Чтение онлайн

— Та три мільйони, Серьога, це о-го-го! Це ж гривні! Наша національна валюта. Основа незалежності Неньки. Я правильно кажу?

— Абсолютно.

Паша веселився, певно, уявляючи, як витягнуться обличчя тих, нагорі, коли вони побачать гривні.

Бо, мабуть, і не знають, як вони виглядають. Але ж хіба скажеш що-небудь проти національної валюти? Отже, вихід для післязапійної енергії знайшовся. Мій партнер по-діловому стукнув долонею об стіл.

— Добре. Значить так, збирай гроші. Тільки треба придумати, як їх везти.

— А що тут придумувати? — здивувався я. — Покласти в сумки та й везти. Тільки я не знаю куди.

— Правильно, — рішуче погодився він. — Що тут думати? Бери моїх охоронців, вони заразом і покажуть.

Я заперечливо підняв руку:

— Давай краще без твоїх охоронців. Вони Ґенеку стукануть, а він гнилий наскрізь. На фіга мені сюрпризи? Ти краще особисто подзвони і домовся, так щоб, крім нас, ніхто нічого не знав. А там вже я сам розберуся, коли і з ким їхати.

Павлюк-паша нервово смикнув щокою:

— Та що ти до Ґенека вчепився?

— Я ж тобі кажу, гнилий він.

— Ну то й що? Вони в СБУ всі гнилі, але ж ми не можемо з ними не працювати. Правильно?

Я знизав плечима:

— Я ж не проти того, щоб ти з ними працював. Але мені не потрібні провокації у такій делікатній справі. Голова одна, і, ти не повіриш, я її бережу.

Паша невдоволено скривився, але взяв телефонну трубку.

— До речі, хочеш прикол? — сказав я, щоб розрядити обстановку. — Отримував гроші у гуманоїдів у банку, складаю і бачу: на кожній пачці стоїть штамп «Касир Кукла».

— Та ти що? — Паша знову розвеселився. — А ти перевіряв? Там гроші чи справді кукла?

— Кожну пачку! Знаю я цю бригаду. Вони кажуть, що й справді працює касирка на прізвище Кукла, але нікому навіть на думку не спадала така аналогія.

— Це їм не спадала? З їхньою біографією?

— Вони самі сміялися, коли я показав. Кажуть, тепер візьмуть цей зіхер на озброєння. Наріжуть паперу, зверху штамп «Кукла» а в разі чого: «вас же попередили».

Звісно, я не вперше в житті возив гроші, тому знав, що головна охорона у таких випадках — не мордовороти з пістолетами, а повна конфіденційність. Гроші взагалі люблять тишу, а коли це півкубометра стогривневих купюр — треба бути особливо скромним. Під’їдьте якось до Києво-Печерської лаври і помилуйтеся, як московські попи проводять інкасацію. У церквах зараз все, як у Макдональдсі, і гроші там не менші. Так от, біля воріт Лаври ви обов’язково побачите, як із чорного джипа виходить вгодований дядюра у підряснику тонкого сукна, а в руці у нього чорна валіза, пристібнута наручником до м’ясистого зап’ястка. Дивлячись на такого, будь-хто зрозуміє: у валізі — гроші. І одразу в уяві виникає сюжет: люди в масках, що дають попові по голові, погоня за грабіжниками, стрілянина — точно, як у детективних серіалах.

Коли ж із скромної машини куркульського класу виходить звичайнісінький, середній на зріст чоловік, пристойно, але не надто дорого вдягнутий, відкриває багажник і витягає звідти дві картаті валізи на коліщатках, причому із зовнішньої кишені одної з них стирчить парасолька — що подумає сторонній спостерігач? Правильно. Людина приїхала з вокзалу. Навіть якщо усе це відбувається серед самісінького центру Києва, поблизу Адміністрації Президента, у тихому дворику по вулиці Лютеранській. Що ж, на Лютеранську, по-вашому, людина з вокзалу приїхати не може?

Я зайшов до під’їзду, обережно притримавши масивні двері. У невеличкому просвіченому сонцем вестибулі біля сканера, на зразок тих, що стоять в аеропортах, нудьгували хлопці у формі.

— Сумки на транспортер, а самі — через рамку, — звелів молодий прапорщик. Другий одразу вмостився за монітор.

Я слухняно прилаштував валізи на гумовій стрічці, виклав на стіл мобільний і ключі та пройшов крізь металошукач. Багаж слухняно поліз у гумову пащу сканера. Збираючи речі зі столу, я краєм ока слідкував за реакцією охоронців. Але на їхніх обличчях не ворухнувся жоден м’яз — напевне, я не перший у них з таким вантажем.

— Ліфт — праворуч, — люб’язно показав рукою відповідальний за рамку.

Вони тут ввічливі, хоч і не надмірно. На безлюдному і тихому через килим на підлозі шостому поверсі я знайшов кімнату номер шість.

— Доброго дня!

— Драстє.

У невеликій кімнаті, напівприкривши повіки, дрімав розслаблений молодик у костюмі, на вигляд схожий на банківського клерка. Він привітався, але очей при моїй появі все ж до кінця не відкрив.

— Я привіз вам. Дозволите? — я рукою показав на валізи.

— Скільки? — молодик, так само не піднімаючи погляду, розкрив журнал, який лежав посеред столу і взяв ручку.

— Три мільйони.

Знову жодної реакції.

— Гривень, — уточнив я.

— Гривень? — він підвів на мене обличчя, яким майнула гримаса подиву навпіл із гидливістю.

— Куди викладати? — запитав я дещо роздратовано. Ти диви! Гривні йому не подобаються. Позвикали тут!

— Сюди, — показав на поверхню стола мій співрозмовник. Він знову втратив інтерес до подій.

Я почав видобувати пачки, а молодик, не рахуючи, взявся переносити їх і вкладати до шухляд великої офісної шафи, що стояла біля стіни.

Хто вважає, що викласти три мільйони — це швидка справа, хай на дозвіллі спробує. Коли я нарешті впорався, то тут-таки взявся збирати валізи — їх було підібрано так, щоб одна влазила до іншої. Акуратно вклавши меншеньку у черево більшої і застібнувши блискавку, я знову набрав вигляду пересічного пасажира, який тепер уже збирається їхати на вокзал.

— Яка організація? — спитав клерк.

Я відповів і перепитав про всяк випадок:

— Це все?

— Все.

— До побачення.

Отак все просто. А якби у пачках зі штампом «Касир Кукла» і справді були кукли? Як же при такій логістиці вони примудряються керувати державою? А може, це через те, що гривні? Може, долари б він все-таки перерахував?

Речі тих, хто виходив, через сканер не пропускали. Мабуть, винесення грошей вважалося операцією цілком безпечною.

Влаштувавшись за кермом машини, я в першу чергу прозвітував телефоном Паші:

— Все нормально.

— Добре, — сказав він лаконічно, немовби й не турбувався ніколи про те, як такий великий обсяг готівки провезти містом. — До речі, ти не забувся, що сьогодні ми у Верховній Раді?

— Аякже! О четвертій.

— Тільки не запізнюйся.

«Не запізнюйся!» Мало того, що сам Паша завжди з легким серцем приходить на півгодини пізніше, то ще й зустріч буде із тим самим заступником голови, який через свою страшенну «зайнятість» може навіть депутатів годинами тримати у приймальні. І вони слухняно сидять, не зважаючи на свої значки та животи.