Чтение онлайн

— Коли почнемо переговори?

— Я мушу визначити делегацію…

— Скільки ж вам на це треба?

— Принаймні годину.

— Дуже добре, — поспішно сказав Незабітовський, підводячись. — Через годину ми чекаємо вашу делегацію в ратуші.

І дипломатично відкланявся. Як тільки поляки покинули кабінет, Левицький, потерши долонею чоло, допитливо поглянув на Голубовича.

— То кого ж пошлемо?

Очі їхні схрестилися. Кожен мав на думці одне і те ж ім’я. І кожен чекав, хто назве його першим, — Ізидор Голубович зробив Костю Левицькому ласку.

— Нікуди не дінемось, — Голубович знизав плечима. — Треба посилати Вітовського. Заварив кашу — най їсть…

— Так, най їсть, — кивнув Кость Левицький. — Будьте ласкаві, звеліть, аби йому зателефонували, щоб негайно з’явився до намісництва.

Кость Левицький сказав «до намісництва» — і сконфузився, — нема вже намісництва, а він… Що вчиниш — старі звички мов реп’ях. Але нічого: Голубович, здається, не звернув уваги! Однак! Як же тепер іменувати намісництво?

— Зараз прийде, — повернувшись, сказав Голубович. — Може, тим часом по бутерброду з’їмо? В течці дещо маю…

— Не проти.

За дверима, в суміжній з кабінетом кімнатці, вони нашвидкуруч потрапезували і тепер сонно очікували Вітовського, всівшись у кріслах, мов ситі коти.

Дмитро аж почорнів за ці дні, помітно схуд, очі неприродно гостро блищали, Кость Левицький слово в слово передав йому свою розмову з Незабітовським.

— Ваша думка, пане Вітовський?

— Домагатися перемир’я за всяку ціну, — йому було важко говорити, він був такий перевтомлений, що ледь витягав слова. — Ось-ось прийдуть Січові стрільці з Чернівців та Січовий легіон Коновальця з Білої Церкви. Ми повинні протриматися.

— В такому разі доручаємо вести переговори вам.

— Ні, в мене нема сил, — Вітовський замотав головою. — Переговори буде вести сотник Поточняк.

— Я такого не знаю.

— Зате я знаю, він мій заступник. Розумний, освічений, принциповий. У підмогу візьме сотника Грицана.

— Ви їм довіряєте?

— Як собі!

— Що ж, хай благословить вас Бог, — погодився Кость Левицький. — Через годину наші делегати повинні бути в ратуші. А ви можете трохи перепочити.

— Так-так, перепочиньте, — підтвердив Голубович. — Хоч, може, зараз іще зарано відпочивати, пане Дмитре.

Вітовський нервово сіпнув губами.

— Я кілька днів не знімав чобіт. У мене попухли ноги. Я хочу бодай на годину зняти чоботи… Але хочу вам ось що сказати: треба негайно арештувати всіх впливових польських політиків, оскільки вони мають зв'язки з військом і можуть досить-таки нашкодити нам.

— Що ви мелете? — аж тепер Костя Левицького прорвало. — Які ще можуть бути арешти? Ви хочете поставити нас у дурне становище перед Австрією? Не забувайте, у Відні сидить доктор Петрушевич.

— А ви зверніть увагу, що влада у Львові українська, але все так, як у мирний час було: поляки роблять своє, українці — своє. Залишилася ворожа нам австрійська адміністрація.

— Ми її поволі замінимо, — сказав Голубович.

— Ваша нерішучість, обережність може дорого коштувати. Потому все стане непоправним.

— Не турбуйтеся! Ми знаємо, що робимо!

— Що ж, робіть, як знаєте. — І Вітовський вийшов.

Костю Левицькому все важче й важче було стримувати роздратування — він не звик, щоб молокососи його повчали. І він ніби скрушно похитав головою.

— Рано хлопцеві до політики…

— Певне, що рано, — підтримав Голубович. — Ці хлопчаки хіба що кулаками люблять розмахувати, їм би опришками бути, а не державними мужами. — І зважився на відвертість: — Вітовського треба мудро усунути від державних справ, а то він нам такого накаламутить, що потому… — Він не докінчив своєї думки, а тільки зацмокав.

Кость Левицький був такої ж думки, однак вголос не наважився її висловлювати, хоча Голубович його прибічник: раптом завтра посваряться, то, без сумніву, розтеревенить по всіх усюдах, що він, Кость Левицький, хоче зняти Вітовського. Ага-га! Стрільці Вітовського люблять. А настроювати стрільців проти себе — небезпечно. І Кость Левицький дипломатично промовчав.

Під вечір першого листопада до Оксани завітала сусідка-перекупка — дебела, пащекувата молодиця, — і вони протеревенили майже годину. Власне, говорила переважно сусідка, а Оксана уважно слухала і під кінець бесіди знала все, що сталося минулої ночі у Львові. Найбільше тішило, що вбитих поки що нема, — отже, Ярослав живий і може з хвилини на хвилину з’явитись. Вона, паленіючи від сорому, випросила в перекупки чвертку горілки і кусник м’яса та заходилася смажити котлети. Відварила макарони.

Та Ярослав не приходив. Вона лягла, розгорнула Франкові «Перехресні стежки», що їх учора позичила в іншої сусідки, спробувала читати, та дуже скоро відчула, що в голову нічого не лізе, бо вуха її насторожі — вона ловила кожен шемріт. У всякому разі, світла не гаситиме. Хай горить цілу ніч, щоб Ярослав знав: вона його чекає. Потому, зморена, то дрімала, то прокидалась — і так до півночі. Нарешті почула тихий у двері стукіт, одразу схопилася й босоніж помчала у коридор.

— Хто там? — спитала неголосно.

— Та ж я… — голос Грицана.

Вона миттю тремтячими від хвилювання руками відчинила, пропускаючи Ярослава попри себе, — лице його несвіже, брезкле, очі, здавалось, запухли. На поясі, при боці, звисала чорна кобура. Пістолет, — здогадалася Оксана.

— Ну-у-у… — видихнув Ярослав і важко опустився на тапчан. — Дай мені склянку води.

Він пив спрагло, жадібно, великими ковтками, а Оксана не відала, з чого почати розмову. І як себе поводити. Пригорнути? Поцілувати? Але Ярослав був ніби чужий. Оксана ніяк не могла збагнути, звідки в неї таке відчуття.

— Ось я й прийшов, — він спробував осміхнутись, та лише розтягнув-видовжив губи. — Ждала?

— Дуже… — прошепотіла Оксана.

— Сядь коло мене. — І обняв її, пригорнув, та не поцілував. — Геть з сил вибився. Пробач.

— Нічого, нічого, — лепетала Оксана, тішачись, що він біля неї, їй справді більше нічого не потрібно, лише б він був поруч. Завжди-завжди поруч; вона, одхилившись, щасливо похвалилася: — Я припасла горілки… Зараз вгощу тебе.

— Моя ти Мавко… — аж тепер нарешті посмішка вийшла спражньою. — Дай я тебе поцілую.