Чтение онлайн

Смерть такого хлопця не може залишитися непомітною і зразу забутись. Немає сумніву, відгукнеться сльозами і його мати. А коли вона й сама приїде з далекого Сибіру? Чи зможуть вони глянути їй просто в вічі? Важко буде. Ой, як важко!

– Ну, я пішов, – якось глухо мовив Дмитро, натягуючи на голову картуза і прямуючи до дверей. – Тільки перед Катериною Іванівною не дуже відкривай душу. Любить поговорити стара… Весь двір може підняти на ноги своїм довгим язиком…

Вітковський відповів йому невиразним жестом і залишився в кімнаті один. Він з хвилину не рухався з місця, розгублений, пригнічений, спостерігаючи, як ранкове світло витискало з кутків тіні, ніби поспішаючи виставити всім напоказ дубіюче тіло Івана Ключини.

В сусідній кімнаті з шурхотом запалився сірник. Видно, хазяйка прокинулась і закурила. Тим краще, не треба її будити.

– Ви вже встаєте, Катерино Іванівно? – голосно запитав Вітковський.

Скрипучий голос відповів:

– Що, в мене діти плачуть? Ще встигну.

– Нещастя в нас… Іван помер.

– Який Іван?..

– Квартирант ваш…

– Це що за новина! – обурилась не на жарт Волкова. – Як це помер?

– Ну, прокинулись ми, а він уже ледь теплий. І пульс не б'ється. Хотіли ми з Дмитром подати першу допомогу, та які з нас лікарі? Вирішили «швидку допомогу» викликати. Дімка побіг дзвонити з автомата, а я залишився, щоб сказати вам. Ось і все, – проказав Вітковський.

І більш нічого не дізналася від нього хазяйка квартири.

ВИСНОВОК ЕКСПЕРТИЗИ

Повісивши запітнілу трубку, Дмитро вийшов з будки телефону-автомата. Вулиці були ще тихими й порожніми. Місто тільки прокидалося. В похмурому нічному небі пливли хмари. Дмитро поволі побрів уздовж скверика, що вів до моря. Сіявся дрібний дощ. З мокрих гілок збігали тонкі патьоки води. Вітер підхоплював їх і кидав Дмитрові в обличчя дрібними бризками. Вологість пробирала тіло.

Дмитра морозило. Але додому йти не хотілося. Хай без нього лікарі оглянуть тіло Ключини, зроблять свої висновки. Добре, якби труп забрали з собою, щоб не бачити більше цих широко розкритих очей, перекривленого рота і закостенілих сильних рук, таких вправних у гострих поєдинках на біговій доріжці. Але «швидка допомога» мертвих не бере. Це погано.

Він відчув, що тривога, яка сковувала його на квартирі, знову повертається до нього. Треба взяти себе в руки, приборкати нерви, не піддатись горю. Якщо впаде духом він, то що тоді говорити про Володьку Вітковського. Не кожен може бути твердим. А ця людська якість так потрібна зараз їм обом.

Сквериком Дмитро дійшов до моря. Весь його великий простір ходив ходором, кидаючи на берег важкі глиби хвиль. Вони гуркотіли, пінились, намагаючись якнайдалі розлитися по піску, щоб підібрати на ньому все залишене людьми.

Одна хвиля підкотилася майже під ноги Дмитрові, нашіптуючи щось незрозуміле, своє. Про що вона хотіла повідати йому, що сказати? Можливо, намагалася заспокоїти, заглушити його печаль? Тоді спасибі тобі, водяна стихіє!

Дмитро відклав піднятий комір демісезонного пальта і, широко ступаючи, пішов назад по мокрому піску. Лікарі, мабуть, уже поїхали. Тепер можна повернутися додому. А то Володька хтозна-що подумає, чекаючи його.

Біля будинку № 82 на Роздольній вулиці, де тільки вчора Дмитро разом з Вітковським і Ключиною зняли за прийнятну ціну кімнату у норовливої вдови Волкової, стояла карета «швидкої допомоги» з червоним хрестом. Біля неї тупцювало кілька балакучих жінок. Невже пройшло так мало часу? А йому здалося, що він простояв біля моря цілу годину. Даремно так рано повернувся – не розрахував… Може, побродити ще трохи?

Дмитро хотів перейти на протилежний бік вулиці. Але було вже пізно. Його помітила сусідка Волкової. Довелося підійти до розчиненої хвіртки. Коли проходив повз жінок, почув слова худенької бабусі, яка стояла до нього спиною:

– Кажуть, покійник ще зовсім молодий, навіть одружитись не встиг. І от тобі, віддав богові душу.

Моложава фарбована блондинка, яка жила на першому поверсі поряд з Волковою, томно затамувала зітхання і з чисто жіночою чутливістю мовила:

– Жаль, такий гарний мужчина і помер в розквіті літ. Вчора ще зустріла його в магазині – посміхався, був веселий. Купував щось в гастрономічному відділі. Ковбасу і вино, здається, брав…

– Це на вечірку, – обізнано додала бабуся. – З своїми дружками святкував новосілля. От і перепив, видно. Чи так важко згоріти від спирту?

– А може, й не згорів, а простудився, – заперечила товста жінка з великою сумкою в руках. – Сама бачила, як виходив у двір в сорочці. А що був випивши – то правда. Так і хитався, як очеретина на вітрі. І ще чогось тримався за голову, мабуть, впав…

Дмитро навмисне сповільнив ходу, щоб почути, про що говоритимуть далі жінки, але ті, вгледівши його, замовкли. Бабуся навіть якось з осудом подивилася на нього. І він, не затримуючись, пройшов повз них.

Те, що в дворі почалися різні розмови про смерть Ключини, спершу стурбувало Дмитра. Ще потрапиш на язик бабам! Та, зрештою, що йому до бабських пліток?

Біля входу до квартири він довго витирав об мішок ноги, намагаючись відтягнути момент свого повернення. Потім, перемігши себе, штовхнув рукою давно не фарбовані двері і рішуче пішов уперед.

У кімнаті з завішаними від цікавих очей вікнами рожевощокий, з невеликим черевцем лікар закінчував огляд мертвого тіла Ключини. Гарненька на вигляд дівчина-фельдшер, насупивши чорні бровенята, складала в круглу нікельовану коробку медичний інструмент. Вусатий, велетенського зросту санітар байдуже чекав їх з носилками біля дверей. Він дивився кудись у куток і думав про щось своє.

Поряд з ним, схилившись плечем на одвірок, стояв Вітковський.

Якийсь неспокій блукав у його очах. Хазяйка квартири, склавши на животі руки, вкриті рудим ластовинням, причіпливо стежила за кожним рухом лікаря.

– Ну, що ж? – встаючи з стільця, багатозначно промовив той. – Воскресити його ми вже не можемо. Пізно. Треба було, хазяєчко, хоч на півгодинки раніше нас повідомити. Шкода такого богатиря…

– Це вже ви його дружкам кажіть, – кивнула Волкова в бік Дмитра. – Вони перші біду побачили.

Дмитро знизав плечима, мнучи в руках кашкета:

– А ми не зволікали. Я зразу ж побіг дзвонити. Але, видно, не встиг…

– Так, не встигли, молодий чоловіче, – докірливо промовив лікар, – а ще, якщо не помиляюся, і спортсмен, майбутній викладач фізкультури.

Він накинув кінець простирадла на потемніле обличчя Ключини і, не поспішаючи, витер руки вмоченою у спирт ватою.

Взяв із стільця шапку, запитав у дівчини-фельдшера:

– Ви готові, Танюшо?

Та ствердно кивнула гарненькою голівкою з веселими біленькими кучерями на потилиці. Водночас з лікарем попрямувала до дверей, захопивши з собою нікельовану коробку з інструментами.