... одного вулкана?

– Чого це ти, Китичко, завiв про тi вулкани?
– здивувався Кадриль.

Песик довгенько помовчав, тодi пролепетав:

– Я... я на картинцi бачив один вулкан i хочу подивитися на живого.

– Живого! Живого вулкана, ква-ква-ква...
– засмiялася жаба.

– Як ви можете смiятися серед руїн i нещастя?
– запитав незнайомий тоненький голосок. Цей голосок долинав iз неба.

ПАЯЦ

Усi разом пiдвели очi вгору, навiть Ейнора задерла голову. Iз неба спускався паяц, тримаючись за раму змiя, бо шнурок, видно, згорiв. Приземлившись, вiн вiдчепив змiя, поправив блузу й довгу шапочку, з якої звисав обсмалений помпон.

– Чому ви смiєтеся?
– повторив вiн.

– Я, - отямилася першою Легарiя, - я смiюся не з руїн i не з нещастя, а з Заїки Кити...

– Добрий день, - не дав їй закiнчити Кадриль.

– Добрий день, - привiтався паяц.

– Яким вiтром занесло вас на цю планету? Я з висоти бачив, як сiв ваш космiчний корабель. Що ви тут шукаєте?

– Ми нiчого не шукаємо, - авторитетним тоном вiдповiла начальниця, - а наповнюємо резервуари корабля. I водночас захотiли оглянути мiсцевiсть, але побачили такий хаос, якого нам не доводилося бачити за всю нашу подорож. Я начальниця групи. З ким маю честь розмовляти?

– Паяц Улюс Тулюс iз згорiлого театру ляльок. Он що вiд нього залишилося.
– Вiн махнув довгим обсмаленим рукавом у бiк двох зруйнованих колон.
– Пiд руїнами всi мої друзi по сценi, всi iграшки... всi...

– А як же ти врятувався?
– запитав Кадриль.

– Я саме лiтав на змiю подивитися на зорi, бо за мурами їх не видно. Я знав дiрку в плетiннi й полетiв. I ось що знайшов, коли повернувся... нiчого не знайшов...
– Вiн повiв довкола сумними темно-синiми очима й скорботно похитав головою.

– Але скажи, братику, - прогудiв Твiнас, - що ж це тут трапилося? Чому все куриться димом, валиться?

– Ву... вулкани, правда?
– хриплим вiд хвилювання голосом запитав Китичка.

– Тут трапилося те, - вiдповiв паяц, - що повинно було трапитися. Обов'язково, ранiше чи пiзнiше.

– То добре!
– знову вихопилось у Китички.
– Я... я перепрошую.

– Я їм казав, кричав iз сцени театру, що так буде. Марiонетки мовчали, а я кричав. Та вони мене не слухали, паяцiв нiхто не слухає, вiд паяцiв жадають лише смiху та витiвок.