Чтение онлайн

Чилікін промовчав. Тільки жалібно застогнало під ним старе ліжко, коли він глибше втиснув у подушку обважнілу голову. Так і заснув не роздягаючись.

Це трохи здивувало Вітковського, що повернувся із студентського вечора, на який Чилікін відмовився з ним піти. Проте Дмитра не розбудив, не наважився потурбувати його міцний сон.

А вранці розплющив очі і побачив, що ліжко Чилікіна порожнє, хоч тільки-но розвиднялося. Вітковському це здалося дивним. «Куди це Дімка так рано пішов?»- подумав він і знову склепив повіки.

Прокинувся Вітковський від ніжного поцілунку сонця. Воно ласкаво всміхалося йому через вікно світлиці. Ранок був тихий, ясний. Такої погоди сили з'являються самі, стає легко на серці, кожною клітинкою тіла відчуваєш радість життя. Вітковський солодко потягнувся і згадав про Чилікіна. В цю пору вони завжди ходили снідати до студентської їдальні. Невже Дмитро пішов сам? Треба запитати у господині.

– Катерино Іванівно, – озвався Вітковський, – ви не знаєте, де Діма?

З сусідньої кімнати виглянула розпатлана Волкова з цигаркою в зубах.

– Ти що там бубониш собі під ніс?

– Я питаю, чи ви не знаєте, де Діма?

– Біля його ніг не чергую.

– Розумієте, він зник, ще тільки сіріло…

– Та як він посмів? – обурилась Волкова, прибігши із спальні. – Обіцяв ще вранці розрахуватися за квартиру. З чим я тепер на базар піду?

– А це що за гроші? Мабуть, вам залишив, – побачив Вітковський на застеленому столі сто карбованців.

– Звичайно, мені! – хижо вихопила Волкова з його рук гроші і, склавши вчетверо банківський білет, поклала за пазуху. – А ти, Володимире, коли заплатиш за квартиру? – застебнула вона шпилькою на грудях халат.

– Як і домовились, сьогодні або завтра. От тільки дадуть стипендію, – зав'язуючи галстук, відповів Вітковський. А в самого майнула думка:

«Цікаво, де ж це Дімка, роздобув гроші? Адже вчора у нього не було й копійки…»

Погляд Вітковського випадково затримався на стіні, де завжди висів новий темно-синій піджак Дмитра. На великому міцному гвіздку по-сирітськи біліла порожня вішалка. Не було й інших речей Чилікіна: штанів, безрукавки, плаща. Вітковський здивовано знизав плечима. Невже продав? От дивак.

В їдальні за крайнім в кутку столиком, де вони завжди снідали, Чилікіна не було. Касир сказала, що він ще не приходив. Не зустрів його Вітковський і в учбовому кабінеті технікуму. Випадково від старости свого курсу він дізнався, що той бачив Чилікіна у вікні міжміського автобуса, який вранці пішов на Сімферополь.

– Як же так… поїхав? – розгублено пробурмотів Вітковський.

– Повернеться твій дружок, нічого з ним не станеться, – запевнив його староста. – Він же, здається, сімферопольський? Може, дома що трапилось. Треба розуміти…

– Звичайно… – погодився Вітковський, відчувши якусь млість. Він зрозумів, що не в родині тут справа. Чилікін зважився на інший крок. Через те й поїхав нишком, таємниче, навіть не попрощавшись з ним, не залишивши записки. Знову показав свій характер.

Здогад Вітковського підтвердив лист з одеським штампом, який через кілька днів вручила йому хазяйка. Зворотної адреси та прізвища на ньому не було. В конверті лежала невеличка записка, де круглим твердим почерком Чилікін писав:

«У технікум більше не повернусь, чому – сам знаєш. Дякую за все, що ти для мене зробив. Ти справжній друг. Директору написав, що завербувався на велике будівництво і тимчасово припиняю навчання. Так що розпитувати тебе не будуть. Можливо, колись зустрінемось. Все. Будь щасливим. Твій баламутний Дімка.

P. S. Не думай мене розшукувати».

ЧЕРЕЗ ДВА РОКИ

Юрист другого класу Сергій Дмитрович Крилатий був неодружений. На роботі користувався авторитетом, хоч в обласній прокуратурі працював слідчим зовсім мало – лише третій рік. Зовнішність мав досить привабливу – високий, плечистий, обличчя біле, завжди поголене, чоло чисте, високе. Над ним красиво вилося золотисте волосся.

При першому знайомстві з Крилатим прокурор, лагідна й незаздрісна людина, добродушно сказав йому:

– Вам з такою зовнішністю, Сергію Дмитровичу, треба бути артистом, а не юристом. Дуже у вас помітна фактура.

Щоразу, йдучи на роботу, Крилатий мав звичку трохи посидіти в тихому Піонерському скверику і пропустити через легені, як він жартома висловлювався, «енну дозу цілющого кисню». Скверик був біля самої прокуратури, невеликий, квадратний. В центрі велично підіймався пам'ятник бійцям, що загинули, звільняючи Сімферополь, в боях з німецькими загарбниками, – обмитий дощами, широкогрудий з вм'ятиною на башті танк. В цьому скверику у Крилатого була своя лавочка під крислатим каштаном, де він завжди відпочивав. От і сьогодні, йдучи до прокуратури, він, як завжди, присів на ній «ковтнути кисню». На кущах уже розпукувались набухлі пуп'янки бузку, з вологого грунту сміливо пробивалися до сонця ніжно-зелені стрілки півників. Повітря було дивно прозорим, по-весняному пахучим і теплим.

Цю пору року Крилатий особливо любив, як і інші, хто вміє спостерігати пробудження природи. Він з задоволенням вслухався в весняний гомін, блаженно відкинувшись на спинку лавочки, з насолодою пив п'янке весняне тепло, терпкий запах бруньок, самобутню музику життя великого міста.

Та ось стрілки електричного годинника, що висів через дорогу над входом в поштамт, показали без трьох хвилин дев'ять. Пора було йти. Крилатий енергійно піднявся на ноги. Поправивши піджак, він легкою, навіть якоюсь веселою ходою попрямував до приміщення прокуратури.

Вузький кабінет з викрашеним у сірий колір сейфом, масивним письмовим столом і трьома далеко не новими стільцями здався йому тісним і тьмяним після сонячного простору скверика. Він підійшов до вікна, розчинив високі стулки, і зразу кімната стала ніби веселішою, ширшою.

– Хороше! – голосно промовив Крилатий, відчуваючи, як весна заливає кабінет теплими хвилями. Він сів на підвіконня, але телефонний дзвінок змусив його підійти до столу.

– Зайдіть, будь ласка, до мене, – почувся в трубці голос прокурора.

– Іду, Миколо Миколайовичу, – поклав Крилатий трубку, здивований таким раннім викликом.

Його розбирали цікавість і якесь незрозуміле хвилювання.

«Навіщо я потрібен? Термінове відрядження? Чи догана за щось?»

Пригладивши непокірні кучері, слідчий вийшов з кабінету.

Прокурор області, огрядний літній чоловік років за п'ятдесят, був чимось стурбований.

Він рівномірно постукував тупим кінцем олівця по настільному склу і нетерпляче зводив густі рухливі брови.