Чтение онлайн

Тобто виходить, що підманути людину - гріх, а підманути цілий народ - подвиг? Украсти копійчину - злочин, а мільйон - вдала оборудка?

Неправильно. І брехати, і провокувати, і підслуховувати, і навіть красти можна, якщо у тебе робота така.

Тому не будемо поспішати робити закид Миколі Пилиповичу за те, що він, заховавшись за кущами порічки, підслуховував вельми цікаву розмову.
– …Мати свариться, а батько просто з хати не пускає, - жалілася дівчина з довгим чорним волоссям.

Петро промимрив щось, а Леся (бо це була вона) повела далі сумним голосом:

–  Мама знайшла спалену сукню і почала, звичайно: «Де була? З ким?» Я не сказала, а вона говорить: «Тоді я все батькові розповім. Хай знає, в якому вигляді його донька по селу ходить».

Лейтенант знову щось промимрив у відповідь. Він явно був не у захваті від розмови.

–  Ну я, звичайно, і розказала, що ми гуляли, сказала, що блискавка. А вона каже: «Як це сукня горіла, а ти не попеклася?» Ну що я мала відповідати? Ти сердишся, що я все розповіла?

Микола Пилипович у своїй схованці похитав головою. Далеко ж у них зайшло!

–  Я їй сказала, що нічого не було. Це ж правда?! А вона мені не вірить. Каже, коли щось там таке, задавлю своїми руками. А ми ж нічого не робили! Правда?

Лейтенант прокашлявся і нарешті вичавив з себе:

–  Ну правда. Вобщем.

Майор за парканом, у свою чергу, похитав головою. Сукня була окремо, дівчина, судячи з усього, окремо, і вони нічого не робили! Цікаво!

–  Я насилу упросила її батькові не говорити. Але, знаєш, мені здається, вона щось таки розказала. Тато на мене тепер так дивиться! Нічого не каже, а з двору не вийдеш. Весь час: «Куди? З ким? Щоб за годину дома була!» Про тебе взагалі чути не хоче.

Тут знову вступив хлопець:

–  А ти не боїшся, що нас побачать?

«Конспіратор!» - в’їдливо прокоментував майор.

А дівчина підхопила схвильованим голосом:

–  Йому ще в той день перед танцями наговорили. Ця прийшла… - дівчина зробила паузу перед тим, як вимовити, -…з пошти…

–  Наталка?

Навіть у кущах було чутно, як від люті у дівчини перехопило подих.

–  Як ти її лагідно називаєш! Наталка. А ти знаєш, що вона моєму батькові про нас наговорила? Іще в перший день, коли ти з нею на пошті познайомився, прийшла і нарозповідала, як ти їй хвалився про мене і що ти в кожному селі собі таку маєш, коли їздиш у відрядження.

Хлопець мовчки дослухав тираду і тільки зауважив холодно:

–  Батькові зараз знову розкажуть, що ти зі мною на вулиці стояла.

–  Розкажуть! Вона все розказує, користується тим, що старша! Ну то нічого. Я їй зроблю! Я їй таке зроблю! Вона пожаліє, що до тебе лізла. Вона іще сльозами умиється…

–  Там батько чекає.

«Відшиває», - подумав Микола Пилипович і здивувався. Це було розумне рішення, але саме тому і дивне. Саме тому і не схоже на лейтенанта.

–  Ти мене зовсім не любиш?

–  Я просто не хочу, щоб ти через мене мала неприємності. Всім же роти не позатикаєш.

Микола Пилипович тихо позадкував до хвіртки. Розмова явно закінчувалася, і треба було обставити свій прихід.

Двічина зі сльозами на очах пішла геть, і майор картинно хряснув хвірткою. Лейтенант дивився, як на порожнє місце.

–  Ти де був?

–  Тут, - збрехав лейтенант.

–  А де я тобі приказав буть?
– з притиском запитав майор.

–  Тут, - той опустив очі.
– Я Тетяні тільки допоміг, і все. І зразу сюди.

–  Якій Тетяні?

–  Нашій. Хазяйці… ну, я ж не міг їй відмовити… Їй корм виписали, для курей. То просила допомогти, з’їздити на гарман… Вона ж сама не може мішки…

Хлопець застряг на цьому слові, ніби саме воно все пояснювало.

–  Шо ти плєтьош?
– тихо запитав Микола Пилипович.

Той не відповів, і тоді майор відпустив усі гальма.

–  Ти думаєш, що ти плєтьош? Які мішки? Який корм? Яка Тетяна? Ти чого сюди приїхав? Курей кормить? Зоотехнік, твою мать! Тобі що старший по званію приказав? Я тебе спрашиваю! Тобі що, старший групи не указ? Тобі Тетяна указ?

При згадці імені квартирної хазяйки лейтенант знову на мить підняв очі і тут-таки опустив їх. А Микола Пилипович не вгавав:

–  Ти понімаєш, якої важності заданіє нам довєрілі? Понімаєш чи нє? Я тут домовляюся з контактьором, розробативаю, а ти! Ну добре б іще у дівчат десь загуляв! А то кури! Скажіть, пожалуста!

Майор не міг кричати, тому від люті просто сичав:

–  Це, знаєш, як називається?! Значить, поки я фактически один виконую все заданіє, ти тут чорт знає чим занімаєшся… - Аргументи вже закінчувались, але запал ще лишався.
– Оборзєл зовсім, понімаєш… Документами розкидаєшся… - І тут-таки він пожалкував, що сказав це.

–  Якими документами?
– підхопився раптом Петро.

–  Гм… ну цеє, удостовєрєніє…

–  Де воно?
– Хлопець тим часом уже вийшов із заціпеніння.

Майор вкусив себе за язика, але що поробиш. Уже вихопилося.

–  У мене.
– Він поліз у кишеню і з помітним жалем видобув звідти забуте колегою посвідчення. Подивився ще раз, немовби вивчаючи, та простягнув господарю.
– Я на тебе рапорт напишу за твої художества!

«Ех, чорт мене за язик потянув!
– подумав він згодом.
– Нада било не оддавать».

Над селом стояла ніч. Важкою ковдрою лягала вона на степ, накриваючи село, гайок, дорогу, перетворюючи хати на сірі безбарвні силуети. І місяць вгорі, великий, круглий, своїм блідим світлом, наче інеєм, вкривав дерева та срібним відблиском грав на незворушній поверхні ставка. Навіть зірочок не було видно, бо густе повітря поховало їх у своїх тьмяних глибинах.

А степ зачаївся в пітьмі - ані шурхотіння, ані руху травиночки. Ставок мовчить, сховавшись в очереті, тільки дивиться - виглядає щось. Лиха ніч, таємнича ніч, ніч для ворожби, для чар, для злодіїв. Така ніч краща за будь-яку схованку - відійди за три кроки, і тебе не видно, а побачать - ніколи не впізнають, у білому місячному світлі всі на одне лице. Небезпечна ніч. А півні ще не зараз заспівають, ще почекати - а дочекаєшся? Тоскно на серці від такої ночі, хочеться сховатися хутчіш під ковдру та заснути - щоб швидше настав ранок, а разом із ним звільнення. Розбійницька ніч, зачарована ніч. І саме такої ночі у небі над ставком з’явилися дві постаті. Так, саме у небі, бо видно було, як злітали вони з різних боків, повільно, наче не одразу наважуючись піднятися у повітря. Ось вони трохи наблизилися одна до одної, і стало помітно на тлі місяця, що це жінки, які сидять верхи на мітлах, - саме так, як малюють, бува, відьом. Жінки летіли назустріч одна одній, але не прямо - мітли креслили великі кола понад ставом, кола, які поступово зменшувались. Якби можна було підійти ближче та пронизати поглядом сріблясту місячну завісу, стало б видно, що жінки на мітлах ще зовсім молоді, просто дівчата, стало б видно, що одна з них білява і має коротку зачіску, а друга, молодша, - чорнява і розкішне волосся майорить за плечима, набираючись таємничої нічної енергії, так що поміж нього раз по раз пробігають маленькі вогники. Стало б видно, що обидві дівчини не мають на собі жодного одягу, виставляючи на огляд ночі всі свої принади, і що дійсно обом є що виставляти, бо молоді тіла не попсовані міськими лінощами та модними журналами. Але іще стало б видно, що не бажання випромінюють навкруги ці молоді тіла, не звабливими здаються вигини їхніх форм, не заманюють граційні рухи - ні, лють, пекельна лють літає у повітрі, огортаючи собою місце дії і захоплюючи став, очерет, чебрець - єдиних глядачів дивного польоту. Очі в дівчат випромінюють лють, і вона тягнеться за кожною ззаду довгим плащем.

Кола звужуються, і погляди дівчат зустрічаються, здається, тут повинно вибухнути повітря, така напруга вирує між постатями. І вони вже не відводять очей. Мітли без жодного звуку прорізують повітря, керовані досвідченими руками, над степом панує тиша - відійди на десять кроків, і ти нічого не почуєш, не помітиш цього мовчазного герцю. А дівчата наче вивчають одна одну, жодна не хоче відступити, не відриває очей, не відводить мітли. Так винищувачі йдуть у лобову атаку, і так само напружено пальці лежать на гашетках, і так само поглядами випробують одне одного вороги - хто кого, хто не витримає. Мітли звужують кола, здається, ще одна мить, і вони зіткнуться у тій самій люті, що захопила все навкруги, але тут обидві раптом змінюють напрям і розлітаються у нічному небі на два боки, туди, звідки починали своє дивне змагання. Кожна випробує іншу на витривалість, і жодна не хоче уступити. І знову починається рух колами понад ставком, і знову стикаються погляди, тільки цього разу рух швидший і в поглядах більше рішучості, ніж уперше. Тонкі пальці стискують слухняні мітли, не хиблячи ані на сантиметр. І знову напружується повітря, так що, здається, ось-ось вибухне, не витримавши. Цього разу мітли сходяться ще ближче, мало не торкаються одна одної, коли вороги розходяться в різні боки, щоб почати знову. І втретє починають злітатися мітли, креслячи кола над ставом, але цього разу в їхніх очах тільки рішучість і тільки лють. Іскри мереживом в’ються за ними, креслячи шлях у чорному небі, мовчки спостерігає степ, розуміючи, що третя спроба - остання. Дівочі груди розтинають повітря, дівочі ноги стискуються від напруги. Це лють найшла на лють.