Чтение онлайн

Ґенек знову пропустив мої слова повз вуха і не дарма — я вже давно наполягав на тому, щоб того шниря прибрали з банку, а генерал уперто саботував проблему.

— Ти повинен розуміти, куди він побіг доповідати про цю ситуацію. І що зараз підніметься нагорі.

Я не тільки розумів це, але й голову протовк Паші з приводу стукачів у банку, та все дарма.

— Я все чудово розумію. А до того ж розумію, що ця ситуація цілком на совісті вашого підшефного, начальника служби безпеки. — Варто було все-таки правильно розставити акценти в розмові. — Вона що, гола до банку прийшла? А якщо й гола, то куди дивилася охорона? Всі ж так чи інакше проходять через вестибуль, мимо охорони. Виходить, вони не повідомили про таке свого боса? А він не повідомив вас? Чому? — останні слова я говорив уже на тлі коротких гудків.

Гарна історія. Не вперше, звичайно, Паша з п’яних очей потрапляє у пригоди. Були у нас випадки і з мордобоєм, і навіть зі штурмом митниці в аеропорту. Але тоді обстановка в країні була трошки іншою. Ба навіть при цьому не обходилося без втрат — аби замазати скандал доводилося і платити, і поступатися інтересами, і навіть вибачатися.

Що буде зараз? Хто зна! По-перше, очевидно, що історію вже доповідають Папі. Бо ж Паша далеко не найбідніший серед депутатів, у нього є що забрати. По-друге, невідомо, чи не трапився там випадково фотограф, і чи не побачимо ми репортаж про все це у завтрашніх газетах. Бо якщо так — значить, це не просто ініціатива жовтої преси, адже наші газети друкують тільки те, що порадили темники з Адміністрації Президента. І якщо така порада з’явилася, це означає одне: Папа дав вказівку мочити нас по повній формі.

Проте навіть якщо у пресі новина не з’явиться, це зовсім не означає, що команди мочити не було.

Чорти б їх усіх вхопили! Не було мороки — тепер сиди, чекай, звідки прийде чергове лихо.

Я підняв трубку і набрав Жорика.

— Добрий день!

— От іще скажи, ілі он добрий? — почувся лагідний, як завжди, голос.

— Знаєте вже?

— Ну звичайно, знаю.

— Ґенек дзвонив?

— У мене є свої люди.

В його інтонаціях не чулося навіть тривоги, не те, щоб паніки. Чи це означає, що все гаразд? Ні — просто якщо людина пережила погром, влаштований у дев’яності за міністра Кравченка, коли бойовиків валили просто у глухих дворах, то порівняно з тими проблемами теперішні мають здаватися веселим жартом. Проте мені й цих жартів вистачить, тому що розбиратися з наслідками доведеться самотужки, без прикриття згори.

— А тобі що, Ґенек подзвонив?

— Ну звісно. Я ж не в курсі. Паша в підпросторі, я у нього в офісі не з’являюся.

— А-я-яй! А навіщо Ґенек тобі дзвонив, як думаєш?

Я дещо розгубився від такого запитання.

— Як це, навіщо? Розповісти.

— Ілі він часто тобі дзвонить?

— Та ні.

— А так просто, для того, щоб розповісти?

— Ніколи.

Голос Жорика став іще оксамитнішим.

— А знаєш чому? Бо Ґенек ніколи не дзвонить, аби просто розповісти.

— Але ж він нічого іншого не говорив. Тільки повідомив, і все.

Трубка забулькала. Здається, старий хихотів.

— Ти вибач мені, Сергійку. Як ти думаєш, може він боявся, що ти ні про що не узнаєш?

— Навряд чи.

— Ну?

Я розгубився іще більше:

— Тоді не знаю.

Жорик зітхнув, певно, засмучений моєю тупістю. Але я й справді не фахівець у гебешних розводах — хіба постфактум, коли хвалюся перед Сапулою.

— Перше, що я думаю, Ґенек хотів довідатись, яка інформація у тебе є, і повідомити свою версію. Що він тобі сказав?

— Ну, сказав, що застали з голою бабою в кабінеті. А я запитав, куди дивився його начальник безпеки.

— Сергійку! Те, що ти йому сказав — зовсім одна справа, а що він тобі — зовсім інша.

— Розумію. Він дуже специфічно висловлюється, не зразу й згадаєш… Ну приблизно так: сказав, що я маю розуміти: інформація, швидше за все, пішла нагору.

— Пішла нагору? І він нічого не може зробити?

— Цього він не сказав.

— Так от, Сергійку, слухай мене акуратно, — Жорик взяв невелику паузу, під час якої я встиг перекласти телефон до лівого вуха, бо праве вже намокло від довгої розмови. — Він або знає, що готується якась кака, або підозрює про це. А подзвонив для того, щоб натякнути: він твої проблеми вирішувати не буде. Усі ці базари про інформацію нагору означають, що він знімає з себе зобов’язання і не буде допомагати закривати питання навіть у тому випадку, якщо до нас прийдуть його прямі підлеглі.

Слухаючи старого бандита, я зрозумів, що й сам мав багато запитань з приводу Ґенекового дзвінка, але не дав собі праці поміркувати. А те, що зараз говорив Жорик, скидалося на правду. Корабель отримав пробоїну, і з трюму потелефонували пацюки, щоб попередити про втечу.

— Тобто ви хочете сказати, що треба іти у підпілля?

Жорик знову взяв невеличку паузу.

— Давай я поспілкуюся з людьми, щоб вони мене попередили якщо будуть якісь рухи в нашому напрямку. Ти, Сергійку, теж там про всяк випадок подивися, чи не залишилось якихось хвостів від моїх справ. Я розумію, що зараз буде багато проблем, але й про мої теж не забудь, добре?

— У мене все під контролем.

— Ну й добренько. Павлуші вітання передавай.

— Обов’язково.

Розмова не додала оптимізму, але я завжди вважав, що про неприємності краще довідатися заздалегідь. Тоді легше їм протидіяти. Отже, що нам загрожувало?.. Ну, по-перше, Пашу зніматимуть із заступника голови і врешті таки виженуть з красивого кабінету, оскверненого голою повією. Таким чином, ми втрачаємо контроль над великим державним банком, але це швидше шкура неубитого ведмедя. Ми ще й закріпитися тут як слід не встигли. Гірше буде, якщо візьмуться мочити комплексно — тоді весело буде всім: і у міністерстві, і на телеканалі, і в банку. У Жорика теж — ну, за це переживати особливо не варто, Жорик сам за себе домовиться, а от міністерське лайно вигрібати доведеться мені.

З тих пір, як ми з Пашею втрапили в орбіту державного бізнесу, моя робота стала скидатися на обов’язки сантехніка з аварійної служби — приїхати за викликом, заткнути прорив і вичерпати усе лайно, що натекло внаслідок цього прориву. Просто як мій дядько Вареник. Щоправда, він був професійним сантехніком. А я?

Мабуть, я теж сантехнік. Бізнесмен-сантехнік. Продовжувач дядькової справи. Робоча династія, хай йому чорт!

Але те, що набубнявіло зараз на наших трубах, загрожувало не просто проривом. Якщо раптом згори дадуть команду «фас», це вже буде цунамі, сель, як під час Куренівської трагедії, коли змило кілька кварталів з лікарнею, стадіоном та трамвайним депо. І за що? За голу курву в кабінеті?! Немовби тільки Паша водить до себе курвів. Президент і сам, гадаю, далеко не святоша. До речі, а чи є у Мельниченка на плівках сексуальні епізоди? Треба пошукати.

Я сумно всміхнувся власним думкам. Звичайно, президент — не святоша. Він — святенник. Святенник за посадою. І тому у будь-який момент може захотіти показати зразок боротьби за високий рівень моралі і тверезий спосіб життя. Показати на окремо взятому прикладі — алкоголіка і розпусника Павлюка Павла Олександровича. Хіба може подібна особа обіймати високу державну посаду? Ні, ні і ще раз ні. А значить, треба терміново організувати побиття камінням у газетах та публічний розстріл перед телекамерами — необхідне підкреслити.

За вікном смеркало. Поглинений важкими роздумами, я машинально взяв до рук дідове прес-пап’є, що віднедавна прикрашало мій стіл. Звичка крутити щось у руках — ознака неврастенії, так казала мама, лікар із великим стажем. Мабуть, на неврастенію я страждав із самого дитинства, бо постійно гриз олівці, скручував і розкручував ручки, стукав по столу пальцями. Це допомагало зосередитися.

От і зараз, взявши за поганою звичкою до рук дідів витвір, я одразу повернув думки у конструктивне річище. Паніка — не наш метод. Будемо готуватися до гіршого і сподіватися на краще — цей рецепт завжди працює. А до гіршого ми вже готуємося — по-перше, Сапула ретельно перетрушує всі старі схеми на предмет надійності. Краще за неї це навряд чи хтось здатен зробити. По-друге, наш бізнес навіть у мирний час побудований так, щоб ми були постійно готові до погрому. Залишається тільки зробити так, щоб до погрому були готові й підлеглі. А для цього існує друге старе правило — відсутність документів карається не так суворо, як їх наявність. Бо коли щось втрачено — це максимум халатність, а коли є не те, що треба, воно одразу із звичайного документа може перетворитися на доказ, і це вже точно нікому не потрібно.