Чтение онлайн

– Ви занадто хаотично розповiдаєте, - зробила йому зауваження начальниця Легарiя.
– Чи не змогли б ви тверезiше доповiсти про ситуацiю?

– Вiн i без ситуацiй розповiдає дуже добре, - заперечив Кадриль. Так, друже, веди й далi.

Останнiй рiжок темнiючого сонця ще встиг освiтити бiле, мов папiр, обличчя паяца i надзвичайно стомленi очi. Коли вiн знову заговорив, його слова долинали iз безпросвiтної темряви:

– Все почалося з пташки - спокiйної, сумирної, вкритої бiлим пiр'ячком пташки, ха-ха-ха...
– В темрявi смiх паяца пролунав якось прикро i навiть страшно.
– Справа в тому, що така пташка була одна-однiсiнька на всю планету: коли всi iншi птахи вили гнiзда, висиджували пташенят, полювали, щоб добути корм, ця пташка ширяла в блакитi неба, закусивши в дзьобi квiтучу гiлочку дерева... я вже сказав: вона була одна така на всю планету, i того виявилось досить. Першим зацiкавилось пташкою мiсто Омасiя. "Негаразд, - сказав володар мiста, - що така бiла, сумирна, беззбройна пташка лiтає одна-однiсiнька i нiхто її не охороняє. Ще якийсь хлопчисько вiзьме та й поцiлить у неї з рогатки. Треба призначити їй охоронця". I на високiй вежi поставили вартового з рушницею. Це викликало заздрiсть у iншого мiста, Онавiї: "Ото знайшлися опiкуни. А може, ми краще зумiємо пiклуватися бiлою пташкою i охороняти її?!" I вони поставили двох вартових з гвинтiвками. Тодi озвався володар третього мiста й показав, як вiн може охороняти пташку: призначив п'ять вартових з гвинтiвками i однiєю гарматою. Пiсля цього, звичайно, i четверте мiсто не захотiло бути гiршим за iнших i на охорону пташки пожертвувало цiлий танк...

I як розвели змагатися за безпеку бiлої пташки, I як почали мiста одне за одним озброюватись до самих зубiв! I що бiльше озброювались, то бiльше вихвалялися: "Ну скажiть: чи ще яке iнше мiсто зробило стiльки на благо пташки, як наше? Ми, i тiльки ми справжнi її опiкуни i захисники. Ура нашому мiсту i ще раз ура!"

А люди в тих мiстах? Вони геть обiднiли, ходили з затягнутими поясами i запалими животами - адже все йшло на оборону пташки, тобто на новi полки солдатiв та гори зброї... Ну хто мiг повiрити, що невеличка тиха пташка зможе проковтнути стiльки, скiльки мiг проковтнути семиголовий дракон?

– Оце тобi!
– вже не сплеснув, а розвiв лапами Кадриль.
– Нiхто не повiрив би!

– Скажiть, - пробасив Твiнас, смокчучи свою люльку, - а де була i що робила сама пташка?

В цей час почало розвиднятися, засяяв край сонця.

– Пташка?
– Паяц гiрко засмiявся.
– Через тi змагання та боротьбу за її безпеку пташка у всiх iз голови вилетiла. Усi навiть забули, яка вона на вигляд, коли б її побачили, то й не впiзнали б... Нiхто, жодна людина не знала, де та пташка i що вона робить. Може, й справдi якийсь жорстокий хлопчисько убив її з рогатки, може, кiт спiймав, а може, хтось голодний вкинув у горщик з тiєю квiтучою гiлочкою i зварив iз неї юшку... Тiльки на деяких танках залишилися картинки, на яких була намальована та пташка.

– Картинки?
– пожвавiшав Китичка.
– Як би менi хотiлося побачити її на картинцi!

– А що було далi?
– наче сам себе запитав паяц Улюс Тулюс.
– Коли виросли гори зброї, то треба було їх охороняти, щоб iнше мiсто не загарбало i не використало на захист тiєї пташки. Отож мiста почали вiдгороджуватись одне вiд одного - дедалi вищими i щiльнiшими стiнами та дротами, i так усе переплелося, що найменша пташка i та й дзьобика не просунула б... ха-ха-ха...
– знову гiрко засмiявся паяц.
– То чого дивуватися, що все, зрештою, перетворилось на попiл, згарища та руїни? Досить було спалахнути якiйсь дротинцi в огорожi, i вогонь перекинувся б на гору бомб, i вибухи покотилися б по всiй планетi...

– А скажiть, - знову запитав Твiнас, - хто ж тi проводи пiдпалив?

Паяц провiв очима по чорнiй пустелi.

– Цього, - вiн стрепенув обпаленою шапочкою, - вже нiхто нiколи не взнає. Бо тiльки я один залишився... один на всю планету.

– А чому ви так вирiшили, що ви один?
– запитав Твiнас.

– Iз висоти змiя я не бачив нiяких ознак життя на планетi, - пояснив Улюс Тулюс.
– А вже вiд часу вибуху минуло тридцять дiб.

– Тридцять днiв i тридцять ночей, правда?
– уточнив дуже схвильований Китичка.

– Правда, - пiдтвердив паяц.

– Ой, як добре!
– вiд радостi песик так пiдскочив, що замалим iз всюдихода не випав.

Усi здивовано й сердито подивилися на розвеселiлого песика, лише Менес дивився кудись убiк крiзь свої темнi окуляри, в яких одне скельце було трiснуте.

– Не дивуйтеся, - пояснила паяцовi начальниця, - наш Заїка Смiшко не зовсiм дозрiлий i смiється де треба й де не треба. А ми, поки ще видно, будемо добиратися до свого корабля. Тому нам лишається тiльки подякувати вам за корисну iнформацiю та ще побажати якнайкращих успiхiв у вашому життi. На все добре.

– Щасливої путi, - сказав паяц i похнюпив голову.

– Але, - заворушився Кадриль, - як же вiн тут залишиться один-однiсiнький?

– Менi прийшло в голову...
– проказав Китичка.

– Я знаю, що тобi прийшло, - Легарiя метнула суворий погляд на песика.
– Треба дивитися тверезо: в кораблi не тiльки немає вiльних мiсць, але є один пасажир понад норми. Я правду кажу?
– повернулася вона до пiлота Менеса.

Та пiлот не сказав нi "нi", нi "так". Вiн i не захитав шоломом, i не кивнув.

– Пiлот не заперечує!
– вигукнув Кадриль.
– Не заперечує взяти ще одного пасажира! Ура!

– Ура!
– пiдтримав Китичка.
– Вiн може зручно влаштуватися у "Срiбнiй шишцi", там є вiльне крiсло, ось що менi прийшло в голову.

– Лiзь у кораблик, братику, - нагнувся над паяцом Кадриль, - i поїдеш з нами. Вперед!

– Справдi?
– не мiг повiрити Улюс Тулюс.

– Що не на єсть справдi, - засвiдчив Китичка.

– Сядь бiля мене, - запропонував Твiнас, стискуючи крильцями свiй тулуб, щоб звiльнити бiльше мiсця.

Вперше у паяца засяяли вiд радостi очi, почервонiли блiдi щоки. Весело заметлявши рукавами, вiн хутко влiз у всюдихiд i, тримаючи змiя, сiв на сидiння. Колеса швиденько закрутилися, i незабаром спереду заблищав корпус "Срiбної шишки". Мандрiвники радiсно переглянулися, а Кадриль навiть легенько пiдштовхнув.

– От побачиш, раз-два - i опинишся на Тандадрицi.

– А там знайдеш цiлу дюжину лялькових театрiв, - вторив Кадрилю Китичка.

– Вони, чого доброго, не подiлять тебе мiж собою, - говорив Кадриль.

– А то ще здорово мiж собою за тебе почубляться, - додав Китичка.

Та, незважаючи на жарти, у Улюса Тулюса дедалi похмурнiшало обличчя, а одна рука так опустилася, що рукав замiтав землю бiля колеса всюдихода.

– Прошу... зупинитися, - жалiбно промовив вiн.

Всюдихiд зупинився, i паяц злiз на землю.

– Ти що-небудь забув узяти?
– поцiкавився Кадриль.

Паяц мовчки затряс головою, пiдiйшов до задимленого каменя i вилiз на нього.

– Менi прийшло в голову, - зашепотiв друзям Китичка, - що вiн хоче перед дорогою посидiти i помовчати, як i ми тодi в лiсi бiля багаття.

Мандрiвники досить довго чекали, поки Улюс Тулюс помовчить i попрощається зi своєю планетою. Та час минав, сонце вже майже все почорнiло, а Улюс Тулюс як сiв, так i сидiв на каменi, втупивши очi в безкраї згарища.

Першим увiрвався терпець у начальницi.

– Шановний, - звернулася вона до Улюса Тулюса, - ваш регламент давно закiнчився. Не зловживайте терпiнням колективу.

Паяц наче й не чув.

– Як я бачу, - пробурчала начальниця, - ми будемо мати ще одного неорганiзованого мандрiвника.