Чтение онлайн

–  Та тут інформація новая. Очєнь інтересно.

–  А-а, - байдуже протягнув Петро.

Работнічек, мать його! Але зараз треба було знайти паспорт квартирної хазяйки, і майор одразу відкрив дзеркальні дверцята буфета - найпопулярнішої схованки для різноманітних документів. Проте там лежало все що завгодно, крім паспорта. І у шухлядах теж. Микола Пилипович понишпорив поміж білизною у шафі - другій за популярністю народній схованці. Там, щоправда, знайшлися гроші. Небагато. Проте жодного документа. За пічкою, крім глечиків і пучків трави, теж нічого не було. Чомусь спало на думку, що хитра господиня спеціально заховала від них свого паспорта, але це вже було явним перебільшенням.

Майор почухав потилицю. От якби мати години дві часу і бригаду, вони б тут усе перевернули догори дном, а так… Проте версія, яка закріплювалася з кожною хвилиною у голові, була такою стрункою, що відмовлятися від неї, через те що не знайшовся якийсь паспорт, було б просто блюзнірством. Та й до чого тут паспорт, скажіть будь ласка? Навіть якщо хазяйка не має відношення до лютого діда, все одно лишається парторг. А парторг уже на гачку. Тут усе в наявності - і мотив, і час, і свідки, і відсутність алібі, тобто навіть наявність антиалібі. Та за таких доказів людину можна в камеру закривати, а там уже сам зізнається у всьому, де дінеться.

Значить, що у нас виходить? А виходила ідеальна ситуація. Компромат - осьо він. Тепер у парторга лишався вибір - або відповідати на всю котушку за скоєне, або співпрацювати, і не корчити з себе, як ото корчив - дружба, горілка, преферанс і все таке, а реально приносити користь. Чомусь Микола Пилипович був певен, що з парторга має бути користь, особливо якщо взяти до уваги історію, що її розповів отець Штефан.

Це була удача, справжня удача. Завербувавши таке джерело, можна було б спокійно повертатися до контори. За наявності доброго джерела інформація - справа часу. А Тетяна… до речі, якщо все складеться як слід, можна буде і Тетяну вербануть, донька вона там чи ні, а у цій історії явно замішана. Тут у них одне велике кодло, якщо навіть парторга загнуздали, і це, зважте, за старої ідеологічної системи.

Дійшовши таких висновків, Микола Пилипович припинив нишпорити в хазяйчиних речах і вирішив зараз-таки брати парторга за роги. Просто в лоба: «За що ви хотіли убити Петра?» Саме «хотіли убити», щоб страшніше стало. А може, краще не так? Микола Пилипович і справді був досвідченим працівником, тому ніколи не зупинявся на одному варіанті.

–  Петро, без меня тут присмотри за хазяйкой.

–  А що?
– Петро не відривав очей від подвір’я.

–  Та єсть тут одна версія. Прийду - розкажу. Ти з нєйо очей не спускай.

Він і не підозрював, що того вечора лейтенант виконає його розпорядження на всі сто і навіть більше.

Кинувши поглядом на непорушну фігуру підлеглого, що продовжував спостерігати біля вікна, майор помітив, що з-під лейтенантової подушки на ліжку визирає ремінець кобури. Тут іще одна ідея стрельнула в голову, і, повагавшися трохи, Микола Пилипович, нишком витяг Петрову зброю, а порожню кобуру акуратно повернув на місце. Господар навіть вухом не повів. Работнічек!

Перевіривши перед дзеркалом, чи не виглядаює з кишені пістолет, Микола Пилипович поправив зачіску і рушив до воріт у супроводі двох поглядів - лейтенантового з-за вікна та повного білого Місяця, що сходив з-за обрію.

Над землею розкривала свої крила купальська ніч.

За ці кілька днів колеги вивчили село, наче власну долоню, тому дорога до парторгової хати пройшла непоміченою. Майор повністю поринув у думки, раз за разом прокручуючи у голові сценарій майбутньої розмови. Бо ж робота з людьми - це найважча ділянка, що б там не казали.

Світло у парторговій хаті не світилося. Микола Пилипович сунувся у двір, але був люто оббреханий величезним собацюрою, і не ризикнув просуватися далі. Хазяї явно десь завіялися. Покричавши задля годиться, майор трохи розгубився, бо не любив, коли дрібні проблеми заважають втіленню великих планів. Проте, на щастя, із сусідньої хати визирнув господар, вочевидь потривожений собачим гавканням.

–  Добрий вечер. А де хазяін, не знаєте?
– намагаючись перекрити собаку, прокричав майор.

–  Де-де… - знизав плечима сусіда.
– Та біля контори ж. Де йому ще бути.

Причому, помітьте, не «у конторі», а «біля». Сказавши таку таємничу фразу, він чомусь подивився на місяць і перехрестився.

–  Спасибі!
– прокричав майор і чимдуж почимчикував вздовж паркану, адже контора знаходилася як раз за парторговою хатою на площі.

Він не став замислюватись над дивною поведінкою парторгового сусіди, тому що ключ до цієї поведінки та й до інших загадок був уже зовсім поруч.

Точно, так і є. На лаві під бетонним пам’ятником, що прикрашав колгоспну площу, бовваніла невелика худорлява фігура. Патрорг сидів скуцьорбившись, не зводячи очей з бетонної жінки на постаменті, а в руці його зблискувала у місячному світлі пляшка.

Тут явно щось відбувалося. Проте алкоголь ніколи не був перешкодою для вербування. Повільно підійшовши до лави, майор підтягнув штани на колінах і сів. Парторг мовчки, не обертаючи голови, простягнув невеличкий гранчак та сулію. Микола Пилипович прийняв, знов-таки не озиваючись, налив собі грамів сто й одним духом випив, а тоді налив ще для парторга. Судячи з усього, той уже взяв на груди пару порцій.

Завершивши таку нескладну процедуру і поставивши сулію на землю, майор лагідно, по-батьківському обійняв парторга за плечі:

–  Що ж ти, падла, не сказал, що вона дочка діда Юхима?

Петро прокинувся серед ночі так, неначе хтось під бік штовхнув. В кімнаті стояла тиша. На ліжку поруч порожньо. Рівно, по-солдатському натягнута ковдра свідчила, що старший товариш іще не повертався. Він сьогодні обіцяв розставити крапки над «і», а справа ця невдячна. Петро взагалі останнім часом втратив оптимізм щодо належного виконання завдання. Все було тут неправильно, не так, та воно й не дивно - у них же нема чіткої структури, організації. Як ти їх викриєш? Дилетанти, одне слово. Дилетантів взагалі дуже важко передбачити, у цьому вся складність.

Через шибки до кімнати зазирав великий повний місяць, що, напевне, і був причиною такого невчасного Петрового пробудження. Хлопець тоскно подивився у кругле всевидюще око, що висіло на небі. У душі відбувалося щось незрозуміле, і лейтенант, добре подумавши, відніс це на рахунок надто жирної вечері. Тут усе було неправильно, навіть їжа, тому, вирішив хлопець, треба просто попити водички і неспокій як рукою зніме.

Полежавши ще трохи, він відкинув ковдру й у самих трусах пішов до дверей. З-під стулки пробивалося світло. Певно, залишили ввімкненим, щоб майор не заблукав у пітьмі. Хлопець обережно взявся за ручку, потягнув на себе і наступної миті остовпів.

У сусідній кімнаті біля печі неквапливо й охайно роздягалась хазяйка, Тетяна, чи тітка Тетяна, як звав її Петро. Жінка, не підозрюючи, що за нею підглядають два уважних чоловічих ока, повільно зняла спідницю. Петро затамував подих. Ідучи з хати, майор наказав очей не зводити з хазяйки, і можна сказати, що лейтенант точно дотримувався інструкції.

Хазяйка лишилася у самій коротенькій сорочці з мереживом, що так контрастувала з по-сільському пов’язаною хустиною на голові, а потім, знявши хустину, сіла на стілець і заходилась розплітати коси, допомагаючи собі великим темним гребінцем. Вона сиділа обличчям до дверей, і, коли нахилялась, щоб покласти шпильку, хлопець ковтав швидку слину. В прорізі сорочки з’являвся білий пишний бюст хазяйки, даючи зрозуміти, що його ніщо не стримує, крім непевної тонкої тканини та мережива. Шпильок було чимало, і Петро закляк біля дверей, схований одвірком. Тетяна, чи тітка Тетяна, і справді була не стара, принаймні те, що можна було розгледіти, давало підстави для таких думок. Стрункі, незважаючи на повноту, ноги, плечі круглі та м’які, гладенька лебедина шия і все інше, що ховала під собою сорочка, не дозволяли просто так покинути пункт спостереження.