Чтение онлайн

І все ж саме, здається, Поточняк, — пригадував Грицан зараз, лежачи поруч з Оксаною, — так, саме Анатоль звернув увагу старшин на коменданта Золочівської військової округи капітана австрійської армії Гната Стефаніва, котрий проявив себе добрим організатором, надіславши до Львова найбільшу досі поміч, — енергійний, працьовитий, гострий ум, швидка орієнтація.:. Бралось до уваги, що закінчив кадетську школу, учасник світової війни; правда, під Перемишлем попав у полон, але після Брестського миру його обміняли, знову вернув назад до армії, а першого листопада зайняв Золочів, заснувавши воєнну округу та навівши зразковий лад.

Вирішено! І гінця — в Золочів! Гнат Стефанів з’явився одразу — дев’ятого листопада зранку — і одразу всім сподобався: дружній, впевнений в собі, відкрите крупне лице, розлогі брови.

Того ж дев’ятого листопада засідала Національна Рада. Коссака було призначено комендантом Стрийської воєнної округи, а Стефаніва титуловано головним отаманом українського війська з наданням чину полковника. «Хаос», — з таким словом передав йому командування Коссак. І бачив Грицан, з якою рішучістю новоспечений командувач узявся за діло, — наказав: вислати старшин у кілька великих і малих міст, щоб організували і привели до Львова збройну силу; побудувати барикади на Коперника, Сикстутській, коло сейму, на Казимирівській; між Казимирівською і Замарстинівською поставити додатково сотню Січових стрільців, оскільки фронт там недостатньо забезпечений, її завдання — паралізувати противника збоку Гицлівської гори та Жовківського передмістя; розташувати на Високому Замку дві гаубиці…

Саме ці дві гаубиці й підняли настрій вояків: протягом дня вони безперестанку обстрілювали ворожі позиції — Стрийський парк, кадетську школу біля нього, вокзал, Гицлівську гору та Жовківське передмістя. Влучним вогнем погасили польську артилерію, що в свою чергу обстрілювала Народний дім — штаб українського війська, намісництво — осідок Національної Ради, Куркову вулицю — місце збору добровольців. Словом, мало який день львівської кампанії був такий відрадний, як дев’яте листопада. А ще українські вояки успішно відбили наступ ворога в Єзуїтському городі, прорвали фронт у районі вулиці Бема. А тут ще вість про допомогу з Наддніпрянської України — такої допомоги чекали, ще п’ятого листопада направивши до Києва двох делегатів, які мали звернутися до гетьмана Скоропадського, щоб стягнути до Львова Січових стрільців. Вість сприйнялася як належне, природне, адже галицькі українці також приклали руку до українського державного будівництва в Києві, Січові стрільці обороняли молоду волю над Дніпром, галичани були свідомі того, що там, у золотоверхому Києві, важиться спільна доля по обох боках Збруча… Та яке було розчарування, коли Грицан з Поточняком побачили, що делегація Української Народної Республіки — місія міністерства шляхів, що прибула у справі налагодження залізничного руху для перевезення військ, зброї та харчів для Галичини. Однак у повітрі ще висіло гасло: «До зброї! До всіх свідомих синів цілої України від Сяну аж по Кубань кличемо: злітайтеся, сизі орли, на поміч братам-галичанам!» Гетьман обіцяв допомогти галичанам матеріально: зерном, цукром, амуніцією. Врешті згодився відіслати й Січових стрільців, аби спекатися небезпечної сили… Зате голова Українського національного союзу Володимир Винниченко схопився за голову: не буде вільного Києва — не може бути вільним Львів! І готував нишком повстання проти гетьманського уряду генерала Скоропадського, проти окупаційної австро-німецької армії, що руйнувала Україну. Ядром Української повстанської армії мали стати Січові стрільці під командою галичанина полковника Євгена Коновальця, що перебували на постої у Білій Церкві,— власне, в корпусі переважали галичани, котрі потрапили в російський полон. Отже, — відчув Грицан, — місія — фікція…

Другою значною подією було в цей день те, що Національна Рада створила тимчасовий — до Установчих зборів — Державний Секретаріат: доктор Кость Левицький — прем’єр і фінансові справи; доктор Василь Панейко — закордонні справи; доктор Ізидор Голубович — судові справи, полковник Дмитро Вітовський — військові справи…

Що ж, я радий за Дмитра, — думав Грицан, — і що дали портфель державного секретаря, і що присвоїли чин полковника — він того заслужив більш, ніж, може, кожен з нас.

Ярослав заворушився, і Оксана розбудилась. Він пригорнув її — таку тепленьку, таку маленьку, милу й дорогу, на нинішній день — справжнє його багатство.

— Будемо вставати, час… на роботу, — він усміхнувся; Оксана вже два дні працювала в харчевні на Вірменській.

— Що ж ми будемо їсти? — заклопоталася.

— Каву з булкою — і досить.

— Зараз я пригрію.

Тільки вона сповзла з тапчана, як у двері постукали. На мить Оксана затнулася, а далі сміливо пішла відчиняти — перед порогом стояв той же вістовий, що й першого листопада, коли вона перелякалася, що прийшов Адам.

— Пана Грицана викликають у Генеральну команду, — ввічливо привітавшись, рівним голосом сказав стрілець.

— Він готовий. Вже йде.

Ярослав усе чув і моментально схопився на ноги. Невже за ті кілька годин, що він проспав, сталася якась оказія? Що ж, час скрушний — всього можна чекати.

Проковтнувши наспіх сніданок — ячмінна кава і черства чорна подоба булки, — Грицан та Оксана почимчикували навпростець, через Ринок, в напрямку Народного дому; вона — в свою харчевню, він — до Генеральної команди. Ярослав передусім розшукав Поточняка.

— Що трапилось, чого ви так нагально мене зазвали?

— Вітовський військову раду збирає,— Анатоль був напрочуд жвавий, лице горіло юністю; Ярослав дивувався і заздрив: здається, двожильний. — А поки що познайомся. Я взяв копію. Нині Національна Рада повинна схвалити цей проект. — І простягнув машинописний текст.

Грицан мовчки читав:

— Ну як? — Анатоль заіскрив очима.

— Що ж, маємо державу з республіканським устроєм, — без особливих емоцій відповів Грицан. — ЗУНР.

— Вибори до Установчих зборів призначено на двадцять друге — двадцять шосте листопада.

— Ти думаєш, у теперішній ситуації це можливо? — засумнівався Грицан, потягнувшись до кишені за сигаретою.

Не військову раду, як казав Поточняк Грицанові, скликав Дмитро Вітовський, а засідання Секретаріату військових справ, заздалегідь підібравши собі співробітників, — кілька днів відпочинку, і втому його наче рукою зняло: Вітовський почувався доволі бадьоро, голова свіжа, жести вивірені, тож і відкрив засідання впевнено, твердим своїм голосом. Спершу зачитав склад Секретаріату, — були тут і прізвища Грицана, Поточняка та Боговика, — потому запропонував перейменувати Генеральну команду в Начальну команду — щось на зразок Генерального штабу майбутнього регулярного українського війська, яке тепер носитиме назву «Українська Галицька Армія» — УГА. З ним усі погодилися, і Вітовський сказав:

— Шефом штабу призначається отаман Сень Горук.

— Може бути!

— Згода!

— Далі,— промовив Вітовський, виждавши, поки затихнуть. — Відновлюється окрема команда над Українськими Січовими стрільцями — нашими усусами.

— Може бути!

— Згода!

— Комендантом усусів призначається сотник Осип Букшований, якого ви всі добре знаєте, оскільки він у легіоні з перших днів його створення і пройшов з ним усю війну.

— Може бути!

— Згода!

— Ну, а комендантом війська, зрозуміло, залишається полковник Гнат Стефанів, якого утвердила Національна Рада. — Ніхто ніяк не зреагував, і Вітовський продовжив: — Для формування Галицької Армії пропонується створити три військових області — Львівську, Тернопільську і Станіславську. В кожній по кілька округів, з визначеними центрами. У Львівській — Львів, Перемишль, Рава-Руська, Самбір; Тернопільській — Тернопіль, Золочів, Чортків, Бережани; Станіславській — Станіслав, Стрий, Коломия, Чернівці. Сьогодні і завтра в кожен з округів відбудуть представники нашого Військового секретаріату. Далі. Негайно буде оголошено мобілізацію — не заклик добровільно вступати до війська, а саме обов’язкову мобілізацію! — всіх колишніх старшин бувшої австрійської армії віком до п’ятдесяти літ, а мужви — від 1883 року народження по 1900-й. Водночас переглянемо списки 1901 року народження і 1883–1900 років, де в час війни рекрути не бралися.

— Резонно!

— Мудро!

— На закінчення нашого засідання відбудеться присяга позафронтових стрільців, себто співробітників нашого Секретаріату, а також Начальної команди. А перед тим я зачитаю вам склад усіх відділів Секретаріату, а також склад редакції нашого військового часопису «Стрілець», який, сподіваюся, — Вітовський скосив очі на Ростислава Боговика, — незабаром почне виходити…

Нарешті всі процедурні справи вичерпалися, і Грицан, Поточняк та Боговик оточили Вітовського. Квітів не було. Промов не було. А було мовчазне чоловіче рукопотискання, яке вартіше за найпишніші квіти чи найсолодші промови.

— Ну, Дмитре, як собі хочеш, а з тебе нині могорич, — Боговик лукаво повів оком.

— Ой ти, Ростику-Хвостику, — обняв його за плечі Вітовський. — Буде тобі зараз могорич, буде чарка!..

Вони зайшли в найближчу кнайпу. Вітовський замовив пляшку горілки, бутербродів, міцного чаю.

— Ну що ж, Віцку!.. — Боговик підніс угору наповнений по вінця келишок. — Ми гордимося тобою, ми з тобою, тільки не піддайся Левицькому. За тебе, Віцку!

А за вікном небо враз затяглося сивими хмарами, в кнайпі стало прохолодно й незатишно.