Чтение онлайн

— І котлет насмажила, — защебетала Оксана. — Зараз ми з тобою повечеряємо. Добре?

— Звичайно.

Вона хутко, знову босоніж, метнулася до кухні, запалила газ, гріючи водночас, крім страв, і воду. Може, Ярослав захоче помитися. Коли ввійшла з горілкою до кімнати, аж зупинилась вражено: Ярослав, уткнувшись обличчям в подушку, на все горло хропів. Ноги його були на підлозі. Вона розгубилася: не знала, чи будити його до їжі, чи хай спить. Ні, хай відпочине. Але як він буде спати взутим, одягненим? Вона обережно розшнурувала його черевики — Ярослав наче мертвий, тоді так само обережно поклала ноги на тапчан — він усе не прокидався. А сама сіла над ним, розглядаючи втомлене обличчя. Його білявий м'який чуб — нерозчесаний, змокрілий, уста аж підпечені, міцно стулені, він був неголений і схожий на хворого, під очима зібгалися зморшки. Його нездорова блідість лякала, бо такими блідими бувають покійники. Але Ярослав, переставши хропти, дихав дуже глибоко, наче відсапуючись.

Виключивши в кухні газ, вона знов сіла над ним, сиділа непорушно, боячись розбудити, в неї затерпла спина, проте вона не ворушилася, а він не просипався. Лише б Адам не прийшов! Господи, заступися! І мимоволі задрімала.

Ярослав проспав кінець ночі і половину дня, а вона все наглядала, їй було добре й приємно, що він тут, вона нічого не хотіла робити, вона була з ним. Примостившись знов на краєчку тапчана, прислухалася, чи не стріляють і чи ніхто не добирається до квартири — звичайно, Адам, — але було тихо, навіть на подвір’ї не чути дитячих голосів.

Грицан схопився раптово, наче вибризнула його якась хвиля, тривожно скочив з тапчана; Оксана, до краю ошелешена, спитала злякано:

— Що таке? Що сталося?

— А, будь воно неладне! — Грицан стріпнув головою. — Щось мене дивне розбудило… Котра година?

— Другу відбило на ратуші.

— Чому ти мене не розбудила?

— Ти був дуже втомлений…

— Однак треба було розбудити, — заговорив неспокійно й заклопотано. — Мені треба йти.

— Я не знала… — дивилася на нього винувато й закохано — настільки винувато, що ладна була стати перед ним на коліна. — Треба було попередити.

— Ну нічого. — І, оглянувши себе, вжахнувся. — Господи, який же я зім’ятий!

— Скинь, я випрасую.

— Оце так спав!

— Роздягнись же…

Він слухняно скорився їй, відтак, уже в самій білизні, засоромився і вмить скочив під ковдру. Вона залюбки ретельно прасувала піджак, штани, а він попросив:

— Дай щось випити — води або чаю.

Вона принесла чаю, він визолив повне горня не відриваючись, знов стріпнув головою, наче зганяючи залишки сну.

— Мені треба йти, — і схопився з тапчана. — Пробач, Оксано. Завтра, завтра я прийду, і ми… Пробач, але це — обов’язок. Мене, може, вже шукають.

— Та я розумію… — похитала головою; так уже жадала буди-набутись з ним, пригорнутись, приголубити.

— Оксаночко! — з докором, розпачно скрикнув. — Треба ж було спершу штани гладити! — аж прицмокнув з досади.

Вона вмить оторопіла, рука з праскою повисла, мов перебита, — не подумала, не здогадалась… пробач, пробач… Але вголос видушити бодай слово не спромоглася.

— Відклади піджак! — різко наказав, поморщившись.

Грицан не звернув уваги на її розгубленість — він з жахом дивився не на неї, а на свої зіжмакані штани, як і не звертав уваги, що стоїть в самих кальсонах, чого ніколи собі не дозволяв навіть із законною своєю Стасею, — ліпше вже голим бути… Та зараз було забуття, зараз йому треба було йти — йти туди, де вирішувалась доля майбутньої держави. І він нервово закурив, очі його з голубим відливом загострилися-поскляніли. Оксана боялася дивитись у них — німо утюжила, надміру нахилившись. Ще ніколи не виділа його таким сердитим. Це ж він і вдарити може… Ну-ну-ну! Не переборщуй! Людина квапиться, — коли мужчина квапиться, жінка для нього не існує. Змирись і звикай. Допрасувавши, прошелестіла вустами:

— Прошу…

— Дякую! — кинув машинально — і хап.

— Може, заки я докінчу піджак, поїж? — закохано покірна, вона віддала йому печаль своїх очей.

— Та яка там їжа! — Він ніяк не міг встромити ногу в холошу й ще більше розлютився.

Що ж, ні — то ні… Оксана — за піджак, у двері — стукіт, — вона обімліла: Адам… Що ж тепер буде? Вона сполотніла. Не пустити! Хай буде що буде — не пустити! Вона була на краю відчаю.

— Чого ж стоїш? Відчини! — звелів Грицан.

— Я… Це… — белькотіла Оксана і не рушила. — Не треба! Я нікого не хочу! Не треба!

— Може, це за мною, — Грицан уже в штанях. — Я ж про всяк випадок сказав, куди йду.

Вона вагалася. Ноги мовби присмолилися до підлоги. Її очі благально прохали порятунку.

— Ну я сам… — рушив був Грицан.

— Не треба! — щодуху заволала. — Не треба!

— Та що з тобою? — і аж тепер Грицан побачив, яка вона бліда, яка збентежена. — Оксаночко, чого ти?

— Нічого… Я відкрию… Зараз…

Облизавши губи, наосліп почапала в коридор. Вона йшла, мов на ешафот, — розчавлена й поникла, вона безпомічно віддала себе в руки долі. Не знала, що скаже Адамові, як пояснить; не уявляла, про що розмовлятимуть Адам з Ярославом, — цієї миті їй було вже все одно…

Повільно, мляво, як сонна муха, розплющував очі десятий відтоді день, як над похмурим Львовом ніжно замайорів синьо-жовтий стяг. Десятий день — і все не так, як того жадалося, з гіркотою думав Грицан, принаймні — не зовсім так. Ми надто піддалися емоціям, не врахували багатьох факторів — і прорахувалися, ми жорстоко прорахувалися! Хоч не завжди була наша вина. Ну, хто б міг, скажімо, передбачити, що запанують такі песимістичні настрої, що до держави буде таке нерівне ставлення, що не всі захочуть її захищати. Що ж, декого можна почасти зрозуміти: всім до чорноти обридла війна. Хоч ні! Оця фраза: «з мене досить війни — хай воює хтось інший» — не та фраза. Власне, фраза та. Але вона потребує розшифрування: за нею приховане мало не генетичне лукавство — хай вони воюють, а я прийду на готове; хай вони, а я погляну збоку, що з того вийде… Неперевершена натура українська! Це не німці, не чехи. Навіть не амбітно пробивні поляки. Це українська слабодухість в усій своїй оголеності! А скільки було випадків (і ще є!): зголоситься молодик до війська, одягне новий мундир, а ввечері втече; через день-другий знов прийде, знов одягне новий мундир — і знов змиється…

Оксана ще спала, і Ярослав був вельми вдячний їй за те: хотілось вічна-віч з собою, без стороннього ока, проаналізувати ситуацію, розсудливо поміркувати, пошукати причин, чому не все так, як цього жадалося. І він дійшов висновку: якщо відкинути песимістів-недовірців, основна причина теперішньої складної обстановки в тому, що ми все робимо надзвичайно повільно, з кричущим запізненням. Хоч-не-хоч, а визнати треба: із створенням власної держави нас випередили не лише поляки, але й чехи. Чи це вже характер народу — спершу поглянь-вивідай, яка буде реакція твого повелителя; чи це віками встояна обважнілість, лінивство мислити, лінивство діяти, лінивство душі; чи це, так само віками відточена, здатність тільки до віч, гасел, програм, промов, а коли до діла — голову між ноги; чи діє традиційна формула «моя хата скраю»; чи ще щось, чого я не годен розгадати, — чорт його знає! Але факт залишається фактом: ми пасемо задніх! Ні, Вітовського не можна за все осуджувати. Він зробив те, що від нього вимагалося, — переворот, забрав владу від намісника. Але ж де раніше були галицькі провідники-політики? Невже не розуміли, що треба заздалегідь формувати військо? Чи не додумалися? А подумати треба було про одне-однісіньке: чи зможуть півтори тисячі вояків контролювати Львів, у якому проживає двісті тисяч чоловік, переважно поляків? А якщо не здатні мислити, то чому ж стають до державного керма? Де логіка? Де порядність? Чи людиною править амбітність? Чи жага бути вождем? Незалежно, маєш розум чи ні,— ти вождь!.. Божок! А щоб самому стати божком, топи ближнього!..

Топи ближнього, — повторив Грицан, — бо інакше не видерешся на трон… Ще одна риса національного характеру. Однак, Ярославе, ти вдаєшся до емоцій; повертайся, друже, до реальності. А що повертатися! Реальність проста: всі біди почалися з першого дня, як тільки влада перейшла до Національної Ради.

Так, з першого ж дня: перестали ходити трамваї, грабунки магазинів, хаос… І стрілянина на Городоцькій. А другого листопада засаботували польські залізничники: якщо зважити, що на залізниці українців одиниці, то це значило повний параліч колії. Тоді ж, десь коло десятої години ранку, польські бойовики зайняли товарну станцію, забравши зі складів зброю та амуніцію, а самі склади підпалили; зав'язалися бої за вокзал, перестрілки в районі костьолу Святої Єлизавети, на вулиці Бема, де були казарми Фердінанда, на Новім світі, рушничним вогнем була обійнята практично вся вулиця Сапєги.

Ось тут і проявилася наша нерозторопність, — мусив визнати Грицан, — ми сконцентрували всі сили на середмісті, звідки висилали відділи на околиці та блокували головні вулиці. Це були бої вроздріб. І успіх був на боці поляків: українським воякам — переважно виходцям з села, безпорадним у місті — протистояли жовніри-львів’яни — діти міста, котрі серед моря кам'яниць і лабіринту вулиць почували себе як риба у воді, їх підтримувало переважаюче польське населення, вони були ситі і часто під трунком. Не справдилася надія на приїзд з Чернівців усусів.