Чтение онлайн

— Дякуємо вам за все те добре, що ви зробили для українського народу, — поправивши пенсне, улесливо пролепетав Кость Левицький. — Від імені Української Національної Ради бажаю вам усього найкращого, міцного здоров'я і многая літа. Про все інше прошу не турбуватися — ваш виїзд ми організуємо…

Грицан, стиснувши до болю зуби, опустив очі. В нього розболілася голова, лице палив сором: найогидніше в людині — прилюдне приниження. Хотів піти геть, та почув біля вуха Ростиків єхидний голос:

— А Кость Левицький таки вихований чоловік…

— Йдем, бо зараз кину бомбу…

Він вискочив прожогом за двері. В довгому коридорі, слабо освіченому, плював просто на килимові хідники, скрипів зубами, кусав уста й цідив мало не вголос безперестанку:

— Скотина! Скотина! Яка ж він усе-таки скотина!

Грицана наздогнав стрілець і сказав, що Вітовський викликає його до телефону; Вітовський звелів:

— Передай команду охорони намісництва комусь із старшин, а сам негайно приходь до штабу. Ти тут потрібен.

— Зараз буду, — без ентузіазму зронив Грицан.

Він зробив так, як повелів Вітовський, і покинув намісництво. За порогом зупинився. Над Львовом висіли густі хмари. Сірі, важкі. Грицан чи то зітхнув, чи ковтнув вогкого повітря, — десять років тому жандарми, після атентату на Потоцького, вивели сюди Січинського, щоб одвезти до криміналу, а ти йдеш у штаб майбутньої республіки… Але звідки взялось оте твоє спустошення? Чому не торжествуєш? Один Господь Бог відає! І Грицан ступив на Губернаторські вали — бульвар-сквер перед намісництвом, — пішов на вулицю Руську. Безлюдно. Моторошно. Чомусь не видно трамваїв. По кутах квадратної площі Ринок встановлено кулемети. На вежі ратуші тріпотів синьо-жовтий стяг, прапорці висіли й на деяких будинках. Очі зупинилися на кам'яниці, за брамою якої мешкала у дворі Оксана. Як вона там? Напевно, думає, що вже покинув, — переспав і покинув… Нічого, мусить потерпіти. Він усе їй пояснить.

У Народному домі застав справжній шарварок. Заки пропихався до Вітовського, наштовхнувся на новоспеченого коменданта Львова Сеня Горука, — високе чоло, відкрите втомлене лице сорокап’ятирічного мужчини, що пройшов з Січовими стрільцями всю війну. А коли Грицан наштовхнувся ще на полковника Гриця Коссака, то аж нарешті втішився: старі, гартовані січові кадри прийшли на поміч! Правда, в нього — може, під впливом Вітовського — не було особливо симпатії до Коссака, Грицан був на боці тих, хто казав, що Коссак самозванець, сам себе зробив полковником… Та зараз не до цього! Зараз потрібне порозуміння — спільно вирішувати спільні справи.

Хоча Коссак і Горук були першими комендантами куренів (відповідно першого і другого, третім — півкуренем — командував отаман доктор Степан Шухевич) створеного в чотирнадцятому році легіону Українських Січових стрільців, хоча Коссак був майже на десять років молодшим від Горука, проте по щаблях військової драбини видряпався вище: коли весною п’ятнадцятого року легіон було іменовано першим полком Українських Січових стрільців, австрійське командування поставило на чолі його Гриця Коссака, надавши чину полковника. Саме той чин і муляв багатьом очі. А може, все те від заздрості,— подумав Грицан, — здається, в жодній нації світу не панує така епідемія заздрості, як в українській… Один одного ладен утопити… Чи не від цього всі наші біди? А ще кожен хоче мати першість. Адже незаперечний факт, що у тому ж таки чотирнадцятому році, на здвизі 28 червня, генеральний отаман «Січей» Кирило Трильовський і голова «Соколів» Іван Боберський мало не побилися за дрібницю: кому йти на чолі походу зліва, а кому справа… Чи так уже це важливо? Що вдієш — амбіція! Отож воно і є, що заздрість, амбітність, жага влади, хоча нема на це таланту, а ще здатність будь-кому служити, аби лиш видертися на вершечок службової піраміди чи влаштуватись у гнилому, але для себе солодкому болоті обивателя — чин, гаманець, кам’яниця, жінка з посагом, — і вже він патентований патріот, як казав Іван Франко. Або класичний перекинчик, який рідну маму продасть самому туркові! Як же я всіх їх… люблю!

— Грицан? — Гриць Коссак оторопів, мотнув головою, не вірячи, що перед ним реальна особа; лице його мов з мармуру висічене, низький лоб, жорсткий погляд, широкі губи. — Мені казали, що тебе вбили.

— Після розгрому легіону під Бережанами генерал Брусилов узяв його до себе в прийми, — пожартував Поточняк за спиною Ярослава.

— Ну здоров! — рука в Коссака чіпка.

Мабуть, правда, що бив стрільців, — майнуло в голові Грицана, — а що божок — то божок… Певне, і далі ні з ким не рахується. Буде Вітовський мати з ним клопоту.

— Вітаю і вас, — сказав Ярослав.

— Дива війни… Але добре, що живий.

— Живий… — Грицан знизав плечима: скільки знав Коссака, ніколи не знаходив спільної мови, кілька фраз — і бесіді кінець. — Пробачте, мене викликає Вітовський.

І обернувся до Поточняка.

— Поінформуй, яка обстановка, — попросив Грицан, звернувши увагу, що вид Поточняка від перевтоми якийсь аж восковий, наче в мерця.

— У наших руках головний вокзал, пошта, телеграф, намісництво, військова команда, австро-угорський банк, Цитадель, казарми Фердінанда, поліція, карні доми на Баторія і Казимирівській, але… Але! — Анатоль підняв угору палець. — Розвідка донесла, що головні сили поляків гуртуються в західній частині міста, зокрема на так званому Новому світі, вже навіть були зіткнення наших патрулів з польськими боївками. А головні їхні осередки — Дім техніків, школа Сенкевича і побіля костьолу Святої Єлизавети. Ось, власне, в загальних обрисах — усе.

— Не густо, — Грицан засопів-зітхнув.

— До того ж почалися грабежі.

— Погано…

— Критична ситуація на головному двірці.

— А це зовсім погано! А ще що?

Вони не знали й не могли знати, що того ж таки 1 листопада начальник польського генштабу генерал Розвадовський дав з Варшави телеграму генералові Лямезану у Львові такого змісту: «Цілком секретно: князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і негайно перейме управу краю з рук генерал-полковника Гуйна». Львівські поляки відразу створили свій штаб повстання, розмістивши його в школі імені Конарського, що біля головного двірця. І місто фактично розкололося навпіл, хоча ніхто не відав, де ворог, а де свій.

Цієї ночі Оксана спала дуже погано. Снилося болото й малі діти, — вона не вірила в сни, але мати завше казала, що діти сняться на клопіт, а болото — на хворобу. Тепер це мало поєднатися — клопіт і хвороба; воно, зрештою, поєдналося, бо всю ніч не давало спати. Однак було і ще щось. Якась тривога, якесь бентежжя, відчайний неспокій.

Звідки все те? Може, від Ярослава? Бо коли йшов тоді на зустріч з товаришем, сказав, що має якусь важливу справу й мусить полагодити. Вона не допитувалася, не мала на те права. Але його ось стільки часу вже нема.

У темній глухій кімнаті, серед абсолютної тиші, вона згадала себе, вісімнадцятирічну, коли закінчила четвертий клас гімназії і подалася на Тетерів, але спершу вона йшла бульваром до парку. Щаслива і замріяна, вона зупинилася біля гойдалок, звернувши увагу на молоду пару, дівчина була її однокласниця, у дівчини було чорне волосся, стрункі високі ноги, обличчя гречанки, а хлопець був атлет, темно-русий, красень з лиця, він усе просив дівчину на гойдалки, а вона опиралась, і Оксані було дивно, що вона не хоче, і ще бачила, що дівчина боїться, і знов їй було дивно, що можна боятися звичайної гойдалки, — вона б не боялася. Хлопець вмовив-таки дівчину, і вона з натугою залізла в дощатий човник та прохала, аби хлопець сильно не розгойдував. А Оксана все дивувалася: чого ж боятися? Це ж навіть гарно — отак стрімко злітати в повітря…

Адам, виявляється, у Львові. Хай собі буде. Що їй тепер до Адама? Єдине добре, що не зупинив, що розминулися. Бо якби довідався Ярослав… Це, мабуть, був би кінець!.. А може, й так кінець, бо ось переспав і більше не приходить. Взагалі, я надто добра. Я хочу з усіма бути доброю, а потому моя доброта обертається мені на шкоду.

Їй вельми імпонував старовинний звичай кавказців: якою не була б дорогою річ, подаруй її, якщо вона комусь сподобалася; подарувавши, станеш багатим. Оксана любила людей, ніколи не шукала зла в інших. Вона вірила, що світ буде кращим, лагіднішим, якщо кожна людина в свою чергу буде доброю. Колись про це сказала Адамові, той засміявся: дитино, світ надто дрібний, егоїстичний, кожен насамперед думає про себе, а не про загал. «Можливо, — погоджувалась Оксана, — цілком можливо. Але кожен має своє кредо…» Однак у неї, Оксани Оверко, було своє кредо — терпіла. Щоправда, кредо потребує утвердження, а вона, можливо, й досі так і не утвердилася.