Чтение онлайн

Але іще один учасник подій був сьогодні біля ставу. На берег вийшов з високих кущів старий худорлявий чоловік, одягнутий у білу свитину з традиційним брилем на голові. Він зупинився біля самої води та уважно подивився вгору. Поставою новий персонаж більш за все нагадував покручений жилавий корч, а задерте до неба обличчя увінчувала бородавка на самому кінчику кривого носа.

Спочатку прибулий тільки мовчки спостерігав за подіями, а потім в одну мить простягнув руки вперед, ніби прицілюючись, і раптом наче невидима нитка з’єднала всіх трьох. Жилаві руки описували широкі кола, уважно стежачи за рухом дівчат, а вони рухались, немов керовані цими руками. Зблиснули у світлі зірок два ножі, затиснуті у долонях старого, - звідки й взялися. Довгі ножі, блискучі леза, з тих, знаєте, що зеки по таборах роблять. Тонкі вістря спрямовані на дівчат, і, здається, саме від них починаються ці невидимі нитки. От розійшлися мітли, і чоловік на березі широким рухом розкинув свою зброю в боки. От ножі обернулися один до одного, трохи здригнулися, і дівчата з шаленим свистом рвонули вперед. Ніч озвалася багатим відлунням. Лезо наближалося до леза, і мітли летіли назустріч, гнані люттю і ще однією, невідомою силою. Ось уже зовсім близько ножі, от-от зіткнуться мітли, і вибухне ніч. Та раптом покірні досвідченим рукам ножі розвернулися вістрями до землі і коротко рвонулися донизу, немов дві блискавки. І несподівано мітли здригнулися в повітрі.

Шубовсь!

Стовп бризок, здавалося, дістав неба.

А дід зробив кілька кроків вперед, увійшовши в воду й зупинився, виглядаючи у пітьмі ошелешених з несподіванки, форкаючих супротивниць. Він постояв деякий час, а потім впевнено рушив далі й упіймав вправними руками розкішне волосся чорнявої, а потім і коротке білявої дівчини. Губи його ворушилися, ніби щось примовляючи, але неможливо було розібрати, що саме. Старий міцно вхопив дівчат за волосся і наступної миті потяг за собою на берег, а потім берегом, поки опинився на сухому. Дівчата спочатку очманіло пливли, потім підвелися, почали борсатися, але їх тримали міцно. На березі чоловік зупинився і шарпонув своїх полонянок додолу, так що вони змушені були стати навколішки, потім ще раз - і дівчата стали рачки поруч, голі й бездоганні, як шахи з шахівниці, випнувши звабливі клуби і гойдаючи ніжними грудьми. Старий зміряв їх поглядом, проте без будь-якого захвату від побаченого. Він нахилився вперед і одним рухом встромив у землю перед дівочі голови два блискучі ножі, і дівчата раптом завмерли, немов припнуті. А нападник, впевнившись, що опір остаточно зламано, випростався. У наступну мить в його руках невідомо звідки виник довгий батіг, і одним рухом він оперезав ним ніжні сідниці обох, так що на дівочій шкірі лишився червоний слід. Дівчата зойкнули. Це був другий гучний звук, що рознісся степом цієї ночі, і очерет сколихнувся, відгукуючись, ставок затріпотів хвилькою. А старий підняв батога ще раз, примірився зручніше і знову оперезав дівочі сідниці, а потім ще раз, і ще, і ще.

Дівчата заволали, а він усе бив і бив, методично, без будь-яких емоцій, наче суворий батько карав своїх неслухняних дочок. Батіг зі свистом розрізав нічне повітря, і зойки летіли просто до неба.

Десь на сході починало червоніти. Народжувався черговий ранок.

–  Пробачте, а Тетяна Юхимівна вдома?

Смеркало. Микола Пилипович за сільським звичаєм стояв біля хвіртки. Думки його були зосереджені на важливих для подальшого розвитку операції питаннях, а тому поява молодого хлопця на стежині під вишнями пройшла непоміченою.

А подумати керівнику групи було про що. Виявилось, що баба Кабачиха не зовсім відьма. Точніше, зовсім не відьма. І хоча вербування старої пройшло успішно, час настав подумати про більш безпосередні контакти, а значить, як це не важко, про діда Юхима. Бо інших зачіпок у оперативників поки що не було.

Що можна закинути старому? Однозначно Петра. Хай пояснить, чого тоді гуляв попід танцями вночі? Але як до нього підійти? Впертий дід може гостей прямо з порога завернути. Навіть точно заверне. Хіба через парторга спробувати…

–  Пробачте!

–  Га?
– виринув майор зі своїх думок.

Хлопець біля хвіртки трохи сполошився та знічено пробурмотів:

–  Вчителька, Тетяна Юхимівна тут живе…

–  Нєту єйо, - автоматично відповів майор, і раптом його наче по голові стукнуло: «Юхимівна?!»

Десь далеко забрехали собаки звичним вечірнім хором. А хлопець все ще стовбичив біля хвіртки, переступаючи з ноги на ногу та не даючи зосередитись. Врешті-решт, він таки наважився на щось і видушив із себе:

–  Я насправді до вас.

–  До мене?
– Майор підвів здивовані очі й умить пригадав цього парубка. Перед ним стояв один із тих трьох, що їх вони з парторгом допитували у конторі. Наймолодший. Кликали його, здається, Віталькою.

–  А може, до вашого… ну напарника, що на танцях був.

–  А-а!
– протягнув майор. Хлопець заважав зосередитись і перетравити щойно отриману інформацію.
– А що?

–  Я вибачитися хочу. Ну що тоді вдарив його.

Микола Пилипович присвиснув.

–  Ну це давай луччє я йому передам. А то у нього нерви, він може і… - Майор красномовно похитав головою.
– Так шо передать?

–  Передайте. Передайте, що я вибачаюсь.

–  Хорошо.

Проте хлопець продовжував м’ятися біля хвіртки, і Микола Пилипович знову підняв на нього роздратовані очі.

–  Всьо?

–  Ну так. Тільки ви мене ще тоді питали.

–  Що питав?
– Майор вирішив, що почує прохання не звертатися до міліції. І не вгадав.

–  Ну кого я під танцями бачив, коли все це сталося.

–  А-а. Ну і кого?

–  Парторга.

–  Всьо?

–  Так. Він у залу зазирав, коли дівчата танцювали, а потім пішов за клуб.

–  Спасибо. Ну, можеш іти.

Сутінки швидко поглинули хлопця. Микола Пилипович нарешті зміг зосередитися на своїх думках.

Юхимівна! І як йому не спадало на думку запитати, як її по батькові. В уяві постала огидна постать діда Юхима, потім Тетянине обличчя… так, цілком можливо. Тетяна Юхимівна! А що ж це парторг, сучий син, мовчав, га?

Вулицею пройшли люди. Вони за сільським звичаєм привіталися із заїжджим науковцем, і той автоматично кивнув у відповідь.

Ти диви! Значить, Юхимівна! Ага. А вони вуха розвісили. Фольклористка! Вчителька! Очі замилює, а двоє зайнятих людей через неї… через неї! Зачекайте, а парторг? Якщо він знав, що вона донька діда Юхима, то чому не сказав? У нього і самого по відьомській частині не все гаразд. А крім того, Петро оно за донькою неповнолітньою увивається, міський командіровочний. І цей хлопець… Чекайте, що це він сказав, що бачив, як парторг у клуб заходив? І той тракторист теж парторга бачив…

При цій думці майор раптом хлопнув себе по лисині. Ой, ні, пробачте, по голові.

Господи, як усе просто! Петра увалили того самого вечора, коли йшла гра в преферанс. Правильно? А парторг, як ми пам’ятаємо, тоді залишив партнерів, буцімто на хвилинку додому, і був відсутній майже годину. Точно. На танцях музика грала, а тоді скінчилася. І він сказав, що ходив додому, в той час, коли свідки його біля клубу бачили… Все сходиться. Як все сходиться! Мотив - будь ласка, мотив відомий. Наталка з пошти йому каже, що донька з Петром гуляє, батько приходить на танці перевірити і все бачить. А дати дрючком по голові простіше, ніж потім виховувати байстрюка. Логічно? Дуже логічно. Оце так парторг! І що він, цікаво, робив біля клубу вранці? Скажіть, будь ласка, чого б це нормальна людина після п’янки встала рано і поперлася до клубу? Злочинець завжди вертається на місце злочину - залізне правило, яке ще раз знайшло блискуче підтвердження. Який лис! Який старий і хитрий лис! Другом прикидався, горілку підливав, а сам дрючком по голові!

«Стій, - зупинив себе досвідчений майор.
– Не суєтісь. Давай по порядку». Юхимівна, це перше. Те, що Тетяна - Юхимівна, зовсім не гарантує, що вона донька того самого Юхима. Мало в селі Юхимів!

Мало. До речі, дуже мало. Тут так всього один. Юхима сьогодні просто так не знайдеш. Якби вона була Петрівна, інша справа, Петрів кругом достобіса. А прізвище? Хоча що для жінки прізвище? Скоріш за все, вона на чоловіковому. От якби саму спитати, взяти за барки, і спитати як слід!.. «Паспорт!» - майнула в голові думка. І справді, почати треба з речових доказів. Десь у хаті повинен бути паспорт, а в ньому написане місце народження. Якщо співпадає - значить, точно вона, якщо ж ні… Це все одно нічого не означає, мало де людина може народитися. Але там буде видно.

Микола Пилипович заплющив очі і міцно затулив їх руками. Це допомагало відсторонитися від емоцій. Постоявши так з півхвилини, він раптом неначе завзятий спринтер зірвався з місця і побіг доріжкою до будинку.

Петро лежав на ліжку. Він взагалі останнім часом самоусунувся від операції. Ну та це потім, у Києві буде видно.

–  Петро! В окно подивися нємножко.

Лейтенант слухняно підійшов до підвіконня і вирячився на огорнуте сутінками подвір’я, вартуючи.

–  Що сталося?